Великий Курфюрст Богоданої Сонцесяйної землі був чоловік упертий. Половину років свого владарювання він провадив криваві війни: спершу з північними сусідами, потім — з південними, а потім з усіма відразу. Того року він п'ятий місяць тримав у облозі чудово укріплений замок на Лісовому мисі. Успіху досягти все не вдавалося, хоч він і поклав там уже половину війська й витратив усі фінанси курфюрства. Хоча формально військом керував не курфюрст — для цього призначалися головнокомандувачі, яких за два роки Великий Курфюрст перебрав із дюжину. Але всі вони не виправдовували його надій, марно клали улюблене курфюрстове військо, а фортеця з обпаленими й вищербленими стінами все височіла собі на мисі під ненависними ворожими стягами на баштах. Звісно, такого не можна було довго терпіти, тож Великий Курфюрст вживав необхідних заходів. Після кожного невдалого штурму він кидав до в'язниці невдаху-головнокомандувача й на його місце призначав іншого.
На початку осені того року сталося так, що хоча б трішки відомих військових начальників у розпорядженні Курфюрста не залишилося — частина з них загинула під мурами замку, а частина опинилась у застінках столичного міста курфюрства. Доля їхня була незавидна, і вони знали про це. Щойно фортецю буде взято, як на честь великої перемоги над північними, південними чи й разом узятими землями вони будуть згодовані голодним вовкам, які, заздалегідь наловлені, вили десь поруч у підземеллях. Чекали на поживу. Зазвичай у той самий час, коли нагорі відбувалася церемонія нагородження переможців, у підземеллях проходило покарання ворогів — зрадників, невмійків, боягузів, недорік з-поміж підданих Курфюрста. Може, й добре, однак, що того літа перемог не було, і хоча кількість ув'язнених через це значно зросла, та все ж вони всі були живі й сподівалися. Бо ж відомо, що людині властиво завжди сподіватися. Навіть коли підстав для того немає жодних.
Після того, як останнього з головнокомандувачів без меча й обладунків кинули в підземелля до його попередників, Курфюрст наказав прислати до нього бібліотекаря Готліба.
Готліб того дня, як і завжди, сидів на вершечку довгої драбини і м'яким воронячим крилом змітав куряву з товстелезних почорнілих фоліантів, якими аж під самісіньке склепіння була напакована вся кімната. Бібліотекар за звичкою піклувався про книги — оберігав від пилу і вологи, від пацюків і пожеж. Через ці свої клопоти він уже багато років не бачив Божого світу і навряд чи міг би сказати, яка пора надворі — весна чи осінь. Він знав багато мов, та над усіма надавав перевагу мудрій латині, якою читав легко й вільно. Правда, від браку світла та від книжкового пилу в нього почали слабшати легені й притуплятися зір. Але він не нарікав на долю й не бажав собі іншої, ніж та, яку мав з милостивої ласки Курфюрста. Отримавши високий наказ, він швиденько зліз із драбини, осідлав старого мула й поїхав до війська, яке вже п'ятий місяць товклося навколо непокірної фортеці.
Надвечір він досягнув Лісового мису і постав перед своїм сувереном.
Та пам'ятна подія відбулась під віковічним дубом, у величезному шатрі, оздобленому стягами й особистими штандартами Великого Курфюрста. Бібліотекар поклонився володареві у самі його ноги, закуті в металеві лати, й почав чекати. Грізний Великий Курфюрст кілька хвилин пронизував його хижим поглядом, неначе гіпнотизував, а потім щось буркнув одному з челядників, які нерухомо товпилися за його спиною. І той голосно обвістив високу волю. Проголошувалося, що палацовий бібліотекар Готліб призначається Головнокомандувачем війська Великого Курфюрста — володаря землі Богоданої і Сонцесяйної. Назавтра зранку розпочинається черговий штурм фортеці, й Головнокомандувачеві належить керувати військом.
Почувши це, втомлений дорогою бібліотекар ледве стримався, щоб не впасти, але про будь-що запитати не наважився. Як і належало слухняному підданцю, він знову поклонився в ноги і пішов до шатра, куди його супроводили двоє велетенських латників.
Все ж таки він був чоловік розумний, тож спромігся опанувати себе й почав думати про своє нове призначення. Він зроду не служив у війську і не брав участі ні в малих, ні у великих облогах — це робили солдати, свої і найманці-авантюристи, а також їхні воєначальники всіх рангів. Найголовнішим і найбільш кваліфікованим полководцем був, звичайно ж, сам Великий Курфюрст, без якого жодна перемога не могла бути досягнута. Та й не лише перемога. У тій землі багато хто вважав, що навіть сонце сходить і заходить лише з дозволу Курфюрста. Але чому ж його премудрий вибір упав на зовсім не підхожого бібліотекаря — цього вже Готліб зрозуміти не міг. Може, Курфюрст вшанував його за притаманний йому книжковий розум, набутий у бібліотеці, за його глибоке знання латини? Чи, може, за те, що він був нетутешнього походження — його далекі предки колись давно втекли в цю землю з Андалузії. Та як би там не було, Головнокомандувачеві зробилося досить страшно, але трохи й почесно — все ж таки Курфюрстів вибір свідчив про певну довіру до його особи і її людських якостей. А хто в країні не хотів би виправдати високої довіри суверена? Хотів цього й Готліб, палацовий бібліотекар, який несподівано став найвищим військовим начальником.
Вбиратися у брязкітливі металеві лати йому не дуже подобалося — вони були занадто важкі й холодні. Добре ще, що це був неповний комплект — тільки шолом із маскою на обличчя й гартована кольчужна свитина, яку він неохоче натягнув на своє худорляве тіло. У такому вбранні він почувався не вельми зручно, але вирішив терпіти. Він сподівався, що ввечері його прикличе до себе Великий Курфюрст, але той не покликав. Замість пишного шатра Готліба відвели до старого намету каптенармуса, де на якійсь рядюжці він спробував заснути. Та марно. Бо ж він мав перед собою сумний досвід своїх попередників, який не міг його не турбувати. Але він сподівався. Людині, навіть коли вона стає Головнокомандувачем, все ж властиво трохи сподіватися.
Перший бойовий день для нього розпочався на світанку, коли бойові легіони панцерників, латників, лучників і осадників почали свій рух у напрямку замку. Декотрі колони йшли навпростець, інші — в обхід чи займали свої місця у резерві. Великий Курфюрст був гарно напрактикований у військовій науці й знав, що і як слід робити. Інша річ, що у війську не завжди були гідні виконавці його геніальних розпоряджень. Хоча й дуже старалися. Ще затемна викотили на позиції громіздкі катапульти, витягли довжелезні, плетені з лози грубі канати — для прикриття військ. На світанку тягали до них важезні каменюки, бо не встигли натягати вночі. За такий непорядок Великий Курфюрст наказав відтяти голову Головному катапультмайстрові, що й було негайно виконано у його, Курфюрстовій, присутності. Ту голову потужна катапульта вистрелила понад стіни фортеці, даючи тим самим останній сигнал до штурму.
Бібліотекар-головнокомандувач Готліб стояв позаду, за спинами Курфюрстових радників, на зручному пагорбі віддалік фортеці. Усіх поглинало захопливе видовище, яке розгорталось попереду. Особливо вражала фортеця, яку Головнокомандувач побачив уперше. Могутні, похилі досередини мури з сірого граніту, зміцнені на кутах широкими круглими вежами з незліченною кількістю шпарин-бійниць, так само бійниці були і в мурах. Нагорі, поміж зубами-амбразурами, виднілися голови оборонців фортеці, проклятих ворогів Великого Курфюрста. Внизу чорніли калюжі від жахливого "грецького вогню", у яких валялися кам'яні ядра, що повідскакували від стін, і обгорілі трупи тих, котрі лізли, та не долізли на мури, хоча й подолали широкий рів, колись заповнений водою, а сьогодні вже сильно обмілілий — видно, у фортеці бракувало води. Незважаючи на героїзм війська й особисту присутність Великого Курфюрста, над усіма сімома вежами замку, як і раніше, метелялися на вітрі сині з косими хрестами стяги нескорених хоругов.
Коли почався штурм, до Головнокомандувача підскочив хтось зі свити володаря й нервово викрикнув: "На штурм!" Головнокомандувач трохи здивувався такому лаконічному наказові і з довжелезним мечем у руці поплентався назустріч колотнечі. Відійшовши від пагорба, він лякливо озирнувся назад і почав потрохи несміло повертати убік, в обхід фортеці, бо йти у самісіньке пекло було страшнувато. А там, попід стінами замку, на всю гуркотіло і гриміло, гуло й тріскотіло — димом заволікало мури, вежі і небо, — так що там вже й небагато можна було розгледіти. Головнокомандувач усе звертав і звертав широким лугом, його ніхто не зупиняв і не повертав, хоча Курфюрст зі свого пагорба, звісно ж, усе бачив. Значить, він діє правильно, підбадьорив себе Головнокомандувач. Врешті він знайшов, мабуть, найкращу місцину, де й не було дуже страшно, і водночас недалеко до фортеці, і звідки її мури було видно збоку аж до самої затоки. І тут він угледів, що флангова шерега латників залягла зовсім близько від рову — щільні їхні ряди рівненько припали до трав'яного покриву, а з фортечних мурів на них летіли хмари арбалетних стріл і ядер із мортир-катапульт. Від кутньої вежі покотилося кілька палаючих (мабуть, "грецьким вогнем") коліс, які, набираючи похилим лугом швидкості, загрожували зім'яти там увесь фланг латників. Мабуть, їм треба було втікати, подумав Головнокомандувач і тут-таки схаменувся від свого не зовсім, мабуть, військового мислення. Саме тоді він розгледів у мурі фортеці щось подібне до невеличкої арки з дверцятами й подумав, що там можна було б гарно сховатися. Бо стріли, і ядра, і навіть окріп із вежі його б там не дістали. Тож він почав рукою вказувати латникам на ту невидиму для них арку, подаючи знак, де можна врятуватися. Мабуть, для такого маневру існувала відповідна військова команда, але Головнокомандувач іще не знав жодних військових термінів, тож робив так, як колись у дитинстві на паші, вказуючи на овечку, яка відбилась від отари. І диво — його зрозуміли, хоча очевидно: коли захочеш жити, то зрозумієш і незбагненне. А латники усі хотіли жити.
Спершу крайні з них, а потім і всі інші кинулись у рів, видряпались на його протилежний бік і, продершися крізь колюче терня, зачаїлись у ніші. Ніша була невелика, проте вмістила їх усіх, і тепер вони стояли там тісненько, мабуть, чекаючи наступної команди.