Колумб був бовдуром

Роберт Хайнлайн

КОЛУМБ БУВ БОВДУРОМ

Переклад Віктора Часника

Фантастичне оповідання

У прохолодні сутінки бару увійшов новий відвідувач, тому життєрадісний товстун, який сидів біля столика у кутку, заволав, перекриваючи голосом шум кондиціонера:

– Гей, Фред! Фред Нолан! Ідіть до нас! Познайомтеся з професором Епплбі – головний інженер зорельоту "Пегас". Я щойно продав професору партію стали для його коробочки, давайте з цього приводу вип'ємо!

– Із задоволенням, містер Барнс, – погодився Нолан. – А з професором ми знайомі, моя компанія постачає йому прилади.

– Ну, тоді тим більше необхідно випити. Що вам, Фреде? "Старомодний"? А вам, професоре?

– І мені. Тільки не кличте мене професором, будь ласка. По-перше, я не професор, по-друге, почуваюся старим, коли ви мене так називаєте.

– Добре, док! Гей, Піт, два "старомодні" і один подвійний "манхеттен"! А я й справді раніше уявляв вас старцем із довгою сивою бородою. Але ось тепер, познайомившись із вами, все ніяк не можу зрозуміти...

– Що саме?

– Навіщо вам, у ваші роки, ховати себе в такій глушині...

– Адже "Пегас" у Нью-Йорку не побудуєш, – зауважив Епплбі, – та й стартувати звідси зручніше.

– Воно, звичайно, але я про інше. Я ось про що... Вам потрібні спеціальні сплави для зорельоту. Будь ласка, я продам. Але скажіть мені, на якого вам все це здалося? Що вас тягне на цю Проксиму Центавра?

– Ну, цього не поясниш, – усміхнувся Епплбі. – Що тягне людей підніматися на Еверест? Що тягнуло Пірі на Північний полюс? Чому Колумб вмовив королеву закласти її діаманти?

Бармен приніс тацю з напоями.

– Послухай, Піте, – звернувся Барнс до нього. – Ти б погодився летіти на "Пегасі"?

– Ні. Мені тут подобається.

– В одних живе дух Колумба, в інших він помер, – наголосив Епплбі.

– Колумб розраховував повернутись назад, – стояв на своєму Барнс. – А ви? Ви самі казали, що летіти не менше шістдесяти років. Ви ж не долетите!

– Ми — ні, наші діти — так. А назад повернуться наші онуки.

– Але... Ви що, одружені?

– Звичайно. Екіпаж підбирається лише сім'ями. Весь проект розрахований на два-три покоління. – Інженер вийняв з кишені гаманець. – Ось, будь ласка, місіс Епплбі та Діана. Їй три з половиною роки.

– Гарненька дівчинка, – глянув на фотографію Барнс. – І що ж з нею буде?

– Як що? Полетить із нами, зрозуміло. – Допивши коктейль, Епплбі встав. – Пора додому.

– Тепер моя черга пригощати, – сказав Нолан після його відходу. – Вам теж саме?

– Ага. – Барнс підвівся з-за столу. – Пішли за стійку, Фреде, там пити зручніше, а мені зараз треба не менше шести келихів.

– Ходімо. А з чого це ви так завелися?

– Тобто як "з чого"? Хіба ви не бачили фото?

– Ну і що?

– Що! Я торговець, Фред, продаю сталь, і мені начхати, на що її вживе замовник. Я готовий продати мотузку людині, яка збирається нею вдавитися. Але я люблю дітей. А тут це маля, яке батьки беруть у божевільну експедицію!.. Та вони ж приречені на загибель! Вони не долетять!

– Може, й долетять.

– Все одно це безумство. Давайте швидше, Піте, і налийте собі теж. Ось Піт, він у нас людина мудра! Він ні в які зоряні авантюри не пуститься. Подумаєш, також! Колумб! Та дурень він був, Колумб! Бовдур! Сидів би собі вдома і не рипався!

– Ви неправильно зрозуміли, містере Барнс, – похитав головою бармен. – Адже якби не такі люди, як Колумб, нас би сьогодні не було тут, вірно? Просто за характером я не мандрівник. Але подорожан поважаю. І нічого не маю проти "Пегаса". А діти були і на борту "Мейфлауера".

– Це зовсім не те саме, – заперечив Барнс. – Якби Господь призначав людину для польотів до зірок, він створив би нас із ракетними двигунами.

– Мій старий, пам'ятається, вважав за необхідне запровадити закон проти літальних апаратів, бо людям від природи не дано літати. Він був не правий. Людям завжди хочеться спробувати щось нове, звідси і прогрес.

– Ось уже не думав, що ви пам'ятаєте час, коли люди ще не літали, – сказав Нолан.

– О, що ви, я вже старий! Та вже тут років із десять прожив, не менше.

– А за свіжим повітрям не нудьгуєте?

– Ні. Коли я продавав напої на Сорок другій вулиці, свіжого повітря там не було і близько, так що ні за чим нудьгувати. А тут мені подобається. І завжди є щось нове. Спочатку атомні лабораторії, зараз ось "Пегас". А головне – тут мій будинок. І... лише одна шоста сила тяжкості. На Землі у мене весь час опухали ноги, коли я стояв за стійкою, а тут я важу всього тридцять п'ять фунтів. Ні, мені подобається тут, на Місяці.

© Переклав Віктор Часник. 2022.