Антігона

Іван Бунін

З книги "Темні алеї"

Переклад Олександра Грязнова

В червні, з маєтку матері, студент поїхав до дядька і тітки, — треба було відвідати їх, дізнатись, як вони поживають, чи здоровий дядько – генерал, що позбувся ніг. Студент відбував цю повинність щоліта і тепер їхав з покірним спокоєм, не поспішаючи читав у вагоні другого класу, поклавши молоде округле стегно на бильце дивана, нову книжку Аверченка, неуважно поглядав у вікно, як опускались і підіймались телеграфні стовпи з білими фарфоровими чашечками у вигляді конвалій. Він був схожий на молоденького офіцера – тільки білий кашкет з голубим околишем був у нього студентський, все інше на військовий зразок: білий кітель, зеленкуваті рейтузи, чоботи з лакованими халявами, портсигар з оранжевим джгутом для запалювання.

Дядько й тітка були багаті. Коли він приїжджав з Москви додому, за ним висилали на станцію важкий тарантас, пару робочих коней і не кучера, а робітника. А на станції дядька він завжди вступав на деякий час в зовсім інше життя, в задоволення великого достатку, починав відчувати себе красивим, бадьорим, манірним. Так було і тепер. Він з мимовільною хвацькістю сів у легку коляску на гумовому ходу, запряжену прудкою караковою трійкою, якою правив молодий кучер в синій чумарці-безрукавці і шовковій жовтій сорочці.

За чверть години трійка влетіла, м'яко граючи розсипом дзвіночків і шиплячи шинами по піску навколо квітника, на круглий двір великої садиби, до перону просторого нового дому в два поверхи. На перон вийшов забрати речі рослий служник у коротких бакенбардах, в червоному з чорними смугами жилеті і штиблетах. Студент зробив спритний і надзвичайно широкий стрибок із коляски: посміхаючись і розхитуючись на ходу, на порозі вестибюля з'явилася тьотя – широкий чесучевий балахон на великому кволому тілі, велике обвисле лице, ніс якорем і під коричневими очима жовті підпалини. Вона розцілувала його в щоки як рідного, він з вдаваною радістю припав до її м'якої темної руки, швидко подумавши: аж три дні брехати ось так, а у вільний час не знати, що з собою робити! Вдавано і поспішно відповідаючи на її вдавано-турботливі розпитування про маму, він увійшов за нею у великий вестибюль, з веселою ненавистю поглянув на дещо згорблене чучело бурого ведмедя з блискучими скляними очима, який незграбно стояв у весь зріст біля входу на широкі сходи у верхній поверх і послужливо тримав у кігтистих передніх лапах бронзову тацю для візитних карток, і раптом навіть призупинився від приємного здивування: крісло з повним, блідим, синьооким генералом рівно котила назустріч йому висока, струнка красуня в сірій полотняній сукні, в білому фартуху і білій косинці, з великими сірими очима, вся сяюча молодістю, міцністю, чистотою, блиском пещених рук, матовою білизною обличчя. Цілуючи руку дядькові, він встигнув глянути на незвичайну стрункість її сукні, ніг. Генерал пожартував:

— А ось це моя Антігона, моя добра поводатарка, хоч я і не сліпий, як Едіп, і особливо на гарненьких жінок. Познайомтесь, молоді люди.

Вона злегка посміхнулась і лиш поклоном відповіла на уклін студента.

Високий служник у коротких бакенбардах і в червоному жилеті провів його повз ведмедя нагору, по виблискуючих темно-жовтим деревом сходах з червоним килимом посередині і по такому ж килиму, ввів у велику спальню з мармуровою туалетною кімнатою поруч – на цей раз в якусь іншу, ніж раніше, і вікнами в парк, а не на двір. Та він ішов нічого не бачачи. В голові все ще крутились веселі нісенітниці, з якими він в'їхав у маєток – "мой дядя самих честных правил", — але стояло вже й інше: оце так жінка!

Наспівуючи, він почав голитися, митися і переодягатися, одягнув штани зі штрипками, думаючи:

"Бувають же такі жінки! І що можна віддати за любов такої жінки! І як же це при такій красі катати стариків і старих в кріслах на коліщатах!"

І в голову йшли безглузді думки: от взяти і лишитися тут на місяць, на два, таємно від усіх ввійти з нею в дружбу, в близькість, викликати її любов, потім сказати: будьте моєю дружиною, я весь і навіки ваш. Мама, тьотя, дядя, їх здивування, коли я заявлю їм про нашу любов і наше рішення з'єднати наші долі, їх обурення, потім умовляння, крики, сльози, прокляття, позбавлення спадку – все для мене ніщо заради вас…

Збігаючи сходами до тьоті і дяді – їх покої були внизу, — він думав:

"Які, одначе, нісенітниці лізуть мені в голову! Лишитися тут під якимось приводом, звичайно, можна… можна почати непомітно залицятися, прикинутися безумно закоханим… Але ж чи досягнеш чого-небудь? А якщо і досягнеш, що далі? Як розв'язатися з цією історією? Справді женитися, чи що?"

Майже годину він сидів з тіткою і дядьком у його величезному кабінеті з великим письмовим столом, з великою тахтою, вкритою туркестанськими тканинами, з килимом на стіні над нею, хрест-навхрест увішаним східною зброєю, з інкрустованими столиками для куріння, а на каміні з великим фотографічним портретом в палісандровій рамці під золотою коронкою, на якому був власноручний вільний розчерк: "Олександр".

— Який я радий, дядю і тьотю, що я знову з вами, — сказав він під кінець, думаючи про сестру. – І як тут чудесно у вас! Жахливо жаль буде від'їжджати.

— Та хто ж тебе жене? – відповів дядько. – Куди тобі поспішати? Живи собі, доки не набридне.

— Звісно, — промовила неуважно тьотя.

Сидячи і розмовляючи, він весь час чекав: от-от ввійде вона – оголосить покоївка, що готовий чай у їдальні, і вона прийде котити дядька. Але чай подали в кабінет – вкотили стіл зі срібним чайником на спиртівці, і тьотя розливала сама. Потім він все сподівався, що вона принесе дядькові якісь ліки… Але вона так і не прийшла.

"Ну і чорт з нею, — подумав він, виходячи з кабінету, ввійшов у їдальню, де служниця спускала штори на високих сонячних вікнах, зазирнув навіщось праворуч, в двері зали, де в надвечірньому світлі відбивалися в паркеті скляні стаканчики на ніжках рояля, потім пройшов ліворуч, у вітальню, за якою була диванна; із вітальні вийшов на балкон, спустився до різнобарвного квітника, обійшов його і побрів високою тінистою алеєю… На сонці було ще гаряче, і до обіду лишалось ще дві години.

загрузка...

В сім з половиною у вестибюлі завив гонг. Він перший ввійшов у їдальню, що святково сяяла люстрою, де вже стояли біля столика під стіною опасистий голений кухар у всьому білому і накрохмаленому, худорлявий лакей у фраку і білих в'язаних рукавичках і маленька покоївка, по-французьки тендітна. За хвилину молочно-сивою королевою, похитуючись, ввійшла тьотя в палевій шовковій сукні з кремовими мереживами, з напливами на щиколотках, над тісними шовковими туфлями, і нарешті вона. Але, підкотивши дядю до столу, вона негайно, не обертаючись, плавно вийшла – студент встигнув тільки помітити дивну особливість її очей: вони не кліпали. Дядя перехрестив груди світло-сірої генеральської тужурки дрібними хрестиками, тьотя і студент ревно перехрестились стоячи, потім церемонно сіли, розгорнули блискучі салфетки. Вимитий, блідий, із зачесаним мокрим ріденьким волоссям, дядя особливо явно показував свою безнадійну хворобу, але говорив і їв багато і зі смаком, знизував плечима, коли говорив про війну, — це був час російсько-японської війни: якого біса ми затіяли її! Лакей прислужував образливо-байдуже, покоївка, допомагаючи йому, дріботіла вишуканими ніжками, кухар відпускав страви з поважністю боввана. Їли гарячу, як вогонь, юшку з миньків, кривавий ростбіф, молоду картоплю, всипану кропом. Пили біле і червоне вино князя Голіцина, старого друга дяді. Студент говорив, відповідав, підтакував з веселими посмішками, але, як папуга, з тими нісенітницями в голові, з якими недавно переодягався, думав: "А де ж обідає вона, невже зі слугами?" І чекав хвилини, коли вона знову прийде, відвезе дядю і потім де-небудь зустрінеться з ним, і він перемовиться з нею хоч декількома словами. Але вона прийшла, відкотила крісло і знову десь зникла.

Вночі обережно і старанно співали у парку солов'ї, у відкриті вікна спальні вливалася свіжість повітря, роси і политих на клумбах квітів, холодило голландське полотно білизни постелі. Студент полежав у темряві і вже вирішив повернутися до стіни і заснути, але раптом підняв голову, привстав: роздягаючись, він побачив у стіні біля узголів'я ліжка невеликі двері, з цікавості повернув у них ключ і знайшов за ними інші, спробував їх, та виявилось, що вони замкнені зовні; тепер за цими дверима хтось м'яко ходив, щось таємниче робив; і він, затамувавши подих, сповз із ліжка, відчинив перші двері, прислухався: щось тихо задзвеніло на підлозі за другими дверима… Він похолов: невже це її кімната! Він припав до шпари в замку, — ключа в ній, на щастя, не було, — побачив світло, край туалетного жіночого столу, потім щось біле, що раптом встало і все закрило… Це була без сумніву її кімната, — чия ж іще? Не розмістять же тут покоївку, а Марія Іллівна, стара покоївка тьоті, спить внизу, біля її спальні. І він ніби відразу захворів від її нічної близькості ось тут, за стіною, і її недоступності. Він довго не спав, прокинувся пізно і відразу знову відчув, подумки побачив, уявив собі її прозору нічну сорочку, босі ноги у туфлях…

"Хоч їдь звідси нині ж!" — подумав він закурюючи.

Вранці пили каву кожен у себе. Він пив, сидячи в широкій нічній сорочці дядька, в його шовковому халаті і зі смутком непотрібності розглядав себе, розхриставши халат.

За сніданком у їдальні було похмуро і нудно. Він снідав тільки з тьотею, погода була погана, — за вікнами мотались від вітру дерева, над ними збирались, густішали хмари…

— Ну, милий, я тебе полишаю, — сказала тьотя, встаючи і хрестячись. – Розважайся, як можеш, а мене і дядю вже вибач за нашу неміч, ми до чаю сидимо по своїх кутах. Певне, дощ буде, а то б ти міг проїхатися верхи…

Він бадьоро відповів:

— Не турбуйтеся, тьотю, я щось почитаю…

І пішов у диванну, де всі стіни були у полицях з книгами.

Проходячи туди вітальнею, він подумав, що, може, все-таки слід наказати осідлати коня. Але у вікна було видно різноманітні дощові хмари і неприємну металічну блакить серед лілових хмар над вершинами дерев, що розгойдувались вітром. Він ввійшов у затишну диванну, що пахла сигарним димом, де під полицями з книгами шкіряні дивани займали аж три стіни, подивився на безліч чудово переплетених книг – і безпомічно сів, потонув у дивані.

1 2