В Парижі

Іван Бунін

Іван Бунін

В Парижі

Переклад Олександра Грязнова

Коли він був у капелюху, — ішов вулицею чи стояв у вагоні метро, — і не було видно, що його коротко стрижене червонувате волосся гостро сріблиться, за свіжістю його худого поголеного обличчя, за прямою виправкою худорлявої, високої фігури в довгому пальто, йому можна було дати не більше сорока років. Тільки світлі очі його дивились із сухим сумом та говорив і тримався він як людина, що багато зазнала у житті. Якийсь час він орендував ферму в Провансі, наслухався дошкульних провансальських жартів і в Парижі любив іноді вставляти їх з усмішкою в свою завжди стислу мову. Багато хто знав, що іще в Константинополі його кинула дружина і що живе він відтоді з постійною раною в душі. Він ніколи і нікому не відкривав таємниці цієї рани, але іноді мимоволі натякав на неї, — неприємно жартував, якщо розмова торкалася жінок:

Rien n'est plus difficile que de reconnaitre un bon melon et une femme de bien. (Немає нічого важчого, ніж розпізнати хороший кавун або порядну жінку.)

Одного разу, у вологий паризький вечір пізньої осені він зайшов пообідати у невелику російську їдальню в одному з темних провулків біля вулиці Пассі. При їдальні було щось на кшталт гастрономічного магазину – він несвідомо зупинився перед його широким вікном, за яким було видно на підвіконні рожеві пляшки конусом з горобинівкою і жовті прямокутні з зубрівкою, блюдо із засохлими смаженими пиріжками, блюдо з посірілими рубаними котлетами, коробка халви, коробка шпротів, далі стійка, заставлена закусками, за стійкою хазяйка з неприязним російським обличчям. В магазині було світло, і його потягнуло на це світло з темного провулка з холодної і ніби маслянистої бруківки. Він ввійшов, уклонився хазяйці і пройшов у ще порожню, слабко освітлену кімнату, що прилягала до магазина, де біліли накриті папером столики. Там він не поспішаючи повісив свій сірий капелюх і довге пальто на роги стоячої вішалки, сів за столик в найдальшому куті і, неуважно потираючи руки з рудими волосатими кистями, став читати довгий перелік закусок і страв, частково надрукований, частково написаний ліловим чорнилом, що розплилося на просаленому листі. Раптом його кут освітився, і він побачив жінку років тридцяти, з чорним волоссям на прямий проділ і чорними очима, в білому фартуху з прошивками і в чорній сукні, що байдуже-ввічливо підходила до нього.

— Bonsoir, monsieur (добрий вечір, пане), — сказала вона приємним голосом.

Вона здалась йому такою гарною, що він збентежився і ніяково відповів:

— Bonsoir… Але ж ви росіянка?

— Росіянка. Пробачте, виробилась звичка говорити з гостями французькою.

— Хіба у вас багато буває французів?

— Досить багато, і всі неодмінно замовляють зубрівку, млинці, навіть борщ. Ви що-небудь вже вибрали?

— Ні, тут стільки всього… Ви вже самі порадьте що-небудь.

Вона почала завченим тоном: — Нині у нас щі флотські, битки по-козацьки… можна мати відбивну телячу котлету або, якщо хочете, шашлик по-карськи…

— Чудово. Подайте, будь ласка, щі і битки.

Вона підняла блокнот, що висів у неї на поясі, і записала на ньому огризком олівця. Руки у неї були дуже білі і шляхетної форми, сукня поношена, але, видно, з хорошого дому.

— Горілочки бажаєте?

— Охоче. Вогкість надворі жахлива.

— Закусити що накажете? Є чудовий дунайський оселедець, червону ікру недавно отримали, коркуновські огірочки малосольні…

Він знову глянув на неї: дуже красивий білий фартух з прошивками на чорній сукні, красиво видаються під ним груди сильної молодої жінки… повні губи не підмальовані, але свіжі, на голові просто згорнута чорна коса, але шкіра на білій руці пещена, нігті блискучі і ледь рожеві, — видно манікюр…

— Що я накажу закусити? – сказав він, посміхаючись. – Якщо дозволите, тільки оселедець з гарячою картоплею.

— А вино яке накажете?

— Червоне. Звичайне, — яке у вас завжди дають до столу.

Вона зробила позначку в блокноті і переставила із сусіднього столу на його стіл графин з водою. Він похитав головою:

— Ні, мерсі, ні води, ні вина з водою ніколи не п'ю. L'eau gate le vin comme la charette le chemin et la femme – l'ame. (Вода псує вино так само, як візок дорогу і як жінка — душу.)

— Доброї ж ви про нас думки! – байдуже відповіла вона і пішла за горілкою і оселедцем. Він подивився їй услід – на те, як рівно вона трималась, як гойдалася на ходу її чорна сукня… Так, ввічливість і байдужість, всі звички і рухи скромної і гідної службовки. Але дорогі хороші туфлі. Звідки? Є, напевне, літній, заможній "аmi" (друг)… Він давно не був таким збудженим, як у цей вечір, дякуючи їй, і остання думка збудила в ньому деяке роздратування. Так, із року в рік, з дня на день, потайки чекаєш тільки одного, — щасливої любовної зустрічі, живеш, по-суті, тільки сподіванням на цю зустріч – і все даремно…

Другого дня він знову прийшов і сів за свій столик. Вона була спершу зайнята, приймала замовлення двох французів і вголос повторювала, відмічаючи на блокноті:

— Caviar rouge, salade russe… Deux chachlyks… (Червоної ікри, вінегрету… Два шашлики…)

Потім вийшла, повернулась і пішла до нього з легкою посмішкою, вже як до знайомого:

— Добрий вечір. Приємно, що вам у нас сподобалось.

Він весело відповів:

— Доброго здоров'я. Дуже сподобалось. Як вас накажете величати?

— Ольга Олександрівна. А вас, дозвольте дізнатись?

— Микола Платонович.

Вони потиснули один одному руки, і вона підняла блокнот.

— Сьогодні у нас чудовий розсольник. Кухар у нас прекрасний, на яхті у великого князя Олександра Михайловича служив.

— Чудово, розсольник так розсольник… А ви давно тут працюєте?

— Третій місяць.

— А раніше де?

— Раніше була продавщицею в Printemps.

— Певне, втратили місце через скорочення?

— Так, добровільно не пішла би.

Він із задоволенням подумав: "Отже, справа не в "ami", — і спитав:

— Ви заміжня?

загрузка...

— Так.

— А чоловік ваш що робить?

— Працює в Югославії. Колишній учасник білого руху. Ви, напевне, теж?

— Так, приймав участь і у великій і в громадянській війні.

— Це відразу видно. І, напевне, генерал, — сказала вона, посміхаючись.

— Колишній. Тепер пишу історії цих воєн на замовлення різних зарубіжних видавництв… Як же це ви одна?

— Так от і одна…

На третій вечір він спитав:

— Ви любите сінема?

Вона відповіла, ставлячи на стіл мисочку з борщем:

— Іноді буває цікаво.

— Ось тепер іде в сінема "Etoile" якийсь, кажуть, чудовий фільм. Хочете підемо подивимось? У вас є, звичайно, вихідні дні?

— Мерсі. Я вільна по понеділках.

— Ну от і підемо в понеділок. Нині що? Субота? Отже, післязавтра. Згода?

— Згода. Завтра ви, вочевидь, не прийдете?

— Ні, їду за місто до знайомих. А чому ви питаєте?

— Не знаю… Це дивно, але я вже якось звикла до вас.

Він вдячно глянув на неї і почервонів:

— І я до вас. Знаєте, на світі так мало щасливих зустрічей…

І поспішив змінити розмову.

— Отже, післязавтра. Де ж нам зустрітися? Ви де живете?

— Біля метро Motte-Picquet.

— Бачите, як зручно, — прямий шлях до Etoile. Я буду чекати вас там при виході з метро рівно о восьмій тридцять.

— Мерсі.

Він жартівливо вклонився:

— C'est moi qui vous remercie. (Це я вам дякую.) Укладете дітей, — посміхаючись, сказав він, щоб дізнатись, чи немає у неї дитини, — і приїжджайте.

— Слава богу, цього добра у мене немає, — відповіла вона і плавно понесла від нього тарілки.

Він був зворушений і супився, ідучи додому. "Я вже звикла до вас…" Так, можливо, це і є довгождана щаслива зустріч. Тільки пізно, пізно. Le bon Dieu envoie toujours des culottes a ceux qui n'ont pas de derriere… (Милосердний Господь завжди дає штани тим, у кого немає заду…)

Ввечері у понеділок ішов дощ, млисте небо над Парижем мутно червоніло. Сподіваючись повечеряти з нею на Монпарнасі, він не обідав, зайшов у кафе на Chaussee de la Muette, з'їв сандвіч з шинкою, випив кухоль пива і, закуривши, сів у таксі. Біля входу у метро Etolle зупинив шофера і вийшов під дощ на тротуар – товстий, з багровими щоками шофер довірливо став чекати його. Із метро несло банним вітром, густо і чорно підіймався сходами люд, розкриваючи на ходу парасольки, газетяр різко викрикував біля нього низьким качиним кряканням назви вечірніх випусків. Раптом в натовпі, що підіймався, з'явилась вона. Він радісно рушив їй назустріч:

— Ольго Андріївно…

Гарно і модно одягнена, вона вільно, не так, як у їдальні, підняла на нього чорно-підведені очі, дамським рухом подала руку, на якій висіла парасоля, підхопивши іншою поділ довгої вечірньої сукні, — він зрадів ще більше: "Вечірня сукня, — значить, теж думала, що після сінема поїдемо куди-небудь", — і відгорнув край її рукавички, поцілував кисть білої руки.

— Бідний, ви довго чекали?

— Ні, я тільки-но приїхав. Ходімо скоріше в таксі…

І з хвилюванням, яке давно вже не відчував, він увійшов за нею в напівтемну карету, що пахла вологим сукном. На повороті карету сильно хитнуло, внутрішність її на мить освітив ліхтар, — він мимоволі підтримав її за талію, відчув запах пудри від її щоки, побачив її великі коліна під вечірньою чорною сукнею, блиск чорного ока і повні в червоній помаді губи: зовсім інша жінка сиділа тепер біля нього.

У темній залі, дивлячись на сяючу білизну екрану, по якій косо літали і падали в хмарах з гучним дзижчанням розпластані аероплани, вони тихо перемовлялися:

— Ви одна чи живете з якоюсь подругою?

— Одна. По-суті, жахливо. Готельчик чистий, теплий, але, знаєте, із тих, куди можна зайти на ніч або на час з дівицею… Шостий поверх, ліфта, звичайно, немає, на четвертому поверсі червоний килимок на сходах закінчується… Вночі, в дощ страшний сум. Відчиниш вікно – ніде ні душі, зовсім мертве місто, бог знає десь внизу один ліхтар під дощем… А ви, звичайно, нежонатий і теж в готелі живете?

— У мене невелика квартирка в Пассі. Живу теж один. Давній парижанин. Один час жив у Провансі, орендував ферму, хотів відійти від усіх і від всього, жити трудами рук своїх – і не витримав цих трудів. Взяв у помічники одного козачка, виявився п'яниця, похмура, страшна під хмелем людина, завів курей, кролів – дохнуть, мул якось мало не загриз мене, — дуже зла і розумна тварина… І, головне, повна самотність. Дружина мене ще в Константинополі кинула.

— Ви жартуєте?

— Ніскільки.

1 2
загрузка...