Руся

Іван Бунін

Іван Бунін

Руся

Переклад Олександра Грязнова

Десь біля одинадцятої вечора швидкий поїзд Москва-Севастополь зупинився на маленькій станції за Подольском, де він не мав зупинятись, і чогось чекав на другій колії. У поїзді, до опущеного вікна вагону першого класу, підійшли пан і пані. Через рейки переходив кондуктор з червоним ліхтарем у опущеній руці, і пані спитала:

— Послухайте. Чому ми стоїмо?

Кондуктор відповів, що запізнюється зустрічний кур'єрський. На станції було темно і печально. Давно настали сутінки, але на заході, за станцією, за чорними лісистими полями, все ще мертвотно світила довга літня московська зоря. У вікно волого пахло болотом. У тиші звідкись долинав рівномірний і теж нібито вологий скрип дергача.

Він обперся на вікно, вона на його плече.

— Якось я жив у цій місцевості на канікулах, — сказав він. – Був репетитором в одній дачній садибі, верст за п'ять звідси. Нудна місцевість. Дрібний ліс, сороки, комарі і бабки. Ніде ніякого краєвиду. В садибі милуватися горизонтом було можливо лише з мезоніну. Будинок, звичайно, в російському дачному стилі і дуже занедбаний, — власники були люди збіднілі, — за будинком щось на кшталт саду, за садом чи то озеро, чи то болото, що заросло кугою і лататтям, і неодмінна плоскодонка біля грузького берега.

— І, звичайно, нудьгуюча дачна дівиця, яку ти катав по цьому болоту.

— Так, все, як належить. Тільки дівиця зовсім не нудьгувала. Катав я її переважно ночами, і було це навіть поетично. На заході небо всю ніч зеленкувате, прозоре, і там, на горизонті, ось як зараз,все щось тліє і тліє… Весло знайшлося тільки одне і те схоже на лопату, і я гріб ним, як дикун, — то праворуч, то ліворуч. На протилежному березі було темно від дрібного лісу, та за ним усю ніч стояло це дивне напівсвітло. І всюди незбагненна тиша – тільки комарі сурмлять і бабки літають. Ніколи не думав, що вони літають вночі, — виявилось, що чомусь літають. Просто страшно.

Зашумів нарешті зустрічний поїзд, налетів з гуркотом і вітром, злившись в одну золоту смугу освітлених вікон, і пронісся мимо. Вагон відразу рушив. Провідник зайшов у купе, освітив його і став готувати постелі.

— Ну і що ж у вас з цією дівицею було? Справжній роман? Ти чомусь ніколи не розповідав мені про неї. Яка вона була?

— Худа, висока. Носила жовтий ситцевий сарафан і селянські чуньки на босу ногу, плетені із якоїсь різнокольорової шерсті.

— Теж, значить, у російському стилі?

— Думаю, що більш за все у стилі бідності. Ні в що одягнутися, от і сарафан. Крім того вона була художниця, навчалась у Строганівському училищі живопису. Та вона й сама була живописна, навіть іконописна. Довга чорна коса на спині, смагляве обличчя з маленькими темними родимками, вузький прямий ніс, чорні очі, чорні брови… Волосся сухе і жорстке, злегка кучерявилось. Все це, при жовтому сарафані і білих рукавах сорочки, виглядало дуже красиво. Щиколотки і початок ступні в чуньках – все сухе, з виступаючими під тонкою смуглою шкірою кістками.

— Я знаю цей тип. У мене на курсах така подруга була. Істеричка, напевне.

— Можливо. Тим більше, що лицем була схожа на матір, а мати, родом якась княжна зі східною кров'ю, страждала чимось подібним до чорної меланхолії. Виходила тільки до столу. Вийде, сяде і мовчить, покашлює, не підіймаючи очей, і все перекладає то ніж, то виделку. Якщо ж раптом заговорить, то так несподівано і голосно, що здригнешся.

— А батько?

— Теж мовчазний і сухий, високий; військовий у відставці. Простим і милим був тільки їх хлопчик, якого я репетирував.

Провідник вийшов із купе, сказав, що постелі готові, і побажав на добраніч.

— А як її звали?

— Руся.

— Це що ж за ім'я?

— Дуже просте – Маруся.

— Ну то що ж, ти був дуже закоханий в неї?

— Звичайно, здавалось, що жахливо.

— А вона?

Він помовчав і сухо відповів:

— Напевне, і їй так здавалось. Але ходімо спати. Я жахливо стомився за день.

— Дуже мило! Тільки дарма зацікавив. Ну, розкажи хоч у двох словах , чим і як ваш роман закінчився.

— Та нічим. Поїхав і справі кінець.

— Чому ж ти не женився на ній?

— Очевидно, відчув, що зустріну тебе.

— Ні, серйозно?

— Ну, тому, що я застрелився, а вона закололась кинджалом…

І, вмившись та почистивши зуби, вони зачинились у тісноті купе, роздяглись і з дорожньою відрадою лягли під свіже глянцювате полотно простирадл і на такі ж подушки, що все сповзали з високого узголів'я.

Синьо-лілове вічко над дверима тихо поглядало у темряву. Вона скоро заснула, він не спав, лежав, палив і подумки дивився у те літо…

На тілі у неї теж було багато маленьких темних родимок – ця особливість була привабливою. Через те, що вона ходила у м'якому взутті, без каблуків, все тіло її хвилювалося під жовтим сарафаном. Сарафан був широкий, легкий, і в ньому так вільно було її довгому дівочому тілу. Якось вона замочила у дощ ноги, вбігла із саду у вітальню, і він кинувся роззувати і цілувати її мокрі вузькі ступні – подібного щастя не було за все його життя. Свіжий пахучий дощ шумів усе швидше і густіше за відкритими на балкон дверима, у потемнілому будинку всі спали після обіду – і як страшно злякав його і її якийсь чорний з металево-зеленим відтінком півень у великій вогненній короні, що раптом теж вбіг із саду зі стуком кігтиків по підлозі в ту найгарячішу хвилину, коли вони забули про будь-яку обережність. Побачивши, як вони скочили з дивана, він похапцем і зігнувшись, ніби із делікатності, побіг назад під дощ з опущеним блискучим хвостом…

Спочатку вона все приглядалась до нього; коли він звертався до неї, темно червоніла і відповідала насмішкуватим бурмотінням; за столом часто зачіпала його, голосно звертаючись до батька:

— Не пригощайте його, тато, даремно. Він вареників не любить. Втім, він і холодник не любить, і локшини не любить, і кисляк зневажає, і сир ненавидить.

Кожен ранок він був зайнятий з хлопчиком, вона по хазяйству – весь дім був на ній. Обідали о першій, і після обіду вона йшла до себе у мезонін або, якщо не було дощу, в сад, де стояв під березою її мольберт, і, відганяючи комарів, писала з натури. Потім стала виходити на балкон, де він після обіду сидів з книгою у косому очеретяному кріслі, стояла, заклавши руки за спину, і поглядала на нього з невизначеною посмішкою:

загрузка...

— Чи можна дізнатись, які премудрості ви зволите студіювати?

— Історію французької революції.

— Ах, боже мій! Я і не знала, що у нас в домі виявився революціонер!

— А що ж ви свій живопис закинули?

— От-от і зовсім кину. Переконалася у своїй бездарності.

— А ви покажіть мені що-небудь з ваших робіт.

— А ви думаєте, що ви хоч трохи розумієтесь на живописі?

— Ви дуже гонорові.

— Є такий гріх…

Нарешті якось запропонувала йому покататися по озеру, раптом рішуче сказала:

— Здається, дощовий період у наших тропічних місцях закінчився. Давайте розважатися. Душогубка наша, правда, досить гнила і з дірявим дном, та ми з Петриком усі дірки заткнули кугою…

День був гарячий, парило, прибережні трави, поцятковані жовтими квіточками курячої сліпоти, були душно нагріті вологим теплом, і над ними низько тріпотіли незчисленні блідо-зелені метелики.

Він засвоїв собі її постійний насмішкуватий тон і, підходячи до човна, сказав:

— Нарешті ви поблажливо поставились до мене!

— Нарешті ви зібрались із думками, щоб відповісти мені! – задиристо відповіла вона і стрибнула на ніс човна, розлякавши жаб, які з усіх боків шубовснули у воду, та раптом дико вискнула і підхопила сарафан аж до колін, тупаючи ногами:

— Вуж! Вуж!

Він мигцем побачив блискучу смаглявість її голих ніг, швидко схопив весло, вдарив ним вужа, що звивався на дні човна і, підчепивши його, відкинув далеко у воду.

Вона була бліда якоюсь індуською блідістю, родимки на її обличчі стали темніші, чорнота волосся і очей ніби ще чорніша. Вона полегшено видихнула:

— Ох, яка гидота! Недарма російською слово жах (ужас) походить від вужа. Вони у нас тут усюди, і в саду, і під будинком… І Петрик, уявляєте, бере їх до рук!

Вперше заговорила вона з ним просто, і вперше вони глянули прямо один одному в очі.

— Та який ви молодець! Як ви його здорово стукнули!

Вона зовсім прийшла до тями, посміхнулась і, перебігши з носа на корму, весело сіла. У своєму переляку вона вразила його красою, тепер він з ніжністю подумав: так, вона зовсім ще дівчисько! Та, зробивши байдужий вигляд, заклопотано переступив у човен і, упираючись веслом у грузьке дно, повернув його вперед носом і потягнув до спутаної гущавини підводних трав на зелені щітки куги і розквітле латаття, що вкривали все попереду суцільним шаром свого товстого, круглого листя, вивів його на воду і сів на лавку посередині, загрібаючи праворуч і ліворуч.

— Правда гарно? – крикнула вона.

— Дуже! – відповів він, знімаючи кашкет, і обернувся до неї: — Будьте люб'язні покласти біля себе, а то я скину його у ці ночви, які, пробачте, все ж таки протікають і повні п'явок.

Вона поклала кашкет собі на коліна.

— Та не турбуйтесь, киньте куди попало.

Вона притисла кашкет до грудей:

— Ні, я його буду берегти!

У нього знову ніжно затремтіло серце, та він знову відвернувся і став посилено запускати весло у воду, що виблискувала серед куги і латаття.

До лиця і рук липнули комарі, навкруг все сліпило теплим сріблом: розпарене повітря, тремтяче сонячне світло, кучерява білизна хмарок, що м'яко сяяли в небі і у прогалинах води серед островів із куги і латаття; всюди було так мілко, що видно було дно з підводними травами, але воно якось не заважало тій бездонній глибині, в яку відходило зображення неба і хмарок. Раптом вона знову вискнула – човен повалився набік: вона сунула з корми руку в воду і, спіймавши стебло латаття так рвонула його до себе, що завалилась разом з човном – він ледве встиг скочити і спіймати її за пахви. Вона зареготіла і, впавши на корму спиною, бризнула з мокрої руки прямо йому в очі. Тоді він знову схопив її і, не розуміючи, що робить, поцілував у губи, що сміялись. Вона швидко обняла його за шию і невміло поцілувала у щоку…

З того часу вони почали плавати ночами. На другий день вона викликала його по обіді в сад і спитала:

— Ти мене любиш?

Він гаряче відповів пам'ятаючи вчорашні поцілунки в човні:

— З першого дня нашої зустрічі!

— І я, — сказала вона.

1 2