Іван Бунін
Сни Чанга
Переклад Олександра Грязнова
Чи не все одно, про кого говорити? Заслуговує на це кожен, хто жив на землі.
Колись Чанг пізнав світ і капітана, свого хазяїна, з яким з'єдналось його земне існування. І пройшло відтоді аж шість років, протекло, як пісок у корабельному пісочному годиннику.
Ось знову була ніч – сон чи дійсність? – і знову надходить ранок – дійсність чи сон? Чанг старий, Чанг — п'яниця, він усе дрімає.
Надворі, в місті Одесі, зима. Погода зла, похмура, набагато гірша за ту, китайську, коли Чанг з капітаном зустріли один одного. Несе гострим дрібним снігом, сніг косо летить по крижаному, слизькому асфальту порожнього приморського бульвару і боляче січе обличчя кожному єврею, що, засунувши руки в кишені і згорбившись, невміло біжить ліворуч чи праворуч. За гаванню, теж спустілою, за туманною від снігу затокою, ледь видніються голі степові береги. Мол увесь димиться густим сірим димом: море з ранку до вечора перевалюється через мол пінистим черевом. Вітер дзвінко свище в телефонних дротах…
У такі дні життя у місті починається не рано. Не рано прокидаються і Чанг з капітаном. Шість років – багато це чи мало? За шість років Чанг з капітаном стали стариками, хоча капітану немає ще й сорока, та доля їх грубо змінилась. Вони вже не плавають морями – живуть "на березі", як кажуть моряки, і не там, де жили колись, а на вузькій і досить похмурій вулиці, на горищі п'ятиповерхового будинку, що пахне кам'яним вугіллям, заселений євреями, із тих, що у сім'ю приходять лише надвечір і вечеряють у капелюхах на потилиці. Стеля у Чанга з капітаном низька, кімната велика і холодна. В ній, крім того, завжди сутінки: два вікна, що пробиті у похилій стіні-даху, невеликі і круглі, нагадують корабельні. Між вікнами стоїть щось на зразок комода, а під стіною ліворуч старе залізне ліжко: оце й усе майно цього нудного житла, якщо не рахувати каміна, з якого завжди віє свіжим вітром.
Чанг спить в кутку за каміном. Капітан — на ліжку. Яке це мало не до підлоги продавлене ліжко і який на ньому матрац, легко уявить собі кожен, хто жив на горищі, а нечиста подушка така ріденька, що капітану доводиться підкладати під неї свою тужурку. Одначе, і на цьому ліжку спить капітан дуже спокійно, лежить, — на спині із заплющеними очима і сірим обличчям, — непорушно, як мертвий. Яке чудове ліжко було у нього раніше! Ладне, високе, з ящиками, з глибокою і зручною постіллю, з тонкими і слизькими простирадлами і холодними білосніжними подушками! Але і тоді, навіть у хитавицю, не спав капітан так міцно, як тепер: за день він сильно стомлюється, та й про що йому тепер тривожитися, що він може проспати і чим його може порадувати новий день? Було колись дві правди на світі, що постійно змінювали одна одну: перша та, що життя невимовно прекрасне, а друга – що життя можливе лиш для божевільних. Тепер капітан стверджує, що була, є і довіку буде тільки одна правда, остання, правда єврея Іова, правда мудреця із невідомого племені, Екклезіаста. Часто говорить тепер капітан, сидячи у пивній: "Пам'ятай, людино, з юності твоєї ті тяжкі дні і роки, про які ти будеш говорити: нема мені в них насолоди!" — Та все ж дні і ночі існують, як і раніше, і ось знову була ніч і знову настає ранок. І капітан з Чангом прокидаються.
Але, прокинувшись, капітан не змінює пози і не розплющує очі. Що він у цю хвилину думає, не знає навіть Чанг, що лежить на підлозі біля нетопленого каміну, з якого всю ніч пахло морською свіжістю. Чангу відомо тільки одне: те, що капітан пролежить так не менше години. Чанг, глянувши на капітана куточком ока, знову змикає повіки і знову дрімає. Чанг теж п'яниця, він також щоранку хворобливий, слабкий і відчуває світ з такою відразою, яка так знайома усім, хто плаває на кораблях і страждає морською хворобою. І тому, задрімавши в цей ранковий час, Чанг бачить сон млосний і нудний…
Бачить він:
Піднявся на палубу пароплава старий, кислоокий китаєць, сів навпочіпки і став скиглити, благати всіх, що проходили поруч, щоб купили у нього кошик тухлих рибок, який він приніс із собою. Був сірий і холодний день на широкій китайській ріці. У човні під очеретяними вітрилами, що гойдався на річковій каламуті, сиділо цуценя – рудий песик, в якому було щось і лисяче і вовче, з густою жорсткою шерстю навколо шиї, — розумно водив чорними очицями по високій залізній стіні пароплавного борту і сторчма тримав вуха.
— Продай краще собаку! – весело і голосно, як до глухого, крикнув китайцю молодий капітан пароплава, що без діла стояв на своєму містку.
Китаєць, перший господар Чанга, звів очі догори, оторопів і від крику, і від радості, став кланятися і цокати: "Ve'y good dog, ve'y good!" — І цуцика купили, — усього за карбованець, — назвали Чангом, і поплив він в той же день зі своїм новим хазяїном в Росію і спочатку, цілих три тижні, так мучився морською хворобою, був у такому дурмані, що навіть нічого не бачив: ні океану, ні Сінгапура, ні Коломбо…
В Китаї починалась осінь, погода була важка. І стало нудити Чанга, тільки-но вийшли у гирло. Назустріч несло дощем, імлою, зблискували на водяній рівнині зайчики, гойдались, розбігались, сплескували сіро-зелені брижі, гострі і безладні, а плоскі прибережжя розходились, губились у тумані – і все більше, більше ставало води навкруг. Чанг, у своїй сріблистій від дощу шубці, і капітан, у водонепроникному пальто з піднятим капюшоном, були на містку, висота якого відчувалась ще сильніше, ніж перше. Капітан командував, а Чанг тремтів і відвертав морду від вітру. Вода розширялася, охоплювала непогожий горизонт, змішувалася з імлистим небом. Вітер зривав бризки з вершечків хвиль, налітав звідки завгодно, свистів у реях і гучно плескав внизу полотняними тентами, доки матроси, у кованих чоботах і мокрих накидках, ловили і скатували їх. Вітер шукав, звідки б міцніше вдарити, і як тільки пароплав, що повільно кланявся йому, взяв крутіше праворуч, підняв його таким великим, киплячим валом, що він не втримався і впав із вершини валу, зариваючись у піну, а в штурманській рубці з брязкотом і дзвоном полетіла на підлогу кавова чашка, забута на столику лакеєм… І з цієї хвилини пішла музика!
Дні потім були усякі: то палило вогнем сонце із сяючої лазурі, то громадились горами і розкочувались жахливим громом хмари, то виливались потопами на пароплав і на море бурхливі зливи, але хитало, хитало безперервно, навіть під час стоянок. Змучений до краю, ні разу за цілих три тижні не покинув Чанг свого кутка в гарячому напівтемному коридорі серед порожніх кают другого класу, на юті, біля високого порогу дверей на палубу, що відчинялися лиш раз на добу, коли матрос, приставлений капітаном, приносив Чангу їжу. І від усього шляху до Червоного моря залишились у пам'яті Чанга тільки тяжкі скрипи переборок, нудота і завмирання серця, яке то падало разом з тремтячою кормою кудись у провалля, то злітало в небо, і колючий, смертельний жах, коли об цю високо підняту і раптом знову падаючу корму, що гриміла гвинтом у повітрі, з гарматним пострілом розбивалася ціла водяна гора, яка гасила денне світло в ілюмінаторах і потім стікала по їх товстому склу каламутними потоками. Чув хворий Чанг далекі командні крики, пронизливі свистки боцмана, тупіт матроських ніг десь над головою, чув плюскіт і шум води, розрізняв прикритими очима напівтемний коридор, захаращений рогожними тюками з чаєм, — і чманів від нудоти, спеки і міцного чайного запаху…
Але тут сон Чанга обривається. Чанг здригається і відкриває очі: це вже не хвиля з гарматним пострілом ударила в корму – це гримнули десь внизу двері, кимось кинуті з розмаху. І вслід за цим голосно відкашлюється і повільно встає зі свого вдавленого одра капітан. Він натягує на ноги і зашнуровує розбиті черевики, одягає витягнуту з-під подушки чорну тужурку з золотими ґудзиками і йде до комоду, тим часом як Чанг, у своїй рудій, поношеній шубці, невдоволено, з виском позіхає, піднявшись з підлоги. Капітан п'є прямо з пляшки і, злегка задихнувшись і дмухаючи у вуса, прямує до каміна, наливає у миску, що стоїть біля нього, горілки і для Чанга. Чанг починає жадібно хлебтати. А капітан запалює цигарку і знову лягає – ждати, коли зовсім настане день. Вже чути далекий гул трамвая, вже ллється далеко внизу, на вулиці, безперервний цокіт копит по бруківці, та виходити ще рано. І капітан лежить і палить. Закінчивши хлебтати, лягає і Чанг. Він скаче на ліжко, згортається клубком біля ніг капітана і повільно впливає у той блаженний стан, який завжди дає горілка. Напівзакриті очі його туманяться, він скоса дивиться на хазяїна і, відчуваючи до нього все зростаючу ніжність, думає те, що приблизно так можна висловити людською мовою: "Ох, дурненький, дурненький! Є лиш одна правда на світі, і якби ти знав, яка це чудова правда!" І знову чи то сниться, чи то згадується Чангу той далекий ранок, коли після мук і неспокою океану ввійшов пароплав, що плив із Китаю з капітаном і Чангом, у Червоне море…
Сниться йому:
Проходячи Перим, все повільніше, ніби присипляючи, похитувався пароплав, і Чанг занурився в солодкий і глибокий сон. І раптом прокинувся. І прокинувшись, безмірно здивувався: всюди було тихо, злегка тремтіла і нікуди не падала корма, рівно шуміла вода, що бігла десь за стінами; теплий кухонний запах, який просочувався з-під дверей на палубу, був чарівний. Чанг підвівся і глянув у порожню кают-компанію: там, у сутінках, м'яко світилось щось золотисто-лілове, щось ледве вловиме оком, та надзвичайно радісне – там, у сонячно-блакитну порожнечу, у простір, у повітря були відчинені задні ілюмінатори, а по низькій стелі струменіли, текли і не витікали звивисті дзеркальні струмки… І сталось із Чангом те саме, що не раз траплялось у ті часи з його господарем, капітаном: він раптом зрозумів, що існує в світі не одна, а дві правди – одна та, що жити на світі і плавати жахливо, а інша… Та про другу Чанг не встиг подумати: в несподівано відчинені двері він побачив трап на спардек, чорну, блискучу трубу пароплава, ясне небо літнього ранку і капітана, що швидко вийшов з-під трапа з машинного відділення, вмитого і поголеного капітана, який пахнув свіжістю одеколону, з підкрученими по-німецьки русими вусами, з сяючим поглядом зірких світлих очей, у всьому тугому і білосніжному.