ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР
РІЧАРД ДРУГИЙ
Переклад Олександра Грязнова
ДІЙОВІ ОСОБИ:
К о р о л ь Р і ч а р д ІІ.
Е д м у н д Л е н г л і, г е р ц о г Й о р к ш и р с ь к и й,
Д ж о н Г а н т, г е р ц о г Л а н к а с т е р с ь к и й — дядьки короля.
Г е н р і х Б о л і н г б р о к, г е р ц о г Г і р ф о р д с ь к и й, син Джона Ганта.
Г е р ц о г О м е р л ь, син герцога Йорського.
Т о м а с М о у б р е й, герцог Норфолкський.
Г е р ц о г С е р р е й.
Г р а ф С о л с б е р і.
Л о р д Б а р к л і.
Б у ш і,
Б е г о т,
Г р і н – фаворити короля Річарда.
Г р а ф Н о р т у м б е р л е н д.
Г е н р і П е р с і, його син.
Л о р д Р о с с.
Л о р д У і л л о б і.
Л о р д Ф і ц у о т е р.
Є п і с к о п К а р л е й л ь с ь к и й.
А б а т В е с т м і н с т е р с ь к и й.
Л о р д – м а р ш а л.
С е р С т і в е н С к р у п.
С е р П і р с Е к с т о н.
К а п і т а н в а л л і й ц і в.
К о р о л е в а, дружина короля Річарда.
Г е р ц о г и н я Г л о с т е р с ь к а.
П р и д в о р н і д а м и к о р о л е в и.
Дивіться також
- Вільям Шекспір — Сонет 29
- Вільям Шекспір — Сонет 1
- Вільям Шекспір — Генріх IV (Король Генріх Четвертий)
- Ще 63 твори →
Л о р д и, г е р о л ь д и, о ф і ц е р и, с о л д а т и,
с а д і в н и к и, т ю р е м н и к и, г і н ц і, к о н ю х
т а і н ш і с л у ж н и к и.
Місце дії – Англія та Уельс.
Д І Я П Е Р Ш А
Сцена перша
Лондон. Зала в королівському палаці.
Входять к о р о л ь Р і ч а р д, Д ж о н Г а н т,
інші л о р д и і п о ч е т.
К о р о л ь Р і ч а р д
Мій Ганте, мій Ланкастере шановний!
Скоряючись обов'язку й присязі,
Скажи мені, будь ласка, чи привів
Ти сина, Гаррі Гірфорда, щоб нині
Він голосно й прилюдно повторив,
У чому він Моубрея звинуватив?
Займатись цим не мали часу ми.
Г а н т
Володарю, він тут.
К о р о л ь Р і ч а р д
Іще скажи:
Можливо, злість – причина звинувачень,
Чи він і справді викриває зраду,
Як відданий і добрий наш васал?
Г а н т
Наскільки міг дізнатись я, він хоче
Про небезпеку попередить вас;
Я певен, що не злість керує сином.
К о р о л ь Р і ч а р д
Покликати обох! Нехай вони,
Віч-на-віч перед нами, чесно й вільно
Думки свої і докази свої
Нам викладуть. І той, хто звинуватив,
І той, хто звинувачений, також.
Кілька придворних виходять.
Вони уперті й горді, нам на горе,
Гарячі, як вогонь, глухі, як море.
Повертаються придворні з Б о л і н г б р о к о м
і М о у б р е є м.
Б о л і н г б р о к
Нехай щасливим буде безліч літ
Король, наш сюзерен і повелитель!
М о у б р е й
Хай з кожним днем примножується щастя,
Аж поки небо, заздрячи землі,
Не увінчає вас безсмертям слави!
К о р о л ь Р і ч а р д
Вам дякую обом, хоч хтось із вас
Нещирий у словах, як випливає
Із справи, що сюди вас привела:
Ви в зраді звинувачені взаємно.
Скажи, кузене Гірфорде, що ставиш
Ти у провину Томасу Моубрею?
Б о л і н г б р о к
По-перше, я скажу, – і свідок – Бог! –
Що лиш турбота про життя монарха,
А не образа, злість чи ворожнеча
Примусила з'явитися мене
Для висловлення вголос звинувачень. –
Їх, Норфолку, скажу тобі в обличчя.
І пам'ятай, що за свої слова
Життям відповідати я готовий
Тут, на землі, душею ж – в небесах.
Я стверджую, що ти – безчесний зрадник,
Занадто знатний для злодійських справ,
Але з такою підлою душею,
Що ти не вартий жити на землі!
Чим вищі небеса і чим ясніші,
Тим хмари в них зловісніші й чорніші.
Ти зрадник, – повторю я наостанку
І слово це віб'ю тобі в горлянку.
Якби король підтвердити звелів,
Мечем би я довів правдивість слів.
М о у б р е й
Хай незворушність не введе в оману
Відносно почуттів моїх; мовчу,
Бо поміж нами не жіноча сварка,
І лайкою крикливих язиків
Цю суперечку нам не розв'язати.
Чекаю я, щоб охолола кров.
Не можу я терпінням похвалитись,
Щоб міг спокійно змовчати образу,
Та стримує присутність короля
Словам надати волю, відпустивши
Й пришпоривши їх так, щоб до зухвальця
Слова про зраду повернулись знов
І вбили наклеп у його горлянку
З подвоєною силою. Якби
Не був він королівською ріднею,
Йому б я в очі плюнув і на бій
Покликав брехуна і боягуза,
Щоб викрити безчесність і обман.
Готовий я надати переваги
Йому в бою і битися із ним
Будь-де, хоча б прийшлось за ним ганятись
По кручах Альп чи по пісках пустелі,
Де жоден із британців не ступав.
Тепер же лиш скажу собі на захист:
Клянусь, що безсоромно бреше він!
Б о л і н г б р о к
(кидаючи рукавичку)
Нікчемний боягузе! Рукавичку
Я кидаю тобі і відрікаюсь
Від захисту високої рідні,
Бо страх, а не повагу викликає
У тебе наша королівська кров.
Якщо цей страх ще зовсім не позбавив
Тебе останніх сил, то нахились
І підійми! За лицарським законом
Я присягаюсь в чесному двобою
Наочно й неспростовно довести:
Ти – те, що я сказав, і навіть гірше.
М о у б р е й
(підіймаючи рукавичку)
Приймаю виклик і клянусь мечем,
Що лицарство поклав мені на плечі,
Я гідну відсіч дам тобі в бою!
Розв'яже суперечку поєдинок.
Нехай живим я не зійду з коня,
Якщо усе, що плів ти, не брехня.
К о р о л ь Р і ч а р д
Але скажи, кузене, нам точніше –
У чому справді винен герцог Норфолк?
Провина має бути затяжка,
Щоб ми про нього думали недобре.
Б о л і н г б р о к
Скажу, – і довести готовий це
Своїм життям, – що вісім тисяч ноблів,
Одержаних для виплати солдатам,
Він на розпусту витратив свою,
Немов шахрай мерзенний і негідник.
Додам іще, – і зброєю готовий
Обстоювати тут і де завгодно,
Хоч би й в найдальших нетрях, у які
Лиш прозирав несміло зір британця, –
Що змов усіх, за вісімнадцять років
Задуманих і здійснених в країні,
І голова, й натхненник – саме він.
Іще скажу, – і доведу я правду
Життям цього хвалька і брехуна, –
Що був убитий підло герцог Глостер
Руками легковірних ворогів,
Підбурених підступно Моубреєм,
І захлинулась у потоці крові
Його безвинна, праведна душа.
Та навіть із безмовних надр землі
Ця кров, подібно Авелевій крові,
Помститися намовнику благає;
Своєю честю присягаюсь вам,
Що я помщусь або загину й сам.
К о р о л ь Р і ч а р д
Його рішучість високо злетіла!
А ти що скажеш, Томасе Моубрею?
М о у б р е й
Нехай від нас відвернеться король,
Оглухнути своїм накаже вухам,
Допоки все я висловлю тому,
Хто королівську кров посмів ганьбити,
Хто богові ненависний і людям,
Наклепник безсоромний і брехун.
К о р о л ь Р і ч а р д
І очі, й вуха наші безсторонні;
Він тільки дядьків син, та був би він
Хоч братом, хоч наступником престолу,
Не послужило б це йому щитом
І не могло б ніскільки похитнути
Мою неупередженість, тому що
Він – мій підданий, Норфолку, як ти.
Отож, в словах не бійся прямоти.
М о у б р е й
Якщо це так, то знай же, Болінгброку:
Брехливі в тебе серце і вуста.
Три чверті з тої суми, що отримав,
Роздав я у Кале своїм солдатам,
А решту взяв собі, як домовлялись,
Оскільки завинив мені король
За витрати мої, коли для нього
Я королеву з Франції привіз.
Тож наклепом своїм ти подавися.
А щодо смерті Глостера, жалкую
Лише за тим, що вбив його не я,
Що знехтував обов'язком священним.
Провину маю тільки перед вами,
Шановний батьку ворога мого.
Ланкастере, на вас робив я замах,
І гріх цей на душі моїй лежить.
Але коли ходив я до причастя,
То в щирому розкаянні просив
Пробачити мені тяжкий цей гріх.
І вибачений вами, сподіваюсь.
Всі інші звинувачення – брехня,
А джерело її – безсила злоба
Негідника, пронози й боягуза.
Готовий це підтвердити в бою
І кидаю зустрічну рукавичку
Йому до ніг, щоб довести усім
Ціною крові кращої, що тільки
Знайтися може в ньому, власну чесність.
Нехай король на себе візьме труд
Призначити скоріше божий суд.
К о р о л ь Р і ч а р д
Вас засліпила, Гірфорде й Моубрею,
Безсила злість. Послухайтесь поради:
Хай жовчю виливається ваш гнів.
Хоч ми не лікар, звісно, лікування
Призначимо ми без кровопускання.
Цей місяць не сприятливий для нього.
Ви помиріться краще. А для цього
Є, Ганте, об'єднатися причина:
Я заспокою герцога, ви – сина.
Г а н т
Не любить старість розбрату й війни.
Тож, сину, рукавичку поверни.
К о р о л ь Р і ч а р д
(до Норфолка)
Віддай і ти.
Г а н т
Мій сину, глянь у вічі!
Мене просити не примушуй двічі.
К о р о л ь Р і ч а р д
Кинь, Норфолку, цю рукавичку нам!
М о у б р е й
До ніг твоїх я кинусь краще сам.
Володарю! Життя мене позбавить
Ти владний, лиш не дай мене знеславить.
Віддам життя за тебе на війні,
Та честь моя належить лиш мені.
Донос мене укрив ганьбою й страмом.
Послужить кров наклепника бальзамом
Для ран, які брехнею він завдав.
К о р о л ь Р і ч а р д
Кажу, щоб рукавичку ти віддав,
Моїй не опираючись пораді.
Повинен ти коритись нашій владі:
Скоряють барсів леви, знаєш сам.
М о у б р е й
Але не можуть з барсів змити плям.
Зніми із мене сором, і відразу
Твоєму підкорюся я наказу,
Бо честь незаплямована для нас
Дорожча й важливіша за наказ.
Коли б то ми не дорожили нею,
Були б ми просто порохом, землею.
Хіба на світі щось дорожче є,
Аніж ім'я незганьблене твоє?
Життя і честь зрослися воєдино.
Коли я втрачу честь, то й сам загину.
Так будь же справедливим, мій король,
І честь в бою відстояти дозволь!
К о р о л ь Р і ч а р д
Подайте приклад герцогу, кузене!
Б о л і н г б р о к
О ні! Не дочекаєтесь від мене,
Щоб гріх такий на душу я узяв
І виклик полохливо скасував.
Якщо з хвальком погоджуся миритись,
Як зможу в очі батькові дивитись?
Коли б язик мій вимовить посмів
Відмову від моїх правдивих слів,
Від висловлених мною звинувачень, –
Для нього не шукав би я пробачень:
Зубами я б собі його відгриз,
Щоб плюнути з огидою не вниз,
А влучила б зневага чоловіча
В посудину ганьби – йому в обличчя!
Гант іде геть.
К о р о л ь Р і ч а р д
Як бачимо, безсилі ми владнати
Цю суперечку. Втім, належить нам
Наказувати, а не умовляти.
Тож в Ковентрі, в день Ламберта святого,
Повинні ви з'явитися тепер.
Хто винен в зраді, правди шукачі,
Нехай тепер вирішують мечі.
Той захистити зможе честь свою,
Хто переможе ворога в бою.
Вам, лорде-маршале, потрібно поспішати,
Щоб вчасно божий суд підготувати.
Всі ідуть геть.
Сцена друга
Палац герцога Ланкастерського.
Входять Д ж о н Г а н т і г е р ц о г и н я
Г л о с т е р с ь к а.
Г а н т
Сильніше вимагає голос крові,
Щоб я убивцям Глостера помстився,
Ніж сум і туга ваших голосінь.
Але оскільки суд в руках того,
Хто сам причетний до цієї справи,
То будемо надіятись на Бога:
Коли настане час, небесна кара
На голови злочинців упаде.
Г е р ц о г и н я
Невже тобі байдужа пам'ять брата?
Чи жар в старому серці вже погас?
Ви, сім синів старого Едуарда
(Один з них – ти), неначе сім фіалів,
Наповнених його святою кров'ю,
Від стовбура міцного сім гілок.
Із них одні засохли поступово,
Сокира долі інші відтяла.
Та чоловік мій милий, Томас Глостер,
Був гілкою розквітлою, фіалом,
Що був життям наповнений ущерть.
Рука злодійська той фіал розбила
І вилила дорогоцінний сок!
Упала під сокирою убивці
І всохла гілка з роду короля.
О, Ганте! Вас одна носила мати,
Відлиті із одного ви металу
В ту саму форму.