Чочарка

Коли професор наполягав, я не раз казав:

— Дивіться, професоре, дівчата це прості... Селючки... Думайте, що робите... Краще вже взяти місцеву... Селянки з Чочарії неотеси, неписьменні.

Останнє слово сподобалося професорові найбільше:

— Отакої мені й треба... Принаймні не читатиме журнальчиків...

Той професор, літній уже чоловік із сивими вусами та бакенбардами, викладав у ліцеї. Та головне його захоплення — це руїни. Щонеділі, та і в будень, він нишпорив то на Аппієвій дорозі чи Форумі, то в теремах Каравалли і вивчав римські руїни. Згодом у його домі назбиралося книг на цю тему, як у бібліотеці — вся квартира від дверей, де цілі стоси їх лежало за зеленими шторами, коридор, кімнати, кладовка, крім кухні та ванної, були захаращені ними. Книги ці йому були як запашна троянда під носом, і лихо тому, хто б їх торкнувся. Здавалося неймовірним, щоб він усі ці фоліанти прочитав.

І все ж, як кажуть у Чочарії, — його опосіла жадоба, бо у вільний від лекцій, чи від уроків вдома, чи від вивчення руїн час він ішов до вуличних продавців нишпорити у візочках зі старими книгами, а вертався додому із купою книг під пахвою. Колекціонував їх як ото хлопчаки колекціонують поштові марки.

Чому саме йому забаглося взяти в прислугу дівчину з моїх країв — для мене загадка. Мовляв, вони чесні, без витребеньок, до того ж селянки з їх рожевими, як яблука, щоками збадьорюють його, вони добре готують. Словом, майже щодня він з'являвся у нас на порозі, нагадуючи, що йому потрібна чочарка, неписьменна, з села.

Я написав своякові на село, а той відповів, що е така: вона з околиці Валлекорза, звати її Туда, і років їй під двадцять. Але, як писав мені той родич,, у Туди є одна вада — не вміє ні читати, ні писати. Та я відповів, що професорові саме така й потрібна.

Туда з моїм родичем приїхала до Рима вечірнім поїздом, і я вийшов зустріти їх. Я відразу відзначив, що то підхожа дівчина, з тих, що може сапати цілий день без перепочинку або гірською стежкою нести на голові ношу в півцентнера. Рожеві щоки, що так подобалися професорові, коса, чорні брови, що сходилися на переніссі, кругловида, а коли сміялася, то виднілися дрібні білі зуби, що їх жінки у Чочарії чистять розтертим листям мальви. Щоправда, вдягнута не як чочарка, зате хода в неї достеменно, як у чочарки, що звикла, йдучи, ставити ногу на всю ступню; її гладенькі й смагляві мускулясті литки обв'язані волоками. Під пахвою вона тримала кошичок. Сказала, що то для мене — з десяток яєць у соломі, накриті фіговим листям.

Я докинув, що краще б дати їх професорові, аби справити добре враження, але вона відповіла, що не думала про професора, бо ж у панів, певне, є свої кури. Я засміявся. Їдучи трамваєм і теревенячи про се та про те, слово за слово, я зрозумів, що вона справжня дикунка: ніколи не бачила ні поїзда, ні трамвая, ні семиповерхового будинку. Словом, така, яку хотів професор.

Вдома я перш за все привів її у нашу швейцарську, щоб познайомити з дружиною, а потім ліфтом ми піднялися до професора. Він відчинив двері сам, бо служниці не мав, а куховарила й прибирала в нього моя дружина. Щойно ми ступили у кімнату, Туда тицьнула йому в руки кошик:

— Бери, професоре! Я привезла тобі свіжих яєць!

— Негарно казати професорові "ти", — стримав я її.

Та професор ще й підбадьорив її.

— Кажи, донечко, кажи.

І пояснив мені, то це по-римському, бо ще давні римляни, як ото чочари, звертались один до одного на "ти", а не "ви". І ставились до людей прихильно, начеб усі були одна родина.

Провівши Туду на простору кухню з газовою плиткою та іншим начинням, професор пояснив їй, як біля неї поратись.

Туда слухала уважно й сумирно, а тоді озвалась дзвінким голосом:

— А я не вмію варити.

— Як? А мені сказали, що вмієш! — здивувався професор.

— В селі я працювала... сапала. Ми готували тільки, щоб поїсти, але кухні, як оце, у нас не було.

— А де ж ви готували?

— На вогнищі.

— Та й ми, — проказав професор, погладжуючи собі бакенбарди, — готуємо, щоб поїсти. Скажімо, тобі треба нагодувати мене. Що ти робитимеш?

Вона посміхнулась:

— Зварю тобі густої квасолі... Потім наллю кухлик вина, а тоді трохи горіхів, сухих фіг.

— Оце й усе? А на друге?

— Що "на друге"?

— Ну, кажу, ніякої іншої страви, ні риби, ні м'яса?

Вона щиро засміялась.

— Але ж, коли ти впережеш миску квасолі з хлібом, то невже мало? Чого ще?.. Я на мисці квасолі з хлібом сапаю цілу днину... А ти ж так не трудишся.

— Я теж працюю: досліджую, пишу.

— Е, ти собі там досліджуй!.. Але по-справжньому трудимось таки ми. Словом, вона не давала себе переконати в необхідності того, що професор називав "другим". Зрештою, після довгої балачка, вирішила, що моя дружина якийсь час приходитиме, щоб навчати Туду готувати. Ми перейшли в спальню для служниці — гарненьку кімнату з вікнами на подвір'я, ліжком, комодом і шафою.

Роззирнувшись, Туда спитала:

— Я спатиму сама?

— Аз ким же?

— На селі ми спимо по п'ятеро в одній кімнаті.

— А тут кімната для тебе однієї.

Кінець кінцем я пішов, наказавши дівчині бути уважною, не лінуватись, бо я відповідаю як перед професором, так і перед свояком, який привіз її сюди.

Виходячи, я чув, яв професор сказав:

— Дивись мені, щоб з усіх цих книг ти щодня змітала порох пір'яною мітелкою та ганчіркою.

Тоді вона спитала:

— А що ж ти робиш з тими книгами?.. Навіщо вони тобі?

— Вони для мене, як для тебе сапа — працюю, — відповів він.

— Так, але у мене сапа одна.

Відтоді професор, проходячи мимо швейцарської, завжди розповідав мені щось про Туду. Сказати правду, він не був задоволений нею. Якось навіть зізнався мені:

— Вона така наївна… Уявляєте, що вона встругнула? Взяла зі столу списаний аркуш — роботу одного учня — і ним заткнула пляшку вина.

— Професоре, я ж попереджав, що це селючка.

— Воно то так, — вів своєї професор, — але вона непогане дівча, добре, слухняне, таке миле.

Миле дівча, як ото він її називав, ставало дівчиною, як усі інші. З першої ж платні почала вдягатися в приталені костюми і виглядала в них наче справжня синьйорина. Згодом придбала собі туфлі, сумочку з штучної крокодилячої шкіри. Також веліла обрізати собі косу — що таки шкода. Її щоки і далі рожевіли, мов яблучка, не блідли так швидко, як у дівчат, що народились у місті, —а це подобалося не тільки професорові.

Коли я вперше побачив її з отим жалюгідним Маріо, шофером синьйори в четвертого поверху, я зауважив:

— Дивись, щоб і тобі такого не було, як іншим!

— Учора він возив мене на Монте-Маріо, — відповіла вона.

— А потім?

— Приємно кататись у машині... А ще він он що мені подарував! — Вона показала білу металеву шпильку зі слоником, що їх повно на Кампо ді Фйорі.

— Ти, нетямо, не знаєш, що він хоче піддурити тебе, — застеріг я її.—Інакше б не возив на машині. А якщо синьйора довідається, він матиме на горіхи. Отож будь обережна!

Через кілька тижнів у швейцарську зайшов професор, відкликав мене убік і пошепки запитав:

— Слухай-но, Джованні! Туда — дівчина чесна?

— Чесна, професоре, тільки наївна, — запевнив я.

— Ось що... — мовив він задумливо, — у мене зникло п'ять цінних книг... І мені б не хотілось...

Тут я заперечив, що це не могла зробити Туда, і книги, певне, знайдуться. Професор замислився, а тоді запевнив, що надалі буде пильнувати за нею.

Якось увечері бачу — Туда заходить у ліфт з Маріо. Він сказав, що має піднятися на четвертий поверх за вказівками синьйори, але ж та більше як годину тому вийшла, а він цього не знав.

Я піднявся слідом за ними і пройшов прямо у квартиру професора. Так сталося, що вони тільки причинили двері, і я, увійшовши в передпокій, почув їхню розмову в кабінеті професора і збагнув, що таки не помилився. Потихеньку ступаю далі. І що ж бачу? Маріо, зіп'явшись на драбину, приставлену до книжкової полиці, тягнувся аж під стелю до книг, а вона, рожевощока брехуха, притримувала її і гукала:

— Оту гарну, велику... В шкіряній оправі!

Я не витримав і вигукнув:

— Як я вас гарно застукав! Молодці, нічого не скажеш!

А я ще не вірив професорові!

Чи ви бачили коли кота, як плюснути на нього з вікна відро води? Отак і Маріо, побачивши мене, кинувся в двері. Я тоді стільки наговорив їй, що інша б на її місці вдарилася б у плач, але не чочарка. Вона слухала мовчки, похнюпившись, а тоді сміливо звела очі:

— А хто в нього крав? Здачу, яку мені давали з покупок, я всю приносила... І не роблю так, як деякі кухарки, що, мовляв, переплатила за покупки вдвічі.

— Нещасна!.. А книжки? Це що — не крадіжка?

— У нього тих книжок і так багато!

— Багато чи мало, а тобі до них зась! І дивись, якщо я тебе ще раз спіймаю, то за тобою аж закурить!

Та їй мов горохом об стіну, вона ніяк не погоджувалася, що вона таки крала.

Через кілька днів, бачу, заходить вона у швейцарську з купою книг під пахвою:

— Ось я вам принесла книги професора, щоб ви не сварились на мене.

Я сказав, що це добре, а собі подумав, що дівчина таки непогана, а винен у всьому Маріо. Я пішов разом з нею, щоб покласти все на місце. Коли ми вже розгорнули пачку з книгами, зайшов професор.

— Ось, професоре, Туда повернула ваші книги! — кажу я йому. — Вона позичала їх своїй подрузі подивитися картинки.

— Ну, гаразд. Не будемо вже про це згадувати.

І як стояв, у капелюсі та пальті, він підійшов до книг, взяв одну, розгорнув і раптом вигукнув:

— Та це ж не мої книги!

— Як не ваші?

— Мої книги були з археології, — продовжував він, квапливо гортаючи інші томи, — а ці п'ять книг, до того ж розрізнені, з питань права.

— Що ти наробила, дозволь спитати? — обернувся я до Туди.

Вона рішуче запротестувала:

— Я взяла п'ять книг і п'ять принесла! Чого ще ви хочете! І дорожче заплатила, ніж мені дали за ті, що продала!

Професор був настільки вражений, що дивився з роззявленим ротом на мене і Туду, не можучи вимовити й слова. А вона торочила своє:

— Ось... В такій же оправі, ще й гарніші! І вага така ж... мені їх зважили. Тут чотири кіло сімсот, як і в тих.

Тут уже професор усміхнувся, щоправда, гірко:

— Але книги не зважують, як м'ясо. Книжка книжці не рівня. І що робитиму з цими, не доберу! Кожен том про щось інше! Та й іншого автора!

Туда ж не відступала:

— Було п'ять, і є п'ять... Ті в обкладинках, і ці в обкладинках... Більш я нічого не знаю...

Зрештою професор випровадив її на кухню, мовивши:

— Іди, годі вже! Не хочу псувати собі нерви!

Коли вже вона вийшла, він сказав:

— Неприємно... Дівчина вона непогана, але надто вже простакувата.

— Ви такої хотіли, професоре!

— Mea culpa[4], — погодився він.

Туда була в професора ще деякий час, поки підшукувала собі інше місце. Я згодом бачив її у нашому молочному магазині, де вона мила посуд. Кілька разів заходила й до нас, у швейцарську. Про той випадок з книгами ми не згадували, але вона сказала мені, що вчиться читати й писати.

[4] Моя вина