Дружба

Марія-Роза — подвійне ім'я, і дівчина, яку так звали, була також двоїста як зовнішнім виглядом, так і вдачею. Свіже, рожевощоке обличчя, округле й широке, як місяць уповні, відповідне до її тоненької фігурки. Вона нагадувала троянду, що її звуть капустяною, бо густі й великі, як качани. Одне слово, дивлячись на неї, здавалось, що з того обличчя легко можна виліпити два. Воно, спокійне, всміхнене, було протилежністю вдачі, яка, як я помітив, була диявольська. Чому я й казав, що вона двоїста і вдачею.

Як я до неї тільки не залицявся: спершу шанобливо, галантно, влесливо; потім, бачачи, що вона не зважає на мене, намагався бути агресивним, напористим: підстерігаючи на сходах у темряві, хотів силоміць поцілувати її, поки не заробив кілька стусанів і, зрештою, ляпаса. Відтак я вдавав обуреного, ображеного, зумисне не вітався або відвертався; та ще гірше — вона вдавала, ніби я для неї не існую. Нарешті, я став просити, молити, благати її майже слізно, щоб покохала мене, — та дарма. Вона не залишила мені навіть найменшої надії. Але, о лиха доле! Коли я вже хотів махнути на все рукою, вона знову прихиляла мене якимось словом, поглядом чи порухом. Пізніше я збагнув, що для жінки залицяльники те ж, що й намисто та браслети: прикраси, яких шкода позбутися. Тоді, на той її погляд, той порух, я думав: "А все-таки щось є... Спробую ще". Раптом я довідався, що та кокетка заручилася з моїм найкращим другом Аттіліо. Я розлютився передусім тому, що вчинила вона це мені в пику, нічого не кажучи; бо ж не хто інший, а я познайомив Аттіліо з нею. Отак, сам не відаючи, посприяв цьому.

Але я щирий друг і для мене дружба над усе. Я кохав Марію-Розу, та після тих заручин вона стала для мене святою. Їй хотілось і далі бентежити мене; але я давав їй зрозуміти, що це не годиться, і, зрештою, якось сказав відверто:

— Ти жінка і не зрозумієш дружби. Відколи заручилася з Аттіліо, ти для мене не існуєш... Я тебе не бачу, не чую... Ось так!

Спершу вона наче визнала мою слушність, але й надалі спокушала мене, і я вирішив уникати її і слова дотримував. Пізніше я почув, що вони одружилися і поселились у її сестри, сиділки, і Аттіліо, який дев'ять з десяти днів був безробітним, влаштувався носієм в одній транспортній конторі. Марія-Роза працювала прасувальницею, але поденно. Ця новина дещо заспокоїла мене. Я ж бо знав, що їм було не з медом і подружнє життя довго не триватиме. Але як щирий друг я й надалі не втручався в їх подружні справи. Друг є друг, і дружба — свята річ.

Я лудильник, а лудильники, як відомо, ходять по домах і бувають навіть там, де й не хотілось би бути. Одного дня, йдучи до клієнта по Ріпетта із закинутою за спину торбою та подвійним витком свинцевої трубки через плече, я почув, як хтось гукає: "Ернесто!" Я повернувся — то була вона. Коли я побачив її повне, спокійне обличчя, осину талію, округлі стегна та перса, то знову запалав коханням і затамував подих. Та потім я подумав: "Коли ти друг, то й поводься яв друг". І мовив їй сухо:

— Скільки літ, скільки зим…

Вона тримала сумку з покупками — овочі й пакунки.

1— Не впізнаєш мене? — посміхнулася вона.

— Я ж сказав тобі: скільки літ, скільки зим.

— Проведи мене додому, — мовила вона. — Якраз у нас на кухні почав протікати умивальник... То підемо?

— Ну, якщо потрібен ремонт, то гаразд, — відповів я.

Вона глянула на мене поглядом, від якого колись аж паморочилась голова у мене. І додала:

— Понеси-но мені сумку...

І ось я нав'ючений, як осел, з торбою залізяк, свинцевою трубкою і її покупками, поплентався за нею. Йшли ми недовго, збочили в завулок, що виходив на вулицю Ріпетта і опинилися в під'їзді, що більше скидався на печеру, піднялись по вологих, темних та смердючих сходинках. На півдорозі вона обернулася і мовила з посмішкою:

— Пригадуєш, як ти підстерігав мене в темряві... Як ти мене лякав... Чи вже забув?

Я твердо відповів:

— Марія-Розо, я нічого не пам'ятаю... Пам'ятаю тільки, що я друг Аттіліо і що дружба над усе.

— А хіба я кажу, що ти не мусиш бути другом? — трохи розгубилась вона.

Ми ввійшли в квартиру: три кімнати під дахом, вікна виходять надвір — темний колодязь, без сонця. В кухні не повернутися; засклені двері вели на балкончик, а там до вбиральні. Марія-Роза сіла на стілець, насипала повну пелену квасолі і заходилася лущити її. А я, поставивши сумку на підлогу, став оглядати умивальник. Я відразу побачив, що труба проіржавіла і треба закласти нову.

— Треба ставити нову трубу. Ти заплатиш? — попереджую її.

— А дружба?

— Гаразд, — зітхнув я, — поставлю безплатно... А ти мене поцілуєш за це?

— А дружба?

Я прикусив губу і подумав: "У дружби, виявляється, два боки", — але нічого їй не сказав. Далі я взяв плоскогубці, зняв прокладку, що прогнила, витягнув з сумки паяльну лампу і мовчки став заливати бензин. Тут чую, вона запитує:

— Ти справді друг Аттіліо?

Я озирнувся, щоб глянути на неї: сидить, опустивши очі, тиха, всміхнена і перебирає квасолю.

— Звичайно, — відповідаю.

— Тоді, — веде вона спокійно, — можна говорити з тобою відверто... Ти його добре знаєш, отож я хотіла б перевірити деякі свої здогади.

Я відповідав, що слухаю її, а сам розпалив паяльну лампу і регулюю полум'я.

— Чи не здається тобі, наприклад, що теперішня його робота не дуже хороша... працює носильником...

— Ти хочеш сказати вантажником...

— Носій — то не ремесло... Я наполягаю, щоб він вчився на фельдшера... Моя сестра могла б влаштувати його в поліклініці.

Я тим часом заклав трубу, взяв паяльник і, тримаючи його, бовкнув:

— Ти хочеш знати правду?

— Авжеж.

— Так ось: я друг Аттіліо, але це не заважає мені бачити його недоліки... Перш за все — він ледащо.

— Ледащо?

Я взяв кусок олова і почав паяти. Вогонь гуготів, і я підвищив голос.

— Авжеж, ледащо... Ти, моя люба, звикай до чоловіка нероби... Я ось трудяга, а він ледар, любить пізно вставати, потинятися, піти в кав'ярню, почитати спортивні новини в газеті, побазікати... Це, може, підходить для вантажника. Але фельдшер — це робота відповідальна... Ні, він її не потягне.

— А я, — відповіла вона так само задумливо й спокійно, — не впевнена, чи він і ту роботу має. Каже,що йде на роботу, грошей його я ще не бачила, Може, він мене дурить... Як ти гадаєш?

— Дурить? — перепитав я.— Та він найбільший брехун, якого я знаю... Він тобі наговорить, що тільки слухай... До побрехеньок він перший.

— Я так і думала... Але, коли не йде на роботу, то куди ж? Не вірю, що він тільки тиняється по кав'ярнях... Тут щось не те... Він завжди поспішає, усе так зайнятий.

Вона вмовкла, щоб взяти зі столу каструлю під квасолю. Я глянув на неї через плече: всміхнена, спокійна, лагідна. Тоді мовила далі:

— Знаєш, у нього є хтось... Ти знаєш його. Це правда?

Якийсь внутрішній голос застеріг мене: "Пильнуйся, Ернесто!" Але чи то кривда взяла гору над розважливістю, чи то в мені ожили якісь надії, я відповів:

— Таки так, жінки для нього — все... Вродливі чи погані, молоді чи старі... А ти хіба не знала?

Я закінчив паяти, погасив лампу і пальцем зарівняв м'яке ще олов'яне кільце. Потім став закручувати ключем гайку.

Вона тим часом спокійно мовила:

— Так, дещо я знала, але нічого певного.., Тепер, знаєш, про що я здогадуюсь... Що він злигався з отією Емілією, знаєш її? Руда, та, що працювала зі мною у прасувальні... Що ти на це?

Я підвівся. Марія-Роза, висипавши квасолю у каструлю, теж підвелась і стріпувала плаття від стручків. Тоді підійшла до вмивальника, підставила каструлю, щоб помити квасолю. Я ступив до неї і обхопив руками її гнучкий стан.

— Так, це правда, він зустрічається з нею щовечора, чекає на неї біля прасувальні і проводить її додому. Тепер ти все знаєш: чого ж зволікаєш?

Вона ледь повернула обличчя і з посмішкою відповіла:

— Ернесто, чи не ти казав, що ти йому друг? Не чіпай мене!

Я спробував обійняти її, але вона випручалася і сказала твердо:

— Ти вже полагодив… Йди вже.

Я схаменувся і відповів:

— Справді... Але ти закрутила мені голову... Треба, щоб ти завжди нагадувала мені, що я друг Аттіліо, а ти його дружина.

Кажучи це, я, ошелешений, забрав свої залізяки і зібрався вже йти. Та двері від кухні нараз розчинилися і зайшов Аттіліо.

— Здоров, Ернесто! — радісно привітався він.

— Марія-Роза попросила мене полагодити кран… Я замінив трубу.

— Дякую, — сказав він, підходячи ближче, — дуже дякую.

Нараз голос Марії-Рози, спокійний, але твердий, змусив нас обох повернутися:

— Аттіліо!

Вона стояла біля плити і, поклавши руку на мармурову дошку, посміхалась. Рівним голосом вона вела далі:

— Аттіліо, й Ернесто каже, що ти ледащо.

— Ти казав це?

— А потім він підтвердив те, що я й так знала: ти щодня зустрічаєшся з Емілією і милуєшся з нею; коли я надриваюся тут, як служниця, прасую людям, ти розважаєшся з нею, а мені кажеш, що йдеш на роботу... І нічого відбріхуватися, що це неправда! Ернесто твій друг, знає тебе як облупленого, він підтвердив усе.

Вона говорила спокійнісінько. І я аж тепер збагнув, що дав себе піддурити і піддався божевільній. І справді: вона закінчила говорити, схопила праску з плити і жбурнула в нього, та так, що якби він не відхилився, було б уже по ньому. Те, що було потім, я не годен оповісти. Вона цілком спокійно хапала, що потрапить під руку і жбурляла в нього. Він кинувся в двері. Вислизнув і я, залишивши на підлозі два чи три метри моєї свинцевої трубки, і стрімголов кинувся по сходах. Навздогін мені долинав його голос:

— Тільки ще раз поткнись сюди! Живим звідси не вийдеш.

Я відчув себе в безпеці аж за мостом, в скверику на площі Свободи. Тут я присів, щоб перевести дух. Тоді ж я подумав, що дружба смикнула мене за язик розповісти їй це, бо ж я знав, який насправді Аттіліо, а це мені не подобалося. І я присягнув собі, що більше нікому не буду другом.