Фриц Лейбер
ДІМ ІЗ ВЧОРА
Фантастичне оповідання
Переклад Віктора Часника, люб'язно наданий Укрлібу для розміщення.
Передрук та використання цього тексту можливі тільки після узгодження з перекладачем.
Вузька бухта була тихою, як обличчя сплячої дитини, але настільки поруч зі косматою Атлантикою, що останній порив вітру переніс у неї Анні О. на всю її довжину. Чоловік у сірий фланелевій сорочці і толстовці дозволив вітрилу повалитися на землю і поспішив пройти повз його білі складки комічно незграбною ходою, виробленою з-за його накачаної мускулатури. Повільно наблизився скелястий виступ. Поступово щезла синя V, вписана на поверхню бухти носом шлюпки. Ялик і уступ поцілувались так ніжно, що йому достатньо було простягнути руку.
Він піднявся на берег, зануривши тапочки в крижану воду і обкинув швартов навколо валуна.
Пришвартувавшись, він оглянувся через високе і скелясте гирло затоки на сіро-зелене розсипання островів і слабку темну лінію, що була узбережжям Мейна. Він майже розсміявся від задоволення, нехтуючи смутними застереженнями, бо зробив те, що кожен прагне зробити один раз у житті, — відправився на самий дальній острів.
Він, мабуть, оглядався довше, ніж припускав, адже до того моменту, як він опустив погляд, бухта знову стала такою склоподібною, як ніби Анні О. завжди була там. А плями, зроблені його кросівкою на скелі, вже зникли на жаркому сонці. У тиші цього місця було щось дуже незвичне. Наче час, десь несамовито поспішаючи, тут зупинився, щоб відпочити. Наче всі зміни були стерті на цьому шматочку Землі.
Чоловіче худорляве, меланхолійне обличчя зморщилося в усмішку від банальності фантазії. Він повернувся спиною до свого нового друга, маленького зеленого ялика, не замислюючись про свої сітки та пляшки для зразків, і рушив досліджувати. Спочатку земля круто піднімалася, і дуби були близько, але після недовгого шляху все пішло вниз, листва поріділа, і він вийшов на суцільне каміння — і зрозумів, що не зовсім дійшов до самого далекого кута.
Бо до цього острова приєднався скелястий хребет, який при нинішньому відливі був би сухим, якби не бризки, а там за сплесками був ще один зелений високий острів, якого перший маскував від нього весь той час, коли він підпливав. Він відчув трепет відкриття, так само, як задавався питанням в лісі, може його ноги були першими людськими ногами, що топтали підлісок. Адже таких островів було тисячі.
Потім він опускався вниз по камінню; його довгасті кінцівки тепер рухалися досить плавно.
З суходільного боку хребта вода була досить нерухомою. Вона навіть почалася з ще однієї глибокої і тихої бухти, в якій він проглядав колючі сфери морських їжаків. Але з боку моря хвилі врізалися в нього, смикаючи штани до колін і змушуючи приємно хитатися при думці про те, які величезні крила бризок і вежі з твердої води повинні рухнути звідси під час шторму.
Він риссю перетнув каміння хребта, пробігся по короткому трав'янистому схилу, промчав через бахрому дерев — і підійшов прямо до восьми фунтової огорожі з важкої сітки, увінчаної колючим дротом, і на невелику відстань відступивши за нею — високим, густим чагарником .
Не зупиняючись на здивування, насправді, у своєму святковому настрої, використовуючи несподіванку як спонукання, — він стрибнув на гілку дубу, стовбур якого торкався огорожі, маючи легшу нижню гілку з іншого боку дерева. Потім він підтягнувся, перехопився на кілька вищих гілок, які перетинали паркан, і зіскочив всередину.
Раптом обережний, він обачно розсунув чагарник і, перш ніж перший сюрприз справді засвоївся, мав інший.
Підстрижений газон, усіяний великою кількістю чагарнику, розстилався до затишного білого котеджу типу Кейп-Код. Одинарна нитка радіоантени простягалась на всю довжину даху. На акуратній гравійній доріжці, що закінчувалася прямо перед котеджом, був припаркований короткий, з квадратними лініями, туристичний автомобіль, який він впізнав із фотографій, що запам'яталися як древній Ессекс. Вся сцена транслювала на нього таку ж химерну тишу, як і бухта.
Потім, коли у повітрі зазвучав бій годинникового механізму , ожили білі двері, і вийшла літня жінка, одягнена у довгу сукню з мереживними краями та широкий капелюшок з вуаллю. Вона забралася на водійське місце Ессексу, сидіння там дуже жорстке і високе. Мотор почав хоробро пахкати, гравій бризнув, і машина скотилася між деревами.
Двері будинку знову відчинилися і вийшла струнка дівчина. На ній було біле шовкове плаття, яке падало прямо від квадратної лінії декольте до талії, далі до стегон, завдяки чому спідниця здавалася дуже короткою. Її темне волосся було пов'язане білим бандажем, так що воно вигнулося близько до щічок. Темне кольє пасувало до білого кольору сукні. Газета була підкладена під руку.
Вона перетнула дорогу і кинула папір на стіл з ротанга між трьома стільцями з того ж ротанга і стояла, спостерігаючи за білочкою, яка мчала зиґзаґом через галявину.
Чоловік ступив крізь стіну чагарнику та промовив: "привіт!" і пішов до неї.
Вона обернулася і втупилась у нього так, ніби її серце перестало битися. Потім вона заскочила за стіл і чекала його там. Навіть враховуючі здивування від його зовнішності, її тривога здавалася не стільки надмірною, скільки моторошною. Наче, подумав чоловік, він не звичайний незнайомець, а відвідувач з іншої планети.
Підійшовши ближче, він побачив, що вона тремтить і що її подих вчащає швидкими, нерівномірними віддихами. І все-таки струнке миле патриціанське обличчя, яке дивилось на нього, мало глибокий вираз очікування, яке нагадувало йому бухту. Їй не могло бути більше вісімнадцяти.
Він зупинився біля столу. Перш ніж він зміг говорити, вона вимовила: — Ти що, він?
"Що ви маєте на увазі?" — запитав він, спантеличено посміхаючись.
"Той, хто посилає мені маленькі скриньки".
"Я був у вітрильному плаванні, і мені трапилось причалити в далекій бухті. Я не припускав, щоб хто-небудь жив на цьому острові або навіть приїжджав сюди".
— Ніхто ніколи сюди не приходить, — відповіла вона. Її манера змінилася, ставши одразу ще більш настороженою і менш збудженою, хоч і все ще страшенно зацікавленою.
"Мене надзвичайно уразило, що я знайшов це місце", — зам'явся він. "Особливо здивувала та машина. Причому цей острів не може бути ширше чверті милі".
"Дорога спускається до пристані, — пояснила вона, — і до самої вершини острова, де у моїх тіток є дерев'яний будинок".
Він відірвав розум від картини жінки, одягненої, як королева Марія, що видирається на дерев'яне сидіння. "Це була твоя тітка, яку я бачив, коли та поїхала?"
"Одна з них. Інша взяла моторний човен для купівлі провіанту". Вона з сумнівом подивилася на нього. "Я не впевнена, що їм це сподобається, якщо вони знайдуть когось тут".
"Ви тільки троє?" — швидко втрутився він, дивлячись вниз на порожню дорогу, що зникала серед дубів.
Вона кивнула.
"Я гадаю, ви досить часто заїжджаєте на материк із тітками?"
Вона похитала головою.
"Це повинно стати для вас досить нудним".
— Не дуже, — сказала вона, посміхаючись. "Мої тітки приносять мені папери та інше. Навіть фільми. У нас є проектор. Мої улюблені зірки — Антоніо Моріно та Еліс Террі. Мені остання подобається навіть більше, ніж Клара Боу".
Він на мить пильно глянув на неї. "Я думаю, ти багато читаєш?"
Вона кивнула. "Фіцджеральд — мій улюблений автор". Вона крутнулась навколо столу, завагалася, раптом стала сором'язлива. "Хочеш лимонаду?"
Він помітив величенький срібний глечик, але лише зараз усвідомив свою спрагу. Все ж коли вона подала йому склянку, він не взяв її в руки і ніяково сказав: "Я не представився. Я Джек Баррі".
Вона втупилась у його простягнуту праву руку, повільно простягала власну до неї, струснула її вгору і вниз рівно один раз, а потім швидко зронила.
Він посміхнувся і потягнув лимонад. "Я студент біології. Працював у " Вудс-Хоул " першу половину літа. Але зараз я тут, щоб займатися дослідженнями морської екології – такої собі схеми морського життя — прибережних островів. Керівник професор Кессеріх. Ви, звичайно, знаєте щось про нього?"
Вона похитала головою.
— Мабуть, найвизначніший живий біолог, — з гордістю повідомив їй. "А також фізіологія людини. Чудовий генетик. На рівні Карлсона та Жака Леба. Мартін Кесеріх — він там проживає у місті. Я живу у нього. Ви мусили б про нього чути". Він посміхнувся. "Фактично, я б ніколи не зустрівся з вами, якби не місіс Кесеріх".
Дівчина виглядала спантеличеною.
Джек пояснив: "Старий поїхав до Європи на наукові конференції, не повернеться ще пару днів. Але я мав почати все-таки. Коли я вийшов сьогодні вранці, місіс Кесеріх — вона похмура людина, сказала мені: "Не намагайся плисти на більш далекі острови". Так що, зрозуміло, мені довелося. До речі, ти досі не сказала мені свого імені ".
"Мері Еліс Поуп ", — сказала вона, говорячи повільно і з химерним здивуванням, наче сказала це вперше.
"Ти досить сором'язлива, чи не так?"
"Як я могла би знати?"
Питання зупинило Джека. Він не міг нічого придумати, аби сказати цій дивовижно привабливій дівчині, одягненій майже як "емансіпе" далеких двадцятих.
"Може ви сядете?" вона серйозно запитала його.
Крісло з ротанга зітхнуло під його вагою. Він доклав ще зусиль, щоб поговорити. "Б'юсь об заклад, що ви будете раді, коли закінчиться літо".
"Чому?"
"Тоді ви зможете повернутися на материк".
"Але я ніколи не поїду на материк".
"Ви маєте на увазі, що ви залишаєтесь тут всю зиму?" — недовірливо запитав він, його розум наповнився видінням снігу, намерзлих бризок та величезних сірих хвиль.
"О, так. Ми отримуємо всі наші запаси на руки до зими. Мої тітки дуже вправні. Вони не завжди носять довгі мереживні сукні. А тепер і я їм допомагаю".
"Але це неможливо!" — сказав він з раптовим співчутливим гнівом. "Ви не можете бути відгороджені таким чином від людей вашого віку!"
"Ти перший, кого я зустріла". — Вона вагалася. "Я ніколи раніше не бачила хлопця чи чоловіка, окрім фільмів".
"Ти жартуєш!"
"Ні, це правда".
"Але чому вони роблять це з тобою?" — вимагав він, нахилившись вперед. "Чому вони спричиняють тобі цю самотність, Мері?"
Вона ніби набула рівноваги від його пориву. "Я не знаю чому.