Аул Бастунджи

Михайло Лермонтов

ПРИСВЯТА

1
Тобі, Кавказе, з першої глави
Присвячую рядки свої недбалі:
Немов дітей ти їх благослови
У довгу путь, у піднебесні далі!
Духовного зв'язку не обірви,
Твій жар нехай кипить в мені і далі.
На півночі, в землі тобі чужій,
Я серцем твій, — завжди і всюди твій!..

2
Твоїх вершин зазубрені хребти
Мене носили в царстві урагану;
Мене приймав іще з дитинства ти
В обійми із блакитного туману.
І в захваті я бачив з висоти
Покручену доріжку олов'яну
Від шуму побілілої ріки,
Що з каменем змагається віки.
3
Коли громаддя хмар вінцем своїм
Мою дитячу голову вкривали,
І в небі перекочувався грім,
І гуркіт цей печери відбивали,
Я розумів всю велич їх, окрім
Тривог, які вони пророкували.
Я в край високих, недосяжних мрій
Літав у колісниці грозовій!..

4
Та світ не зрозумів мене. Йому
Душі не треба. Морок потаємний
Її глибин, як вічності пітьму,
Не осягає розум наш нікчемний.
І в ній живе, не знаючи чому,
Дитячий спогад, радісний, приємний,
Про дивний край… Холодний сніг завій
Його не вб'є… я твій! я всюди твій!..

ГЛАВА ПЕРША

1
Колись поміж Машуком і Бешту
Стояв аул, прихований горами,
І вольниці традицію святу
Підтримував між власними синами.
Його давно нема. Лиш по хребту,
Що майже весь заріс чагарниками,
Місцями в'ється дикий виноград,
Неначе спогад про колишній сад.

2
Ні гамору гучних військових втіх,
Ані пісень вже більше там не чути;
В спекотний день без пастухів своїх
Гуляють табуни між м'яти й рути;
Козак безпечно їде без доріг,
Забувши про часи війни і смути.
Орел у небі креслить безліч кіл
І оглядає безтурботний діл.

3
І там, коли у присмерку зоря
Згасаючим рум'янцем одягає
Вершини гір, з-під каменя змія,
Пустуючи, на волю виповзає;
На ній луска сріблиться і сія,
Як зронена у битві шабля сяє
Між пагонів пахучої трави,
Коли позбувся вершник голови.

4
Згорів аул – і слід від нього зник.
Сини його розкидані в пустині…
Лиш інколи, зітхаючи, старик
Про той аул розповідає нині
Малечі. Випадковий мандрівник,
Що зрідка проїжджає по долині,
Даремно мовить козаку: "Скажи,
Чи ти не чув аула Бастунджи?"

5
Колись у тім аулі два брати
Жили удвох без матері, без тата.
У всьому П'ятигір'ї не знайти
Когось, щоб перевершив Акбулата!
А менший, що не встигнув розцвісти,
Був слабший, соромливіший за брата,
Цурався зла і крові, як мари,
Та іскра в ньому тліла до пори…

6
Давно поліг їх батько у бою
І, породивши сина, вмерла мати.
Так без вини Селіму путь свою
З убивства довелось розпочинати.
Він душу не потішив нічию
загрузка...
І не було кому його вітати:
Не відблиск материнської сльози,
Його вітали блискавки грози!

7
Він ріс один, як пташка, без турбот
Між скелями землі і небесами.
Блукаючи у горах, із висот
Він звикнув хмари бачить під ногами,
А над собою – вічний хоровод
Світил, що мов опікуються нами.
Принаймні, так здавалося йому,
Милуючись на зорі крізь пітьму.

8
Та земляки братів і їх барліг –
Їх бідну саклю – завжди обминали.
Окремо паслись коні. На поріг
Сусіди навіть боязко ступали.
І молодий Селім ніяк не міг,
Хоч в бік його горянки поглядали,
Порушивши відчуження стіну,
Привабити хоч посмішку одну.

9
Коли ватага буйна юнаків
Змовлялася, збираючись на лови
Блукаючих в долині табунів,
З братами не заводили і мови.
Вони дивились здалеку без слів,
Мов той уривок хмари двоголовий,
Що, із ущелин виповзши на світ,
Спостерігає місячний політ.

10
Всі дивувались злагоді сердець,
Що між братами завжди панувала,
Але ніхто не брав їх за взірець.
Їх просто не любили. Дратувала
Їх незалежна воля, що вінець
Ні перед ким покірно не схиляла.
І повість їх трудів, турбот і втіх
Лишалась таємницею для всіх.

11
Була їх сакля бідна і мала,
Зелений мох звисав з її покрівлі.
Та у кутах лежали два сідла,
Два башлики, дві бурки для ночівлі,
А на стіні висіли два ствола –
Окраса закоптілої будівлі –
Гранчасті дві рушниці, не нові,
І поруч них – дві шаблі бойові.

12
Якось чекав увечері Селім
На Акбулата. Смерклось. На долину
Туман лягав, немов прозорий дим;
І крізь туман, здіймаючи вершину,
Уже покритий мороком густим,
Знайому у подробицях картину –
Красу землі і неба красоту –
Спостерігав задумливий Бешту.

13
Пітьма стирала контури навкруг,
Як розчерк олівця стирає гумка.
Схиливши лису голову, Машук
Над хвилями бурхливими Підкумка
Уже дрімав, вслухаючись у звук
Його текучих вод, і жодна думка
Чола не доторкнулась. Час летів…
У крайній саклі вогник тріпотів.

14
Селім чекає і годину, й дві.
Гуляючи у полі, вітер плаче
І шарудить за стінами в траві.
Та ось далекий тупіт… вершник скаче…
Спинився, кінь ірже… Чиїсь нові
Лунають кроки за вікном… Одначе,
Не впізнає він братову ходу:
— Там хтось іще, а я лиш брата жду!

15
І в саклю мовчки входить Акбулат.
"Затримався ти мало не до ранку, —
Йому назустріч поспішає брат.
— Ти не один?" Порушивши мовчанку,
Поглянув із цікавістю назад
І бачить в дверях дівчину-горянку,
Прекрасну, наче райський херувим.
І мимоволі збліднув мій Селім.

16
І радість, несмілива і чудна,
У ньому ворухнулась, як провина.
Та брат сказав: "У мене новина.
Ця дівчина – тепер моя дружина.
Люби її! Наш бідний дім вона
Глядіти і прикрасити повинна.
Заходь до саклі, Заро! Ось моя
Вітчизна, все багатство, вся сім'я!.."

17
І Зара посміхнулася. Вуста
Уже хотіли вимовить вітання,
Але завмерли. Горда і проста
Краса її у пору дозрівання

Здавалась то порочна, то свята,
Мов сутінок і світла поєднання.
У смуглих щічках вирувала кров
І підіймали груди свій покров.

18
Великі очі, вкриті тінню вій,
Були іще чорніші, ніж у сарни.
І довгий погляд, сповнений надій,
Був незбагненно, невимовно гарний.
Вишукувать в поставі молодій
Якийсь недолік – був би вчинок марний!
Фігуру обіймаючи струнку,
Просвічувало срібло на паску.

19
Зміїлося волосся кіс густих,
Заплетене стрічками золотими,
І мармур пліч, біліючи з-під них,
Був жилками укритий голубими.
Ніжніша і прекрасніша за тих,
Що сукнями хизуються своїми,
Вона вражала дикістю краси,
Як плід у бризках ранньої роси.

20
Селім дивився. В грудях, наче птах,
Безперестанку серце тріпотіло.
О як би він хотів в міцних руках
Тримати це струнке дівоче тіло!
Здригнувся, вийшов геть… В його очах
Якесь нестримне полум'я горіло.
Та Акбулат на килимі лежав,
Курив і думав… О! коли б він знав!..

21
День промайнув… іще багато днів;
Вони живуть відлюдно, як раніше.
Та якось у негоду… Дощ шумів,
Робилося надворі все чорніше.
І, ніби гнані зграєю хортів,
Що запалом і злістю в спину дише,
Зривались чорні хмари з стрімчака,
Кошлаті, наче пір'я шишака.

22
Очима Акбулат їх проводжав
З порога непривітної конури.
Зненацька шерех: перед ним стояв
Селім, блідий, скуйовджений, похмурий.
Вологий бруд по одягу стікав,
Неначе щойно виліз він з баюри.
Слова кипіли на його вустах,
Немов потік в гранітних берегах.

23
До юнака із співчуттям живим
Звернувся брат: "Що сталося, питаю?"
"Я гину! – відповів йому Селім,
Відводячи свій погляд, — я страждаю!
Маруджуся я серцем запальним.
Ревнивий і гарячий ти, я знаю!
Мене не зрозумієш ти, хоч плач…
Я винен… ти пробач мені, пробач!.."

24
"Якщо тебе образили – скажи,
Образу я зумію змити кров'ю.
Пропав твій кінь? Даремно не тужи,
Як вщухне дощ – збираймося на ловлю.
Чи, може, хтось в аулі Бастунджи
Посмів твоєю знехтувать любов'ю?
Неважко подолати й цю біду:
Для тебе я красуню украду!"

25
"Спитати легко… важко розказать
І відчувать!.. Молився я пророку,
Щоб ангелам своїм звелів послать
Хоч краплю сліз засмученому оку!..
Та де ті сльози?.. Краще і не трать
Даремних молитов!.. Журбу жорстоку,
Якої я в житті іще не знав,
Мені пророк натомість дарував.

26
Прокляв я небо – осідлав коня;
В степу одні без цілі ми блукали.
Не розрізняв ні ночі я, ні дня…
Та вслід мені думки мої скакали!

Я гину, брате!.. гину, як щеня,
Якого на потіху зацькували!
Мене, коли дитиною я був,
Оберігав ти… Чи уже забув?..

27
Кипить нестримно юність у мені,
Немов джерельні води з-під Машука!
А ти, — в твоїй суворій сивині
Помітна тільки втома, лінь і скука.
Нехай скакать ти можеш на коні,
Без промаху стрілу пускати з лука,
Спіймати звіра, ворога убить…
Але, як я, не можеш ти любить!..

28
Не можеш ти безмовно повсякчас
Ловити зір ласкавий і привітний.
А я відвожу очі кожен раз,
Щоб приховати вогник заповітний,
Який в тобі давно уже погас,
Бо вираз скуки у очах помітний.
Я за цілунки Зари й почуття
Не пожалів би власного життя!.."

29
Як хмари, що летіли понад ним,
Обличчя потемніло Акбулата;
Вуста торкнуло усміхом кривим,
Примружив очі ледь насмішкувато.
"Що зважився ти вимовить, Селім!" —
Він вигукнув. Селім не слухав брата.
Упав, як раб, на землю перед ним
І волю дав благанням запальним.

30
"Ти бачиш: я загинув! Де взялись
Цей відчай, ця любов?.. завжди!.. усюди!..
Заради дружби, що була колись,
Якій так довго дивувались люди,
Віддай мені дружину!.. Поступись!..
Твоїм рабом я стану… Бачиш груди?
А ось кинджал! Візьми і бий у них,
Якщо ти слів не слухаєш моїх!

31
Коли б хотів, я б міг давно, повір,
Упитися блаженством беззаконним.
Але нечиста совість – лютий звір,
Що крає душу вчинком заборонним.
Відколи з нами Зара, я з тих пір
Караюся розкаянням безсонним,
Що почуття в собі не поборов,
Бо втратив я і дружбу, і любов.

32
Готовий я – ти вдар, не зволікай!
Вклади в удар усю ревниву силу.
Хвилина з нею – то небесний рай,
Життя без неї гірше за могилу.
Наважся на удар. Інакше знай:
Я відберу будь-що у тебе милу.
Із рук твоїх добуду Зару я;
Вона моя, кажу тобі – моя!"

33
Замовк. В його руках кинджала сталь
Виблискувала холодно. Здається,
Була такою лютою печаль,
Що від розпуки серце розірветься.
Відчувши на хвилину справжній жаль,
Похмурий брат сказав йому: "Минеться,
Забудеш ти і відчай свій, і сум.
Багато в горах є таких красунь!

34
Але того, що просиш, не зроблю.
І що кажу, те виконаю свято.
Пророк хай чує відповідь мою!
Вона проста, я не кажу багато:
Отямся, брате!" – "Я її люблю! –
Сказав Селім і злісно, і завзято, —
Запам'ятай, що я тебе молив,
А ти мене зневажив і зганьбив!"

35
Його вуста скривив холодний сміх,
Та він не міг спинитися: "Віднині
Не знаю я ні дружби, ані втіх!
Спасибі! Буду жити в самотині.

Ти юність брата, — скаржитися гріх, —
Леліяв, наче квітку у пустині,
А потім обірвав її листи…
Я не забуду – пам'ятай і ти!.."

36
Він зник неначе тінь.
1 2 3