Серед цього блискучого дріб'язку я несподівано побачив маленькі сережки, схожі па справжні дзвіночки, тільки крихітні. Тоненьким срібпим ланцюжком прикріплювалися вони до затиску, яким чіплялися на вухо. Ось що я відішлю Лотті!
— Скільки коштує оце? — спитав я в продавщиці, вказуючи пальцем на сережки.
— Гарненькі, чи не так? — спитала вона, знімаючи їх з вітрини.
Як тільки вона їх торкнулася, вони тоненько й ніжно задзвеніли.
— Так,— відповів я.— А що ви за них просите?
— Це мельхіор, чудовий подарунок для юної дами. Просто, очей не можна відвести!
— Бачу, що не можна,— відказав я терпляче.— Вони в вас що — не продаються?
— Як це? Звичайно, продаються!
— Тоді скажіть мені, будь ласка, скільки вони коштують,— настійливо мовив я.
— П'ятнадцять крон. Майже задарма.
Я вигріб з кишені п'ятнадцять крон, а сережки сховав у маленьку коробочку. Потім пішов купити конверт, марку і пару аркушів паперу. Після чого в мене залишилося півтори крони. На завтра конче треба знайти якусь роботу, щоб не вмерти з голоду. Помирати аж ніяк не хотілося, тому наступного дня я вирішив без зволікань піти на біржу праці.
Я всівся на ґанку одного з будинків і почав писати листа. Мені довелося довго потрудитись, перш ніж вийшло щось путнє. Лотта, між іншим, пише краще за мене, хоч їй усього шість років. Ось що я написав:
"Привіт! У мене все гаразд. Жодного носорога в полі зору. Як там Останній Могіканин? Скоро я розбагатію і прийду додому. Тобі я куплю все, що захочеш. Оскару з Євою теж перепаде. Скажи їм, що в мене все гаразд. Тренуй твої гримаси, Королево страшних мін! Я поїду шукати щастя в Африку чи в Америку. На згадку висилаю тобі справжні мельхіорові сережки. Міцно обіймаю.
Петер".
Я поклав листа разом із сережками в конверт, добре його заклеїв і написав адресу, що колись була моєю. Потім пішов шукати поштову скриньку.
У скриньці дзенькнуло, коли конверт упав на її дно.
Той Петер, що підписався нижче, був ще дуже далеко від африканських дрімучих лісів і бетонних джунглів Америки. Він не встиг навіть познайомитись із під'їздними шляхами до тих місць, на які покладав свої великі фінансові надії.
Відіславши Лотті листа, я почав безцільно тинятися сумними вулицями цього нудного селища.
Десь узялися великі хмари і заснували все небо. В холодному повітрі й не дихпе; та вони ніколи й не налітають одразу, ті вітри. Вони тихенько причаїлися десь там, за ови-дом, біля підніжжя невисоких гір, і, мов хижі звірі, мружать очі та напружують лапи, готуючись стрибнути.
Був уже вечір, коли я зупинив грузовика, що повертався з рейсу додому, і попросився трохи під'їхати. Вже сидячи в кабіні, я помітив, що почався дощ. Він шмагав по лобовому склу, завдавши "двірникам" добрячої роботи.
Мене висадили там, де густий ліс обступив дорогу з обох боків. Дощ припустив ще сильніше, я промок до рубця. Вітри повилітали нарешті із схованок, почали гасати в ялинових верхівках, завиваючи, мов голодні вовки, і впиваючись у мене крижаними пазурами. Мене трусило від холоду. До всіх моїх невдач додалася ще одна: я загубив маленький ключик од валізки, де лежали всі мої речі.
Книга про їстівні гриби, карта Вестергетланду й пакет сухого молока мене майже не цікавили. Єдине, що було мені потрібне, це плащ.
Усі мої спроби спинити якусь машину зазнали невдачі. Кілька автомобілів проїхали повз мене з запаленими фарами, але нікому з водіїв і в голову не прийшло підвезти мокру як хлющ дитину з навіки замкненою валізкою в руках.
Мені не лишалося нічого іншого, як шукати місця, де можна було б заснути в затишку від дощу та вітру.
Холодний та мокрий, пішов я стежкою, що мала вивести мене па сінник, до якогось хліва чи до розваленого автомобіля.
У ту мить мені хотілося здатися, було б тільки кому. Я б з радістю кинувся в обійми Оскарові і Єві, просив би в них вибачення за все, що накоїв у житті, благав би, щоб вони дозволили мені повернутися додому; заслужив би в них за це гарячого молока, заліз би в теплу ванну і, зрештою, згорнувся б калачиком на своїй постелі. Більше мені нічого не треба було.
Чому ж усе так сталося? І що далі буде зі мною?
Тепер я вже не так твердо вірив, що стану колись великим дослідником або казково багатим директором, королем підтяжок і піногуми. Я бачив, що навіть спокійна й сита доля американського ліфтбоя, який возить публіку в хмарочосах, для мене недоступна.
У таку погоду свої життєві плани змінив би будь-хто.
Мені хотілося заплакати, не пам'ятаю тільки, плакав я чи ні. А що? Чому б мені справді не зайтися гіркими сльозами, жаліючи хлопчину, якому не таланить у житті, всі надії якого загинули, а сам він опинився під грозовою зливою!
Стомлений, змерзлий та мокрий, без будь-якої мети продирався я крізь хащі, прислухаючись до звуків, від яких мені ставало не по собі. На щастя, дуже скоро ліс змінився лукою, і я пішов по гравійній доріжці, яку перетинав шлагбаум. Я пірнув під нього й попростував собі далі. Обабіч дороги валялися цеглини, густо росли бур'яни. Зустрівся мені невеличкий сарайчик, але спати під його дірявим дахом у такий дощ я не зважився.
Далі я надибав озеро, що тепер розлилося й кипіло під дощем, мов чорне нафтове море. На самому березі того моря стояв забутий усіма крихітний заводик з вибитими шибками й високим, мов церковна дзвіниця, димарем. На великому плакаті я прочитав: "ЦЕГЕЛЬНИЙ ЗАВОД СВАРТЬЮ". А нижче напис: "Стороннім вхід заборонено".
Сторонній я чи ні, а ночувати треба було тут, бо шукати іншого місця вже не було ніяких сил. Я весь дригонів од холоду і мусив нарешті знайти якийсь притулок, де б мені не дошкуляли дощ із вітром.
До входу вів маленький місточок, перекинутий через глибоку канаву. Кількох дощок йому явно бракувало, та й ті, що залишилися, давно вже прогнили. Йдучи по ньому, я ледве пе звалився в безодню, посковзнувшись на мокрій дошці. В одній руці я тримав валізку, а в другій — ліхтарика, що кидав переді мною вузеньку смужку світла. Добре, що я мав ліхтарика, бо темно було так, наче в ящику з вугіллям.
Далі я пішов вузьким коридорчиком між штабелями цегли. Під ногами тяглися рейки; що по них колись дуже давно їздили вагонетки.
Довго шукати місця не довелося, бо незабаром я натрапив на вхід до тунелю з такою низькою стелею, що навіть я змушений був пригнутися. Я скрутився калачиком біля цегляного муру, підстеливши під себе кілька мішків, які валялися там скрізь.
Крім мішків, були там іще й коричневий вельветовий піджак, старий фетровий капелюх і стамеска. Стамескою й уламком цеглини я нарешті відчинив валізку.
Скинувши з себе мокрий одяг, я витерся сорочкою. Далі одягнув те, що знайшлося у валізці, а саме: кальсони, майку з довгими рукавами й вовняні шкарпетки. Стаффанова завбачливість рятувала мене на кожному кроці. Насамкінець я натягнув на голову фетровий капелюх і нап'яв піджака, який сягав мені мало не до п'ят. На нога теж дещо знайшлося: я скинув спортивні черевики й замість них узувся в обрізані чоботи, що теж входили до списку моїх останніх придбань.
Хоч вигляд тепер у мене трохи дивний, зате було тепло й сухо. Я ліг, натягши замість ковдри ще кілька мішків, і, не перестаючи тремтіти, провалився у глибокий сон.
Була вже пізня ніч, коли я зненацька прокинувся. Хтось зовсім близько від мене голосно розмовляв. Спершу я довго не міг пригадати, де я. Подумав, що лежу в сирому й холодному підвалі. Потім нарешті згадав.
Але чиї то голоси? Що треба тим людям уночі на старому цегельному заводі?
На другому кінці тунелю ледве-ледве миготів вогник, його маленькі язички облизували коричнево-червоні мури. По металевій стелі над моєю головою нетерплячими пальцями барабанив дощ, двері раз по раз рипіли й гупали од вітру, а в душі у мене наростав смертельний жах. Язик зробився сухий, мов промокашка, а живіт став такий важкий, наче я проковтнув одну із тих цеглин, що лежали навколо штабелями.
Першим моїм бажанням було ушитися звідси, кинутись "із схованки назад, у дощ і вітер, у холодну ніч. Я швиденько склав усі свої речі в шкіряну валізку й клацнув замком. Виходити не дуже хотілося, але потрапити до рук, отих розбійників було ще менш заманливою перспективою.
Може, тому, що за мною весь час гналися, я був певен, що стрівся із зграєю бандитів. В уяві спливли епізоди, вичитані 'з коміксів, там я вже зустрічав подібних людей: квадратні карлуваті постаті, темні вуса, підняті коміри, з-за яких визирають маленькі щурячі мордочки; а той огидний сміх, ті лисуваті потилиці з ріденьким пушком, які бувають тільки в горил... фу! В руках у них, звісно, кастети, чи.щось подібне.
Мені ніяк не хотілося потрапляти їм до рук. Тихенько крадучись з ліхтариком у кишені, я обмацував шерехаті мури. Навіть дихнути на повні груди не наважувався — так боявся, що не дійду до дверей, які виходили назовні. Раптом якийсь бридкий запах ударив мені в ніздрі. Я затремтів, але вже не від холоду.
Виходячи навпомацки з тунелю, я раптом наскочив на щось велике і м'яке, мов піногума. То було чиєсь черево! Величезне роздуте чоловіче пузо. Ми злякалися обоє — черево і я. Воно щось забурмотіло, а я здійняв такий лемент, що по всіх закутках покотилася гомінка лупа.
Першим з нас двох отямився я і чимдуж припустив геть, щоб товстун не встиг мене схопити. Та вій мене ніколи і не наздогнав би, його боятись було нічого. Гірше було з тими, що сиділи в тунелі і, мабуть, почули мій крик. Той крик мене видав.
І справді, як я й сподівався, за мить переді мною виросли три величезні тіні. Біля виходу рядком стояли якісь пляшки, виблискуючи в світлі їхніх ліхтарів. Тепер я збагнув, чого вони прийшли сюди. Це ж самогонники!
Вони, певно, злякалися не менше. Можливо, уздрівши мій незвичайний одяг, вони сприйняли мене за переодягненого поліцая. На мені усе ще висів піджак, з-під якого виднілися кальсони й великі обрізані чоботи. Капелюх з'їхав мені на очі і, якби не вуха, зліз би ще нижче; в руці я тримав Стаф-фанову валізку. Я відчував, як світло їхніх ліхтарів обмацувало все моє тіло.
— Привіт! — озвався один із них.— Стривай, що ти тут робиш?
Вони, мабуть, сподівалися взяти мене легко й без шуму. Дідька лисого!
Долі валялося декілька величезних залізних куль, які скидались на гарматні ядра.