Чоловік, видно, хотів вияснити, чому втекли лисенята. Примітивши порожню клітку, я відчинив її, вскочив усередину й хряпнув за собою дверцятами. І саме тоді нагодився високий чоловік і, гупаючи чобітьми, пішов між клітками. Я скрутився в три погибелі, відчуваючи, як металеве плетіння дедалі дужче впивається в мої підошви. Кроки вже зовсім близько.
А ось і пара чобіт та ноги в синіх штанях.
"Може, не помітить! Але не встиг я подумати про це, як ноги зупинилися просто перед моїм носом. Я похолов від жаху.
Здавалося, ніби чоловік приріс до дерев'яної підлоги і стоятиме там вічно. Аж раптом... а-а-а-апчхи!.. Він чхнув так на диво голосно, що я мимоволі підскочив і голосно зойкнув.
Чоловік нахилився, і я побачив, як величезні руки почали відчиняти дверцята, а потім щосили вчепилися в мене. Тут я й зовсім скам'янів і щиро пожалкував, що мав нещастя народитися. То була якась помилка, фатальна помилка моїх батьків...
У дверцятах з'явилася сизувата неголена пика й люто глянула на мене.
— Стривай, негідний хлопчиську! Ось я тобі зараз!..
Він витяг мене з клітки, боляче вхопивши за потилицю, наче я лисеня чи норка, і погнав до дверей повз довгі ряди кліток, де лисички з цікавістю стежили за нами, влипши носиками до плетених стін. За сараєм я не побачив жодного лисеняти. їм таки пощастило втекти! Чоловік забув причинити хвіртку, і вони вискочили крізь неї на волю.
Не скажу, щоб мені тоді було дуже добре, але це принаймні мене радувало. Вони, певно, вже бігали в лісі, стрибаючи своїми маленькими лапками по мохові і по м'якій траві, що лоскотала їхні мордочки й спинки. Тепер нарешті їм випала воля, вони могли розім'яти як слід кісточки, могли поборотися досхочу одне з одним, ганяючи по пагорбах, де сонечко вже висушило нічну росу. Вони вільні! Тепер по ночах вони зможуть підкрадатися до тієї вивіски, де стояло: "БРАТИ ПЕРСОН. НОРКИ Й ЛИСИЦІ", і зловтішатися, радісно скиглячи: "Ми вільні! Однієї прекрасної ночі ми прийдемо сюди, щоб звільнити своїх товаришів! Ми будемо скаржитись у Комісію по санітарному нагляду, ми звернемося з проханням до Товариства по охороні тварин!"
А чоловік мовчки штовхав мене перед себе.
Що він хоче зі мною зробити? Що буде далі?
Мені весь час було страшно. І не тільки страшно. Я лютував, що він не обізвався до мене жодним словом; крім того, нила шия.
— Будь такий ласкавий, убий мене зараз,— почав я.— Тобі все одно тільки цього й треба. А мені на тебе наплювати!
Не знаю, чому я так сказав. Іноді на мене находить, і в такому стані я починаю плести казна-що.
Чоловік, здавалося, нічого не чув. Він лише мовчки підганяв мене штурханами. Тоді я знову почав:
— Убий мене, дурню, чуєш? У-у-у, шкуродер! Зроби зі мною те, що ти робив із норками та лисицями! Здери з мене шкіру й поший своїй жінці пару рукавичок! Подумай: чудові м'які рукавички з ніжної хлопчачої шкіри! Можна ж нагнати цілу ферму дітлахів і почати відгодовувати їх отим лайном, що лежить на лисячих клітках!
— Заткни писок! — прошипів він.
Всю дорогу відчувалося, що чоловік аж кипів од злості: Тепер він здавив мою шию сильніше, ніби закрутив залізні лещата. Мені було боляче, але я не замовк. Не замовк і тоді, коли він нарешті затяг мене у двері якогось сірого будинку. Мій рот не закривався, а слова самі злітали з язика.
— Я говоритиму скільки мені заманеться! В усякому разі, це легше, ніж поратися з норками й лисицями. Вони ж, до речі, нічого нікому не кажуть. Вони не вміють розмовляти, не можуть поскаржитись на те, як їм у тебе погано. Вони тобі, звісно, не скажуть, який ти виродок. Тебе б самого замкнути у клітці на тиждень, хай би ти відчув, як приємно сидіти на дротяній підлозі, накладаючи під себе кізяки великими купами. Отоді б ти зрозумів!
Мене загнали до кухні. Вона була чимала, тут стояв холодильник, а на підвіконні квіти. За столом сиділа якась жінка в халаті й пила каву. Вона здивовано глянула на нас, нічого не розуміючи.
— Що таке? — спитала вона.
— Я його спіймав,— відповів чоловік.— Цей шмаркач випустив п'ятнадцять лисенят. Треба б надавати йому як слід по шиї, щоб надовго запам'яталося!
Я дуже здивувався, що він отак зацокотів, бо думав, що він не здатний вимовити більше одного речення.
— Не держи його так, Хольгере,— мовила жінка.— Бачиш, як він зблід? — Потім вона звернулася до мене:— Хочеш молока з бутербродом?
— Ні, люба фрау,— відказав я настільки ввічливо, наскільки мені це вдалося.— Мені б^оце тільки скляночку водички і трошки того, чим ви годуєте лисиць. Я б з великим задоволенням обгриз коров'ячі щелепи чи щось таке. Все одно мене скоро заб'ють.
Хай знають, що мене не підманиш улесливими словами.
Я все ще відчував великий гнів і страшенне обурення. Втрачати мені не було чого, хоч я й трусився, мов осиковий лист. Я вже бачив, що втеча не вдалася, і мене скоро відправлять додому. Цікаво, що скажуть Єва з Оскаром?! Тут уже нічого не поробиш, як не старайся, то вже остання крапля.
— Чуєш? — задоволено спитав чоловік у жінки.— Тепер ти чула все сама на власні вуха. В мене руки сверблять скрутити йому шию!
Проте він відпустив мою шию, так і не скрутивши. Я сів на табуретку; він теж усівся, зовсім близько, щоб не дати мені втекти.
Жінка люб'язно всміхнулася, показуючи гнилі зуби. її голос усе ще був миролюбний:
— Його теж можна зрозуміти,— сказала вона.— По-своєму він має рацію. Він думає, що ми знущаємось із звіряток, мучимо їх, чи не так? Але звірячі відчуття зовсім не такі, як людські, між нами велика різниця. Те, що ми, люди, вважаємо стражданнями, мукою, для них просто дрібниці. Ти мене чуєш?
Чесно кажучи, я її не слухав. Не було в мене сили вислухувати всю оту брехню. Звідки вона знає, що відчувають лисиці? Вона що — була колись лисицею?
Замість того, щоб слухати її, я думав про моїх лисенят. Ось вони, як живі, перед моїми очима: граються, качаються по траві; їхні лякливі оченята і сторожкі вуха бачать і чують те, чого вони зроду не чули.
— Норки й лисиці звичні до цього,— вела жінка своєї.— Вони нормально живуть у тих умовах, які ми їм надаємо. Хіба щось погане в тому, що людина після цього мав гарне хутро? От скажи, хіба твоя мама відмовилась би від такого хутра, чи воно б завадило їй, га?
— Моя мама ніколи не одягне на себе мертве звірятко,— сказав я дуже впевнено.— Навіть якщо матиме гроші. Вона не така погана людина.
Чоловік підскочив і знову схопив мене за потилицю.
— З мене досить,— сказав він,— Це нахабне щеня звинувачуватиме нас у шкуродерстві? А я тобі ось що скажу: ти сам — найперший шкуродер. Лисенята, яких ти, так би мовити, випустив на волю, зовсім тієї волі не потребують, вона для них шкідлива, бо вони ніколи в житті не бачили лісу. Вони народилися й виросли в нас, а в лісі їх ніхто не годуватиме, і вони загинуть! Завдяки тобі вони помруть швидше й болісніше, ніж у клітці. І в цьому будеш винен ти. Чуєш? Ти!
Я не знав, що казати, відчуваючи, що сльози навертаються мені на очі. Невже він каже правду? Хіба це не чудово відчути себе вільним хоч на мить, побігати на сонечку, відчути лісові пахощі? Навіть коли слідом за цим настане швидка смерть, хіба це не краще, ніж жити в тісній клітці, чекаючи, коли тебе заріжуть?
Чоловік усе ще стискував мене за потилицю.
— Зараз ми подзвонимо в поліцію,— сказав він.— Заявимо на" тебе, щоб повернути собі гроші за наших лисенят.
Він трохи послабив захват, а мені тільки того й треба було. Я шаснув рукою до кишені, вихопив коробочку із чхальним порошком, насипав трохи собі на долоню і — р-р-раз! — перед носом у чоловіка з'явилася сіра прозора хмаринка. Якщо порошок може паралізувати носорогів, то цього бовдура й поготів!
Ефект був блискавичний.
Чоловік схопився за носа, зігнувся навпіл, а потім, відхилившись назад, таки чхнув! Те, що він умів чхати, я помітив ще в клітці, а тепер зчинилася справжня чхальна буря! На це в чоловіка був, видно, великий талант.
Поки я біг до дверей, то весь час затуляв носа. Ніхто не кинувся навздогін, тому, озирнувшись у дверях, я крикнув:
— Шкуродер!
Треба було поспішати, бо вони й справді могли викликати поліцію. Але перш ніж покинути це жахливе місце, я спинився перед вивіскою. Дістав багатоколірну авторучку й написав червоним чорнилом під назвою фірми: "БРАТИ ПЕРСОН. МУКИ Й ТОРТУРИ".
Влучно, що там не кажи!
Ллє не можна було забувати про поліцаїв — ті вже, мабуть, наступали мені на п'яти. Я мусив конче забратися геть якнайшвидше. У мене під ногами земля наче горіла — щохвилини могли завити сирени, а тоді вже не варто тікати від поліцейських вівчарок та від отих блимаючих вогників на машинах. На бігу я встиг підхопити свою валізку, яка й досі стояла під лисячим бараком.
Куди ж краще податися? На великий шлях виходити небезпечно, бо саме там і можна зустріти поліцейський наряд; тому я подався вузенькою лісовою стежиною, що вилася в дрімучих ялинових хащах, час від часу виводячи мене на невеличкі вирубані галявини. Аби вівчарки не взяли мій слід, висипав я за собою тоненьким струмочком увесь чхальний порошок, який залишався в мене, і на мить уявив собі, що собаки, нюхнувши того порошку своїми чутливими носами, почнуть пирхати, чхати, гавкати, качатись по траві, бігати, оскаженілі, лісом. Навряд чи після цього зможуть вони взяти слід десятирічного хлопчини. Цілий тиждень знадобиться їм на $е, щоб очуняти.
Іноді мені здавалося, ніби я бачив знайомих лисенят, але щоразу зблизька там виявлявся або сірий камінь, або просто тінь від куща чи дерева.
Невже той телепень казав правду? Невже вони не змогли себе прогодувати, не змогли звикнути до волі, народившись в отих смердючих бараках? Чи така вже неминуча їхня смерть?
А людина — хіба їй треба було звикати до волі, перш ніж вона втече 4з в'язниці? Я теж утік, і ось тепер не міг дати собі ради!
Так я міркував, відпочиваючи, притулившись спиною до сосни. Мені треба було трохи перевести подих, бо я весь час біг, стараючись. відійти якомога далі від лисячої ферми. До того ж, уночі мені не дуже добре спалося серед тієї купи мотлоху.
Я влігся так, щоб видно було дорогу. Знизу по ній мчали машини, а вгорі наче сірі льодові брили, тихо пливли хмари. Здійнявся невеличкий вітер, стало холодно, я щільніше закутався в куртку.
Отак лежачи, я трохи задрімав.