Не можна також описати, як запав він мені в душу, коли я прокинувся й зрозумів, що це був тільки сон.
Лихо! В мене не було пізнання бога. Добрі напучення моїх батьків вивітрились за вісім років мого безупинного блукання по морях з такими самими, як і я, нечестивцями, цілком байдужими до релігії. Я не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до бога або щоб я хоч раз оглянувся на себе та замислився над тим, що робив. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння зла. Своєю черствістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найгрубішого з наших матросів. У небезпеці я нітрохи не боявся бога і не дякував йому за звільнення від неї.
До розповіді про те, що сталося зі мною, я додам іще одну дуже звичайну річ: незважаючи на всі пережиті мною нещастя, я ніколи не догадувався, що це — перст божий або справедлива кара за мій гріх, за моє [77] повстання проти батька, за мої теперішні тяжкі гріхи і за все моє неправедне життя. Під час своєї ризикованої подорожі вздовж пустинних берегів Африки я не думав про те, що зі мною буде, і ніколи не просив бога чи провидіння скерувати мене на правдиву путь або визволити з небезпеки, яка, безперечно, загрожувала мені і від хижих звірів, і від жорстоких дикунів. Я не думав про бога й провидіння і діяв, як багато грубих людей, інстинктивно, слухаючись тільки голосу розсудку. Та хіба тільки це! Коли в морі мене врятував і взяв на свій корабель португальський капітан, що повівся зі мною дуже щиро, з пошаною та співчуттям, я й на думці не мав подякувати за це богові. Коли я знову зазнав аварії і мав потонути біля цього острова, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився на довічне нещастя.
Щоправда, коли я ступив на берег цього острова, коли я зрозумів, що вся команда нашого корабля потонула і тільки я один врятувався, мене обняв якийсь захват, якийсь душевний порив, що, з божою допомогою, міг би перетворитись на справжнє почуття вдячності. Та цей порив, якщо можна його так назвати, скінчився тим, чим і почався,— звичайною тваринною радістю. Він не викликав ні міркування про надзвичайну доброту руки, що врятувала мене, коли всі загинули, ні запитання, чому провидіння було таким милосердним саме до мене. Моя радість була звичайною радістю, яку почуває кожний моряк, коли непошкодженим вибирається на берег після аварії, тією радістю, яку він топить у першій чарці пуншу, а потом забуває. І так я жив весь час до цієї хвилини. Навіть пізніше, коли, добре розміркувавши, я усвідомив весь жах свого становища, всю безпорадність своєї самотності, повну відірваність від людського товариства, без надії на порятунок,— моє горе все ж таки зникло, тільки-но з'явилась можливість залишитись живим і не вмерти з голоду. Я заспокоївся, почав працювати, щоб задовольнити свої щоденні потреби й зберегти своє життя, а якщо інколи й журився за свою долю, то найменше вбачав у ній небесну кару, перст божий. Такі думки рідко спадали мені в голову.
Проростання зерна, як це зазначено в моєму щоденнику, справило на мене деяке враження, і, поки я пояснював його собі чудом, побожні думки не залишали [78] мене. Ти як тільки думка про чудо відпала, відлетів і мій побожний настрій, як я вже про це розповідав. Навіть землетрус,— хоч у природі немає грізнішого явища, що безпосередніше показувало б невидиму вищу силу, бо лише вона єдина може утворювати такі явища,— навіть він не справив на мене глибокого враження. Минули перші хвилини переляку — згладилось у пам'яті й перше враження. Я не думав ні про бога, ні про суд божий. У нещастях, що трапились зі мною, я так мало бачив караючу руку, ніби жив у найщасливіших умовах.
Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі передо мною дуже яскраво,— тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем хвороби, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, прокинулась совість, що так довго спала в мені. Я почав гірко докоряти собі за минуле. Я зрозумів, що своєю неправедною поведінкою сам накликав на себе гнів божий і ті жорстокі удари, що впали на мене один по одному. Так думки мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; в гарячці, під тиском жорстоких мук совісті, в мене виривались з уст слова, схожі на молитву, хоч я й не можу сказати, чи висловлював я в ній бажання та надії. Це скоріше був голос безумного страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив ce6ej а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями. В такому збентеженні я не знав, що говорив мій язик. Це, мабуть, були такі вигуки, як: "Господи, що я за нещасна істота! Якщо я розхворіюсь, то, напевне, помру, бо ніхто мені не допоможе! Що зі мною буде?" З моїх очей полились рясні сльози, і після того я ще довго не міг говорити. Тоді я згадав добрі поради свого батька та його пророкування, наведені на початку цього оповідання, що коли я не відмовлюсь від свого безумного кроку, то на мені не буде благословення божого; колись я шкодуватиму, що знехтував його порадою, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити свій божевільний вчинок. Я згадав ці слова і вголос сказав: "Тепер здійснюються слова мого дорогого батька! Кара божа спіткала мене, і немає кому допомогти мені або вислухати мене. Я не послухав голосу провидіння, що поставило мене в такі умови, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх [79] оплакувати моє безумство і тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені життя, а тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу,— боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради". І я скрикнув: "Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!" Це була моя перша за довгі роки молитва, якщо я можу так назвати цей вигук.
Але вертаюсь до щоденника.
28 червня. Я трохи відсвіжився сном і, відчувши, що напад пропасниці зовсім минув, устав; і хоч сон нагнав на мене великого жаху, все ж таки я зміркував, що напад може повторитись наступного дня, і тому вирішив заздалегідь підготуватись, щоб мати під рукою все необхідне, якщо хвороба повернеться. Насамперед я повно налив водою величезну чотирикутну пляшку й поставив її на стіл недалеко від ліжка; а щоб позбавити воду тих властивостей, що викликають пропасницю та застуду, я влив у неї з чверть пінти рому й розмішав її. Потім я відрізав козлятини й засмажив на вугіллі, але з'їв дуже мало. Трохи прогулявся; але був немічний, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Смерком я повечеряв трьома черепашачами яйцями, які спік у попелі. Перед вечерею помолився, і це, наскільки пригадую, за все моє життя була перша трапеза, для якої я попросив благословення божого. Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Я пройшов небагато, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось передо мною, рівне та широке. І коли я сидів, у моїй голові снувались думки: "Що таке земля й море, які я бачив так багато? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі? Звідки ми походимо? Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила й землю, море, повітря та небо. І що це за сила? Природно було зробити висновок, що все це створив бог. А якщо все це створив бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, що може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, то у великому коловороті цього світу ніщо не може трапитись без його відома та призначення. [80]
Коли ніщо не трапляється без його відома, то він знає, що я тут і що я в такому жахливому становищі. А коли ніщо не трапляється без його призначення, то, виходить, усе те, що трапилось зі мною, він судив мені. Цим висновкам ніщо не перечило; тому я спинився на думці, що все, що зі мною трапилось, призначив мені бог; що в цьому нещасному становищі я опинився з його волі, бо він має владу не тільки надо мною, а й над усім світом. Безпосередньо після цього виникли такі питання: за що ж бог так покарав мене? Що я зробив, у чому моя вина? Але тут відразу сумління спинило мене, немов це було блюзнірство, і чийсь голос ніби сказав мені: "Нещасний! І ти ще запитуєш, що ти зробив? Оглянься на своє гультяйське життя і спитай краще, чого ти не зробив. Спитай, як могло трапитись, що ти досі ще не загинув: чому ти не втонув на Ярмутському рейді, чому тебе не забили в сутичці з салеськими маврами? Чому тебе не пошматували хижі звірі на берегах Африки? Чому, нарешті, ти не втонув тут разом з усім екіпажем корабля? І ти запитуєш, що ти зробив!"
Я був вражений цими думками й не знаходив жодного слова, щоб відповісти собі. Замислений і сумний, підвівся я й пішов до свого притулку. Переліз через огорожу і хотів був лягти, але тривожні думки обгорнули мою душу, і я не міг заснути. Почало вже смеркати. Я засвітив свій каганець і сів на стілець коло стола. Побоювання, що хвороба вернеться, не покидало мене весь день, і я раптом згадав, що жителі Бразилії майже від усіх недуг лікуються тютюном. Я знав, що в одній із моїх скринь лежало кілька пакетів тютюну: один — покришеного, а решта — в жмутах листя.
Мною, безперечно, керувало небо, бо в скрині я знайшов ліки й для душі, і для тіла. Відчинивши її, я знайшов у ній те, що шукав,— тютюн. Але там лежало ще й кілька врятованих мною книжок; я взяв одну із згаданих уже біблій, в яку я доти не мав часу або, вірніше, бажання заглянути. Тепер я приніс її разом з тютюном у намет і поклав на стіл.
Я не знав, як уживають тютюн проти недуги; не знав навіть, чи допомагає він від пропасниці, і зробив кілька спроб, сподіваючись, що він так або так подіє. Передусім я взяв один лист, поклав його в рот і розжував. Тютюн був ще зелений і дуже міцний. До того ж я не був звиклий до нього; він спочатку майже зовсім запаморочив мені голову.