Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, у його власному викладі

З англійської переклав Лесь Герасимчук

Розділ I. Дитинство та юнацтво

Я народився 1632 року в Йорку в гарній сім'ї, що переїхала до того міста: батько прибув з Бремена й спочатку оселився в Галі. Він доробився чималих статків крамарюванням, а як покинув торгівлю – перебрався до Йорка і вже там побрався з матір'ю, з роду Робінсонів, вельми поважаного в тому краї, а відтак і мене назвали Робінсон Кройцнер, а через те що в Англії звикли всі слова перекручувати на свій штиб, нас тепер називають, – власне ми себе називаємо і пишемось, – Крузо, так і товариші мене завжди називали.

У мене було двоє старших братів, що один з них був підполковником англійського полку інфантерії у Фландрії, яким раніше командував славетний полковник Локарт, і поліг у битві проти іспанців під Дюнкерком. А що сталося з другим моїм братом, я не знаю, так само, як мої батько й матір не знали про мою долю.

Я був третім сином і до справи мене не привчали, а тому змалку в голові думка думкою поганяла. Батько був уже геть старий, але дав мені достатню освіту – вчили мене вдома і в безкоштовній школі. Він хотів, аби я став правником, однак мене вабило тільки море, через що я й пішов проти батькової волі, ба, наказів, а також умовлянь і переконувань матері та друзів, які казали, що це нестримне бажання колись пошиє мене у злидні.

Розумна й поважна людина, батько усіляко намагався відраяти мене від отих химерій. Якось уранці він покликав мене до своєї кімнати, з якої вже не виходив через подагру, і почав мені лагідно вичитувати з цього приводу. Поцікавився, що ще, крім жадоби до блукань, пориває мене з батьківського дому та з рідного краю, де я міг би добре примоститись і ретельною працею доробитися якихось статків та жити собі на втіху. Ще він казав, що на чужину їдуть тільки при лихій годині чи коли хочуть доскочити великого скарбу, бо там здібна людина може усіляким дивом уславитися, але ж то все не про мене помовка, тому що на мене чекає доля середняка, що, так би мовити, належить до верхньої верстви незаможників, і це, як випливає з його досвіду, найкраще пристановище у світі, котре дає людям щастя – ні тобі злиднів, ні поневірянь, ні труждань, ні страждань посполитого люду, а водночас немає й клопотів, пов'язаних із гордотою, пихою, пориваннями й заздрістю, притаманними панству. Він сказав, що я сам для себе можу вирішити, наскільки приємно так жити, –– ну ось хоч би те, що всі інші люди такому життю заздрять; королі часто-густо нарікають на своє безщасне життя, бо їх народжено для великих справ, а вони воліли б опинитися десь посередині між двома крайнощами – поміж ницим і великим; натомість людина, коли молиться, аби не судилися їй ні злидні, ні багатства, вважає саме таке життя щастям.

Він мене нараджав, що всі життєві злигоди випадають або людям можним, або посполитим, а найменше потерпають ті, хто посередині, бо їм і небезпек випадає менше, і доля не така зрадлива, як у тих, хто нагорі, і в тих, хто внизу; та й клопотів і турбот для тіла й душі в них менше, ніж у тих, хто утопає в гріхах, розкошах і витребеньках, з одного боку, і хто бідує через важку працю, нестатки й недосит, з іншого, потерпаючи від трибу такого життя, а всі чесноти й радощі – в тих, хто посередині, і саме на долю середніх статків припадає і мир, і повнява, і поміркованість, і стриманість, і тиша, і здоров'я, і товариськість, всі приємності та всі насолоди – це благословення середнього стану, що його представники в супокої вікують свій вік у цьому світі й лагідно відходять в інший, не виснажуючи себе ні фізичною, ні розумовою працею; не продаючись у рабство за шмат щоденного хліба; уникають лихої години, що роз'ятрює душу й позбавляє тіло спочинку; вони не нудяться з заздрості, їх потай не пече жадоба великих звершень, – натомість вони живуть лагодом, тихомирно прошкують світом, насолоджуються життєвими принадами, позбавленими гіркоти, почуваються щасливими і щодня поглиблюють свій досвід.

По цьому він почав чуйно переконувати мене не переходити на дитячий розум і не напитувати собі лиха, бо це суперечить і природі, і моєму походженню; на хліб мені загорьовувати не треба, бо батько ж подбав би про мене й навернув би на добру путь, про яку оце мені каже, і як мені не поведеться, то така моя доля, а не його пеня, бо він же остеріг мене від напасті, тобто він посприяв би мені, якби я пристав на його умови й лишився вдома, але до від'їзду ніколи не спонукатиме, тому що пуття з того не буде, і на довершення всього батько казав пригадати приклад старшого брата, якого він щиро уговкував не йти на війну в Нідерландах, та дарма – брат подався у військо й поліг у бою, і через це також батько молитиметься за мене й наполягатиме, що якщо я зважусь на таку дурницю, то Бог мене не благословить, і в мене буде час подумати, чом я не прислухався до його поради, проте допомогти мені буде вже нікому.

Остання частина його напучування виявилася справді пророчою, хоча, гадаю, він про це не здогадувався, – натомість я завважив, як ревні сльози текли йому по обличчю, особливо коли він казав про полеглого брата, а коли він говорив про мій час на покуту й про те, що допомогти вже буде нікому, то настільки зворушився, що увірвав мову й пояснив, що серце йому крається і більше нічого він сказати не може.

На це я щиро розчулився, як і кожний на моєму місці, і поклав собі викинути з думки чужину та загніздитися вдома, як напучував тато. Та ба! Вже за кілька днів усе забулося, і, власне, щоб уникнути батькової налазливої науки, я за кілька тижнів вирішив утекти від нього. А проте зопалу нічого не робив, – дочекався, коли мати буде трохи в ліпшому настрої і сказав їй, що думка мене пориває у світи і вдома я цьому ради не дам, то й краще нехай тато пристане на це й не примушує відмовитися від мрії, адже мені вже вісімнадцять минуло й пізно братися до науки якогось ремесла або йти конторником до повіреного, бо якби я й пішов, то однаково не допрацював би свій термін у хазяїна та утік завчасу, щоб вибратись у далекий плав, – лише вона може переконати тата відпустити мене хоч в одну подорож світами, а тоді, як мені не сподобається, то я повернусь додому й нікуди більш не вирушатиму, і обіцяю тоді припасти до роботи й надолужити згаяний час.

Мати дуже розчулилась і сказала, що з батьком про це розмовляти годі, бо він краще знає, що для мене добре, і ніколи не погодиться на те, що може мені зашкодити, і ще мати здивувалась, як мені таке на думку спливло після бесіди з батьком, який добирав до мене щонайніжніших слів, – тобто, якщо я хочу зруйнувати своє життя, то на це нема ради, але батьки ніколи на таке не пристануть, і вона сама не хоче потурати мені в цьому, щоб я ніколи не посилався на те, що мати була "за", а батько – "проти".

Хоч мати й відмовилась попрохати в батька за мене, вона, як я довідався згодом, усе йому переповіла, і він справді цим перейнявся й сказав їй, зітхаючи: "Удома хлопець міг би бути щасливий, а рушаючи в далекі подорожі, він собі зав'яже світ, і тому я не можу дати на це свою згоду".

З дому я вимкнувся лише за рік, а тим часом затявся братись до якоїсь справи і сварився з батьками, які нехтували моїм бажанням, про котре добре знали. Якось, ще й не гадаючи про втечу, я подався до Галу та здибав там приятеля, який збирався пливти до Лондона на батьковому вітрильнику; він узявся намовляти мене пливти з ним та удався до відомого серед моряків спокушання, кажучи, що платити мені не треба, і тоді я вже з батьками не радився і не сповіщав їх, – мовляв, самі довідаються, як треба, – не прохав ні Божого, ні батькового благословення, не дбаючи ні про обставин, ні про наслідки, я, далебі, у лиху годину 1 вересня 1651 року зійшов на облавок вітрильника, що плив до Лондона. Гадаю, так швидко й так надовго пригода ще не падала на молодого авантурника. Не встиг корабель вийти з Гамбера, як знявся вітер і море заштормило, – я доти у відкрите море не виходив, і мені стало зле і страшно. Аж тепер я замислився над тим, що накоїв, і над тим, як слушно карає мене небо за підступну втечу з батькового дому й нехтування обов'язками. Відразу пригадалися добрі поради батьків, таткові сльози й благання матері, а сумління, – щоправда, ще не так сильно, як згодом, – мучило мене за зневагу до порад і за порушення зобов'язань перед Богом та батьком.

А шторм дедалі дужчав, і хвилі вивищувались, хоча й не сягали так високо, як я неодноразово бачив згодом чи, навіть за кілька днів; проте мені як молодому мореходові й того вистачило, бо нічого схожого я доти не бачив. Щойно здіймалася хвиля – я чекав, що вона нас поглине, щойно корабель падав, як мені здавалось, у западину між хвилями – я думав, що ми вже не випливемо звідти, – я терпів ту муку й подумки раз по раз присягався, що якщо Бог зглянеться і врятує мені життя у цій подорожі, якщо моя нога знову ступить на суходіл, я відразу повернусь додому до батька і до кінця своїх днів не сідатиму на корабель, слухатимусь татка і не наражатимусь на таку біду. Тепер я живцем зрозумів слушність таткових міркувань про благо пересічного життя, як просто і зручно він жив, не наражаючись ні на шторм у морі, ні на клопоти на березі, то й вирішив як прикаяний блудящий син повернутися до батьківського додому.

Це такі слушні думки й погадки завдавав мені шторм, доки не вщух, але наступного дня вітер заліг, море стишилося, і я почав поволі звикати, хоча настрій лишався гнітючий та цілий час піднуджувало, але проти вечора розхмарилося, і на схилку сонця встановилася чарівна безвітряна погода; сонце зайшло та вранці схопилося геть чисте й сяяло при лінивому вітрі та спокійному морі, – такої краси я ще не бачив.

Я виспав цілісіньку ніч, і більше мене не нудило; у бадьорому настрої я подивляв неозоре море, яке так страшно штормило учора і яке так лагідно покоїлося зранку. Аж тут, ніби бажаючи мої добрі наміри звести нанівець, приятель, який підмовив мене у цю плавбу, підійшов і сказав, поплескуючи по плечі: "Агов, Бобе, як тобі по всьому ведеться? Їй-бо, ти перелякався, коли вітерець повіяв".