Подальші пригоди Робінзона Крузо,

що складають другу й останню частину його життя, та дивовижні оповіді про його подорожі трьома частинами світу, описані ним самим

З англійської переклав Лесь Герасимчук

Розділ І. Знову на своєму острові

Є в Англії така приповідка: куди вороні не літати, то все клювати; найкраще вона прикладається саме до історії мого життя. Кожний, беручи на увагу мої тридцятирічні випробування, злигодні моєї долі, що випадають небагатьом, сім років життя у спокої та достатку, нарешті, мою старість, – так аби ще б мені безпретензійно звікувати вік, коли людина пізнає повняву щастя, – покладав би у думці, що моя природна схильність до мандрів, яка поривала мене і про яку я казав у розповіді про першу свою зустріч із широким світом, мала б погамуватися й або трохи випаруватися, або, як на те, сконденсуватися, та що в шістдесят один рік людина має таки ставати домонтарем і якомога утримуватися від подальших пригод і приключок.

Власне, в мене пропав і сам мотив до мандрів у світах, бо вже не треба було збиватися на гроші; та й що там громадити: ще десять тисяч фунтів стерлінґів, не зробили б мене багатшим, – я досить поприховував і собі й спадкоємцям, а ті статки, що вже були, швидко приростали, через те що великої родини в мене не було, і я навіть не міг витратити поточного прибутку на свій капітал, хіба що почав би широко жити, циндрити на численну родину, слуг, екіпажі, розваги тощо, але все це мені думки не бралося й не приваблювало. Тому лишалося надалі тихо собі вікувати, тішитися своїм надбанням і спостерігати як воно день у день прибільшується.

Проте, виявилося, міркування такі не про мене, бо нездоланно таки вабили мандри, які опанували мене, наче хронічна хвороба. Ото уроїлося в голову поглянути ще раз на свою нову плантацію на острові і на колонію, яку я там залишив. Я снив усім тим уночі й понад усе линув думкою удень; і так я тим переймався, що й уві сні почав говорити та ні про що інше вже й гадки нема; кожна розмова – до збудження – соталася про одне, бо я достоту не міг балакати про інше: я вже й сам помітив, що торочу про одне й те саме.

Від розважливих людей я чував, що людські байки про привидів і духів виникають через палку уяву і невгамовну фантазію, бо насправді з'яв нема й духи не блукають, а просто люди, згадують колишні бесіди з померлими друзями й так сильно переймаються ними, що за виняткових обставин здатні уявити, ніби бачать їх, звертаються до них та одержують відповідь, хоча на ділі нічого немає, крім тіней та химерій.

Особисто я й досі не знаю, чи насправді бувають з'яви, фантоми, чи дійсно ходять мерці, чи всі ці оповідки – лишень химерії, хворобливі вигади та нестримна уява, проте я знаю, що інколи моя збуджена уява знову поривала мене туди, до мого острівного притулку за деревами, де я бачив старого іспанця, батька П'ятниці, та бунтівних матросів, яких я покинув там; здавалося, що я балакаю з ними й бачу їх ніби уяв, і так тривало доти, доки ці привидження не почали переймати мене страхом.

Якось мені наснилося наживо, буцім перший іспанець та батько П'ятниці розповідають про мерзоту трьох розбійних матросів, які намірилися по-варварському перебити всіх іспанців, і як вони підпалили весь запас провіанту, складованого іспанцями, щоб завдати їм страждань і уголодити; та й то правда, що часто густо та чудасія розбігалася з дійсністю: проте так мені те видиво тоді вживилося, що правду від брехні я не годен був відрізнити; тож-то щиро обурювався, коли мені скаржився іспанець, і тоді я позвав їх до суду, розглянув справу та звелів усіх трьох повісити. Скільки у всьому цьому було правди з'ясується в свій час, як і те, чому мені таке наснилося і яким духом все навіяло, і як підтвердилася жива справжність. Не те щоб усе до цяти так само й сталося, але загалом від правди відбігло недалеко; ганебна поведінка цих трьох паскудників не піддається описові, в цьому сон виявився правдивий, і мені насправді згодом довелося їх суворо покарати; тож аби я їх тоді повісив, то мав би рацію і за Божим законом, і за людським.

Проте повернімося до моєї оповіді. Так я прожив кілька років; день при дні – ні радощів, ні втіхи, ні розради, – буденщина та й по всьому; отож, дружина побачила, наскільки це мені зайшло в думку, та й сказала якось ввечері цілком поважно, що, на її гадку, в усьому цьому є якась таїна, саме Провидіння спонукує мене знову туди вирушити, і що, як вона сказала, лишень мої обов'язки перед дружиною і дітьми стоять на перепоні. Вона казала також, що і в думці не покладає розлучатися зі мною, але оскільки вона була переконана, що в разі її смерті я б найперше подався на острів, то це вже схоже на небесний присуд, і вона не хоче стати на заваді, бо якщо я відчуваю в собі силу й так налаштувався... (Тут вона помітила, що я дуже переймаюсь її словами і щиро дивлюсь їй у вічі, і ніби трохи збентежилась та змовкла. Я спитав, чому вона не договорила й не виповіла все до кінця. Але я помітив, що вона надто схвильована і сльози набігли їй на очі). "Скажи, моя люба, – почав я, – ти хочеш, аби я поїхав?" "Ні, – відповіла вона ласкаво, – я далека від того бажання, але як ти вже налаштувався, – вела вона далі, – то краще я поїду з тобою, ніж стану на заваді, бо хоча я і вважаю, що це неподобність у твої роки та в твоєму стані, проте так судилося, – промовила вона жалісно, – я тебе не покину самого. Як така воля неба, треба скоритися, і якщо небо тебе до цього зобов'язує, то і мій обов'язок рушати з тобою, бо небо однаково зробило б так, аби я не стала на заваді".

Ніжність дружини трохи мене витверезила, і я замислився над тим, що роблю, трохи приборкав свою блукливу уяву й почав спокійно розмірковувати над тим, чого я доробився за шістдесят років, подолавши всі ті лиха й злигоди й довівши все до щасливого завершення, чи є рація знову кидатись у вир пригод та чинити те на всі заставки, до чого можуть спонукати тільки молодість і злидні.

Думав я також про нові обставини, бо одна дитина є й дружина знов при надії, я при достатку, і немає потреби ризикувати заради грошей; літа мені вже не служать і пора дбати, як передати надбання у спадок, а не як прискаржити ще щось; щодо слів дружини про волю неба і мій обов'язок перед ним, то я не був упевнений; оце ж через такі роздуми я борюкався з власною уявою і якось дав собі з цим раду, бо вважаю, що кожному своя воля в таких випадках; одне слово, я погамував внутрішній спротив за допомогою тих або інших аргументів, що їх наразі виявилося достатньо, а найперше я спробував відволіктися на інші справи, які скеровували мене зовсім в іншому напрямку, бо я зрозумів, що ті всі вигадки обсідають мене, коли в цю мить чи в найближчому майбутньому немає в мене конкретної справи.

Для цього я придбав невеличку ферму в графстві Бедфорд і вирішив туди переселитися. Там був зручний домок, а землю довкола можна було загосподарювати, що відповідало моїм схильностям поратися на ріллі, провадити культивацію, щось садовити та поліпшувати ґрунти, а що місцина знаходилася віддалік моря, мені не доведеться балакати з моряками про далекі світи.

Я переїхав на ферму, облаштував там родину, купив плуги, борони, віз, тяглових коней, корів, овець і, заходившись коло господарства, за півроку став справдешнім сільським господарем. Всю увагу забрали нагляд за робітниками, культивація, обгороджування, саджання тощо, і життя моє поточилося у злагоді з природою, що найліпше для людини, яка зазнала багатьох поневірянь.

Я господарював на власній фермі, тож за землю платити не треба, закон мою працю не обмежував, хочу – будую, хочу – руйную; все посаджене – моє, і поліпшення – на користь родині, а як десь відійшли думки про мандри, то й усе життя пішло в лад. Гадаю, тепер я справді тішився неметушливим життям, на яке мене щиро настановлював батько, рустикальним раюванням, яке описав поет:

Немає тут гріха, буденної турботи,

Старечих болів чи юначої марноти.

Але посеред цього раю Провидіння завдало мені тяжкого удару, що не тільки зав'язав мені світ, але й оживив давні мрії про мандри, що ніби були у мене в крові, а тому тепер обсіли мене, – наче повернулася страшна й непоборна хвороба. Таким ударом стала втрата дружини. Я далебі не збираюся писати елегію на смерть дружини, змальовувати її чесноти й лестити слабкій статі в слові на похорон. Скажу лишень, що вона в усьому мені підпорою, центром усіх моїх підприємств, рушієм, що дозволяв мені діяти в обачних і щасливих межах, перестерігала від екстраваґантних і ризикованих задумів, що роїлися мені в голові, вона краще приборкувала мій неспокійний дух, ніж сльози матері, напучування батька, поради друзів чи моя власна тяма. Я радо слухав її, зворушувався невідступними благаннями, і тому нинішня втрата збила мене з колії та вкинула у розпач.

Без неї світ мені перемінився. Подумки я почувався в ньому чужинцем, як тоді, коли вперше ступив на берег Бразилії, і настільки ж самотнім, попри юрбу слуг на острові. Я не знав, що думати й що робити. Люди довкола, склавши руки, не сиділи: одні заробляли на хліб, інші циндрили гроші на бридкі надмірності або марну насолоду, таку ж нікчемну, бо мета лишалася невловна; веселуни щодня гуляли до переситу, накопичуючи, за чим журитися й за що покутувати, а трударі гибіли за шмат хліба, аби з'їсти його й працювати далі, – у цій буденщині за роботою світу не було видно, ніби хліб щоденний – єдина мета стражденного життя, а стражденне життя має на меті лише щоденний хліб.

Тут мені пригадалося моє острівне королівство, де збіжжя я вирощував лише стільки, скільки міг спожити, і кіз розводив як до потреби, і гроші лежали в скрині, доки не взялися цвіллю, бо за двадцять років я й не поглянув на них.

Аби я все це довів тоді до ладу, як підказували розум і реліґія, то зрозумів би, що для раювання потрібні не тільки людські розваги та що існують понад це якісь вищі сенс і мета життя і що слід прагнути володіти ними чи принаймні до них пориватися, топчучи ряст.

Але моєї мудрої порадниці більш не було зі мною, і я був схожий на корабель без стерничого, що пливе за вітром.