Не жити нам на білому світі, знищать нас з тобою, зовсім знищать, проклятікі ... А тоді, як мене з села вигнали ... Що ж? Хіба не так само було? Погрозити я ... теж ось з досади ... однієї дуріща смугастої, а у неї — хвать — дитина помер. Тобто ні сном ні духом тут моєї провини не було, але ж мене ледь не вбили, окаянні ... Камінням стали Шиба ... Я втікаю від них, та тільки тебе, малолітку, все оберігаю ... Ну, думаю, хай вже мені потрапить, а за що ж дитю-то невинну ображати? .. Одне слово — варвари, шибеники погані!
— Та куди ж ви поїдете? У вас адже ніде ні рідних, ні знайомих немає ... Нарешті, і гроші потрібні, щоб на новому місці влаштуватися.
— Обійдемося якось, — недбало промовила Олеся. — І гроші у бабусі знайдуться, припасла вона дещо.
— Ну вже й гроші теж! — з незадоволенням заперечила стара, відходячи від ліжка. — копієчку сирітські, сльозами облиті ...
— Олеся ... А я як же? Про мене ти і думати навіть не хочеш! — вигукнув я, відчуваючи, як у мені піднімається гіркий, хворий, недобрий докір проти Олесі.
Вона підвелася і, не соромлячись присутністю бабки, взяла руками мою голову і кілька разів поспіль поцілувала мене в чоло і щоки.
— Про тебе я найбільше думаю, моя рідна. Тільки ... бачиш ... не судилося нам разом бути ... ось що! .. Пам'ятаєш, я на тебе карти кидала? Адже все так і вийшло, як вони сказали тоді. Значить, не хоче доля нашого з тобою щастя ... А якби не це, хіба, ти думаєш, я чогось злякалася б?
— Олеся, знову ти про свою долю? — вигукнув я нетерпляче. — Не хочу я в неї вірити ... і не буду ніколи вірити! ..
— Ох, ні, ні ... не говори цього, — злякано зашепотіла Олеся. — Я не за себе, за тебе боюся, голубчику. Ні, краще ти вже про це і розмови не починай зовсім.
Даремно я намагався переконати Олесеві, марно малював перед нею картини безтурботного щастя, якому не завадять ні заздрісна доля, ні грубі, злі люди. Олеся тільки цілувала мої руки і негативно хитала головою.
— Ні ... ні ... ні ... я знаю, я бачу, — твердила вона наполегливо. — Нічого нам, крім горя, не буде ... нічого ... нічого ...
Розгублений, спантеличений цим забобонним завзятістю, я нарешті спитав:
— Але ж, у всякому разі, ти даси мені знати про день від'їзду?
Олеся задумалася. Раптом слабка посмішка пробігла по її губах.
— Я тобі на це скажу маленьку казочку ... Одного разу вовк втік по лісі, побачив зайчика і каже йому: "Заєць, а заєць, адже я тебе з'їм!" Заєць став проситися: "Помилуй мене, вовк, мені ще жити хочеться, у мене будинки дітки маленькі ". Вовк не погоджується. Тоді заєць каже: "Ну, дай мені хоч три дні ще на світі пожити, а потім і з'їси. Все ж мені легше вмирати буде ". Дав йому вовк ці три дні, не їсть його, а тільки все стереже. Пройшов один день, пройшов інший, нарешті і третій закінчується. "Ну, тепер готуйся, — каже вовк, — зараз я почну тебе є". Тут мій заєць і заплакав гіркими сльозами: "Ах, навіщо ти мені, вовк, ці три дні подарував! Краще б ти відразу мене з'їв, як тільки побачив. А то я все три дня не жив, а тільки мучився! "Милий мій, адже зайчик-то цей правду сказав. Як ти думаєш?
Я мовчав, охоплений тужливим передчуттям близького самотності. Олеся раптом піднялася і присіла на ліжку. Обличчя її стало відразу серйозним.
— Ваня, послухай ... — вимовила вона з розстановкою. — Скажи мені: доки ти був зі мною, чи був ти щасливий? Чи добре тобі було?
— Олеся! І ти ще питаєш!
— Почекай ... Чи шкодував ти, що впізнав мене? Чи думав ти про іншу жінку, коли бачився з мною?
— Жодної миті! Не тільки в твоїй присутності, але навіть і залишившись один, я ні про кого, крім тебе, не думав.
— Ревнував ти мене? Чи був ти коли-небудь на мене незадоволений? Чи не нудьгував ти зі мною?
— Ніколи, Олеся! Ніколи!
Вона поклала обидві руки мені на плечі і з невимовною любов'ю подивилася в мої очі.
— Так і знай же, мій дорогий, що ніколи ти про мене не згадаєш погано або зі злом, — сказала вона так переконливо, точно читала у мене в очах майбутнє. — Як розлучимося ми з тобою, важко тобі в перший час буде, ох як важко ... Плакати будеш, місця собі не знайдеш ніде. А потім все пройде, все зітреться. І вже без горя ти будеш про мене думати, а легко і радісно.
Вона знову відкинулася головою на подушки і прошепотіла змученому голосом:
— А тепер їдь, мій дорогий ... Їдь додому, голубчику ... Втомилася я трошки. Почекай ... поцілуй мене ... Ти бабусі не бійся ... вона дозволить. Дозволиш адже, бабуся?
— Та вже попрощайся, попрощайся як слід, — невдоволено буркнула стара. — Чого ж переді мною таїтися щось? .. Давно знаю ...
— Поцілуй мене сюди, і сюди ще ... і сюди, — говорила Олеся, торкаючись пальцем до своїх очей, щік і рота.
— Олеся! Ти прощаєшся зі мною так, як ніби-то ми вже не побачимося більше! — вигукнув я з переляком.
— Не знаю, не знаю, мій милий. Нічого не знаю. Ну їдь з богом. Ні, постій ... ще хвилиночку ... Нахили до мене вухо ... Знаєш, про що я шкодую? — зашепотіла вона, торкаючись губами до моєї щоки. — Про те, що у мене немає від тебе дитинку ... Ах, як я була б рада цьому!
Я вийшов на ганок у супроводі Мануйлихи. Півнеба закрила чорна хмара з різкими кучерявим краями, але сонце ще світило, схиляючись на захід, і в цьому змішанні світла і насувається темряви було щось зловісне. Стара подивилася вгору, прикривши очі, як парасолькою, долонею, і значно похитала головою.
— Бути сьогодні над Переброди грозі, — сказала вона переконливим тоном. — А чого доброго, навіть і з градом.
XIV
Я під'їжджав вже до Переброди, коли раптовий вихор закрутив і погнав по дорозі стовпи пилу. Впали перші — рідкісні і важкі — краплі дощу.
Мануйлиха не помилилася. Гроза, повільно нагромаджується за весь цей жаркий, нестерпно задушливий день, вибухнула з незвичайною силою над Переброди. Блискавка блищала майже безперервно, і від гуркоту грому тремтіли і дзвеніли шибки у вікнах моєї кімнати. Часів близько восьмої вечора гроза вщухла на кілька хвилин, але тільки для того, щоб потім початися з новим завзяттям. Раптом щось з оглушливим тріском посипалося на дах і на стіни старого будинку. Я кинувся до вікна. Величезний град, з волоський горіх величиною, стрімко падав на землю, високо підстрибуючи потім догори. Я глянув на тутового дерева, що росло біля самого будинку, — воно стояло зовсім голе, все листя були збиті з нього страшними ударами граду ... Під вікном здалася ледве помітна в темряві постать Ярмоли, який, накрившись з головою свиткою, вибіг з кухні, щоб причинити віконниці. Але він запізнився. В одне із стекол раптом з такою силою вдарив величезний шматок льоду, що воно розбилося, і осколки його з дзвоном розлетілися по підлозі кімнати.
Я відчув себе стомленим і приліг, не роздягаючись, на ліжко. Я думав, що мені зовсім не вдасться заснути в цю ніч і що я до ранку буду в безсилій тузі перевертатися з боку на бік, тому я вирішив краще не знімати плаття, щоб потім хоч трохи втомити себе одноманітною ходьбою по кімнаті. Але зі мною трапилася дуже дивна річ: мені здалося, що я тільки на хвилинку закрив очі; коли ж я розкрив їх, то крізь щілини віконниць вже тяглися довгі яскраві промені сонця, в яких кружляли незліченні золоті порошинки.
Над моїм ліжком стояв Ярмола. Його обличчя виражало сувору тривогу і нетерпляче очікування: мабуть, він уже давно чекав тут мого пробудження.
— Панич, — сказав він своїм тихим голосом, в якому чулося занепокоєння. — Панич, треба вам звідси їхати ...
Я звісив ноги з ліжка і з подивом подивився на Ярмолу.
— Їхати? Куди їхати? Навіщо? Ти, мабуть, з глузду з'їхав?
— Нічого я з розуму не сходив, — огризнувся Ярмола. — Ви не Чули, що вчорашній град наробив? У половини села жито, як ногами, потоптане. У кривого Максима, у Козла, у Мута, у Прокопчук, у Гордія Олефіра ... наслала-таки шкоду відьмака чортова ... щоб їй згинути!
Мені раптом, в одну мить, згадався весь вчорашній день, загроза, вимовлена близько церкви Олесею, і її побоювання.
— Тепер вся громада бунтуется, — продовжував Ярмола. — З ранку все знову перепились і кричать ... І про вас, паничу, кричать щось недобре ... А ви знаєте, яка у нас громада? .. Якщо вони Відьмак что Зроби, то так і треба, то справедливу справу, а вам, паничу, я скажу одне — витікає скоро.
Отже, побоювання Олесі виправдалися. Потрібно було негайно попередити її про що загрожувала їй і Мануйлихе біді. Я квапливо одягнувся, на ходу сплеснула водою обличчя і через півгодини вже їхав риссю по напрямку бісів Кута.
Чим ближче посувався я до хатинки на курячих ніжках, тим сильніше зростала в мені невизначений, тоскний неспокій. Я з упевненістю говорив самому собі, що зараз мене спіткає якесь нове, несподіване горе.
Майже бігом пробіг я вузьку стежку, вившись по піщаному пагорбом. Вікна хати були відкриті, двері розчинена навстіж.
— Господи!Що ж таке сталося? — прошепотів я, входячи із завмиранням серця в сіни.
Хата була порожня. У ній панував той сумний, брудний безлад, який завжди залишається після поспішного виїзду. Купи сміття і ганчірок лежали на підлозі, та в кутку стояв дерев'яний остов ліжка ...
З обмеженим, переповненим сльозами серцем я хотів уже вийти з хати, як раптом мою увагу привернув яскравий предмет, очевидно навмисне повішений на кут віконної рами. Це була нитка дешевих червоних бус, відомих в Поліссі під назвою "коралів", — єдина річ, яка залишилася мені на пам'ять про Олеся і про її ніжною, великодушною любові.
< 1898 >