Білий пудель

Олександр Купрін

Олександр Іванович Купрін (1870—1938) — представник російського критичного реалізму XX століття.

В оповіданні "Білий пудель" автор оспівує солідарність "гутаперчевого хлопчика" Серьожі, чотириногого артиста Арто і веселого, безкорисливого дідуся Лодижкіна у зіткненні з багатими дачниками та їхньою прислугою.

І

Вузькими гірськими стежками, від одного дачного селища до другого, мандрувала вздовж південного берега Криму маленька бродяча трупа. Попереду звичайно біг, звісивши набік довгого рожевого язика, білий пудель Арто, обстрижений під лева. На роздоріжжях він зупинявся і, махаючи хвостом, запитливо оглядався назад. За якимись тільки йому відомими ознаками він завжди безпомилково вгадував дорогу й, весело хляпаючи кудлатими вухами, учвал кидався вперед. За собакою йшов дванадцятирічний хлопчик Сергій. Він тримав під лівим ліктем згорнутий килим для акробатичних вправ, а в правій ніс тісну й брудну клітку з щиглем, навченим витягати з скриньки різноколірні папірці з віщуваннями на майбутнє життя. Нарешті, позаду плентався старший член трупи — дідусь Мартин Лодижкін, з шарманкою на скрюченій спині.

Шарманка була старовинна, страждала на хрипоту, кашель і зазнала на своєму віку не один десяток лагоджень. Грала вона дві речі: журливий німецький вальс Лаунера та галоп з "Подорожі в Китай" — обидві вони були в моді років тридцять — сорок тому, але тепер усіма забуті. Крім того, були в шарманці дві зрадливі труби. В однієї — дискантової — пропав голос; вона зовсім не грала, й тому, коли до неї доходила черга, то вся музика починала мовби заїкатися, накульгувати й спотикатися. У другої труби, що видавала низький звук, не одразу відкривався клапан: загувши раз, вона тягла одну й ту ж басову ноту, заглушаючи й збиваючи всі інші звуки, аж поки в неї виникало бажання змовкнути. Дідусь сам усвідомлював вади своєї машини й інколи зауважував жартівливо, але з відтінком прихованого смутку:

— Що вдієш?.. Стародавній орган... простудний... Заграєш — дачники ображаються: "Фу,— кажуть,—гидота яка!" А п'єси ж були дуже хороші, модні, тільки теперішнє панство нашої музики зовсім не любить, йому тепер "Гейшу" подавай, "Під двоглавим орлом", з "Продавця птахів" — вальс. Знову ж таки труби оці... Носив я орган до майстра — навіть лагодити не береться. "Треба,— каже,— нові труби ставити, а найліпше,— каже,— продай ти своє кисле бринькало в музей... мовби якийсь пам'ятник..." Ну та нехай уже! Годувала нас із тобою вона, Сергію, досі, бог дасть, і далі погодує.

Дідусь Мартин Лодижкін любив свою шарманку так, як можна любити лише живу, близьку, далебі, навіть рідну істоту. Звикнувшись із нею протягом багатьох років тяжкого бродячого життя, він почав нарешті бачити в ній щось одухотворене, майже свідоме. Траплялося іноді, що вночі, під час ночівлі десь у брудному заїзді, шарманка, стоячи на підлозі у дідуся в головах, видавала раптом кволий звук, журливий, одинокий і тремтливий, як старече зітхання. Тоді Лодижкін тихо гладив їй різьблений бік і шепотів лагідно:

— Що, брате? Скаржишся?.. А ти терпи...

Так само, як і шарманку, може, навіть трохи більше, він любив своїх менших супутників у вічних мандрах: пуделя Арто й маленького Сергія. Хлопчика він п'ять років тому взяв "напрокат" у п'янцюги, вдового шевця, зобов'язавшись виплачувати за це щомісяця по два карбованці. Але швець незабаром помер, і Сергій залишився навіки зв'язаним з дідусем і душею, і дрібними житейськими інтересами.

II

Стежка зміїлася в затінку столітніх маслин уздовж високої прибережної кручі. Море інколи мелькало серед дерев, і тоді здавалося, що, даленіючи, воно водночас здіймається вгору спокійною могутньою стіною, і колір його стає ще синіший, ще густіший у мережчатих проріхах, серед сріблясто-зеленого листя. У траві, в чагарниках кизилу й дикої шипшини, у виноградниках і на деревах — скрізь заливалися цикади; повітря тремтіло від їхнього дзвінкотливого, одноманітного, безугавного крику. День видався спекотливий, безвітряний, і розжарена земля палила підошви ніг.

Сергій, який ішов звичайно попереду дідуся, зупинився й чекав, поки старий порівняється з ним.

— Ти чого, Сергійку? — спитав шарманщик.

— Спека, дідусю Лодижкін... терпцю нема! Скупатися б...
Старий на ходу звичним рухом плеча поправив на спині шарманку й витер рукавом спітніле обличчя.

— Куди б краще! — зітхнув він, жадібно поглядаючи вниз, на прохолодну синяву моря.— Тільки ж після купання ще дужче розморить. Мені один знайомий фельдшер казав: сіль ота сама на людину впливає... виходить, мовляв, розслаблює... Адже сіль морська...

— Брехав, може? — з сумнівом зауважив Сергій.

— Отак уже й брехав! Навіщо йому брехати? Людина статечна, непитуща... будиночок у нього в Севастополі. Та до тогож тут і зійти до моря ніде. Почекай, дійдемо якось до Місхора, там і пополощемо тілеса свої грішні. Перед обідом воно-бо приємно скупатися... а потім, значить, поспати трошки... і чудово...

Арто, почувши позад себе розмову, повернувся й підбіг до людей. Його добрі голубі очі мружилися від спеки й дивилися улесливо, а висолоплений довгий язик стенався від частого дихання.

— Що, друже песику? Тепло? — спитав дідусь.

Собака напружено позіхнув, згорнувши язика в трубочку, затіпався всім тілом і тоненько вискнув.

— Еге ж, братику ти мій, нічого не вдієш... Сказано: в поті лиця твого,— напутливо вів далі Лодижкін.— Хоч у тебе, приміром сказавши, не лице, а морда, а все ж таки... Ну біжи, біжи вперед, нема чого під ногами крутитися... А я, Сергійку, сказавши правду, люблю, коли ця сама теплінь. Тільки ось орган заважає, а то, коли б не робота, ліг би десь на траві, в затінку, горічерева, значить, і полежуй собі. Задля наших старих кісток оце саме сонце — найперша річ.

Стежка спустилася вниз, з'єднавшись із широким, твердим, наче камінь, сліпучо-білим шляхом. Тут починався старовинний графський парк, у рясній зелені якого були порозкидані красиві дачі, квітники, оранжереї та фонтани. Лодижкін добре знав ці місця: щороку він обходив їх одне по одному під час виноградного сезону, коли геть увесь Крим сповнюється ошатною, багатою і веселою публікою. Яскрава розкіш південної природи не хвилювала старого, зате Сергія, який був тут уперше, багато що захоплювало. Магнолії з їхнім твердим і блискучим, мовби лакованим, листям та білими, завбільшки з тарілку, квітами; альтанки, поспіль заткані виноградом, що звісив донизу важкі грона; велетенські багатовікові платани з їхньою світлою корою й могутніми кронами; тютюнові плантації, струмки та водоспади, і скрізь — на клумбах, на огорожах, на стінах дач — яскраві, розкішні запашні троянди,— все це не переставало вражати своєю квітучою привабливістю наївну душу хлопчика. Він висловлював свій захват уголос, щохвилини смикаючи старого за рукав.

загрузка...

— Дідусю Лодижкін, агов, дідусю, погляньте-бо, у фонтані ось — золоті риби!.. Їй-богу, дідусю, золоті, бодай я помер на цьому місці! — гукав хлопчик, припадаючи личком до гратниці, що оточувала сад з великим басейном посередині.— Дідусю, а персики! Ге-ен скільки! На одному дереві!

— Іди-йди, дурнику, чого рота роззявив! — жартівливо підштовхував його старий.— Стривай-но, ось дійдемо ми до міста Новоросійського і, значить, знову подамося на південь. Там справді місця,— є на що подивитись. Зараз, приміром сказати, підуть тобі Сочі, Адлер, Туапсе, а там, братику ти мій, Сухум, Батум... Очі розносиш дивившися... Скажімо, приміром,— пальма. Дивина! Стовбур у неї мохнатий, на манір повстини, а кожен лист такий великий, що нам з тобою обом укритися саме враз буде.

— Їй-богу? — радісно здивувався Сергій.

— Стривай, сам побачиш. Та хіба мало там чого? Апельцин, приміром, або хоч, скажімо, той самий лимон... Бачив, либонь, у крамничці?

— Ну?

— Просто так собі й росте в повітрі. Без нічого, просто на дереві, як у нас, значить, яблуко чи там груша... І народ там, братику, зовсім диковинний: турки, персюки, черкеси різні, всі в халатах і з кинджалами... Відчайдушні людці! А то бувають там, братику, ефіопи. Я їх у Батумі багато разів бачив.

— Ефіопи? Знаю. Це которі з рогами,— впевнено сказав Сергій.

— Рогів, правда, в них нема, це брехня. Але чорні, як чобіт, і навіть блищать. Губиська в них червоні, товстенні, а очиці білі, а волосся кучеряве, як на чорному барані.

— Страшні, мабуть... ефіопи оті?

— Що тобі сказати? З незвички воно справді... побоюєшся трохи, ну, а потім бачиш, що інші люди не бояться, та й сам сміливіший станеш... Багато там, братику мій, усякої всячини. Прийдемо — сам побачиш. Одне тільки кепсько — лихоманка. Навкруги, бач, болото, гнилизна, а до того ще й спекота. Тамтешнім мешканцям дарма, не діє на них, а прийшлій людині доводиться зле. Одначе годі нам із тобою, Сергію, теревені правити. Лізь-но у хвіртку. На цій дачі пани живуть дуже добрі... Ти в мене спитай: я ж бо все знаю!

Але день випав для них невдалий. З одних місць їх проганяли, заледве побачивши здаля, в других, при перших же хриплих і гугнявих звуках шарманки, досадливо й нетерпляче махали на них з балконів руками, в третіх челядь заявляла, що "пани ще не приїхали". На двох дачах їм, щоправда, заплатили за лицедійство, але дуже мало. А втім, дідусь ніякою, навіть наймізернішою платнею не гребував. Виходячи з огорожі на шлях, він із задоволеним виглядом побрязкував у кишені мідяками й казав добродушно:

— Дві та п'ять, разом сім копійок... Що ж, братику Сер-гійку, й це гроші. Сім разів по сім,— ось вам і полтиник набіг, виходить, усі ми троє ситі, і ночівля в нас є, і старенькому Ло-дижкіну через його слабість можна чарчину перехилити, заради недугів багатьох... Ех, не розуміє цього панство! Двогривеного дати їм шкода, а п'ятачка соромно... от і велять іти геть. А ти краще дай хоч три копійки... Я ж не зобиджаюся, я нічого... пощо зобиджатися?

Загалом Лодижкін був скромної вдачі й, навіть коли його гнали геть, не ремствував. Але сьогодні і його вивела з благодушного всякчас супокою одна вродлива, огрядна, на вигляд дуже добра дама, власниця розкішної дачі, оточеної садом з квітами. Вона уважно слухала музику, ще уважніше дивилась на Сергієві акробатичні вправи та на кумедні "штучки" Арто, після цього довго й докладно розпитувала хлопчика про те, скільки йому років та як його звуть, де він вивчився гімнастики, ким йому доводиться старий, чим займалися його батьки і т.

1 2 3 4 5 6