Дбайлива облога

Генріх Белль

Дійові особи, обставини, колізії, проблеми та конфлікти в романі вигадано. Якщо вони часом і відповідають — хай навіть у загальних рисах — так званій дійсності, то вини автора в цьому, як завжди, немає.

МОЇМ СИНАМ РАЙМУНДОВІ, РЕНЕ ТА ВІНСЕНТУ — 3 ВДЯЧНІСТЮ.

І

Незадовго до закінчення конференції, перед виборами, ще на останньому, вирішальному засіданні, страх раптом минув. Його заступила цікавість. Неминучі в таких випадках інтерв'ю він давав уже в піднесеному настрої, дивуючись тим, як швидко збагачується його лексикон: розвиток, інтенсивність, компроміс, автономна тарифна система, гармонійне узгодження інтересів, ретроспективний погляд, перспектива, врахування спільних рис стартового періоду... Зумів він згадати, ніби мимохідь, і про дещо суто автобіографічне: про свою роль у створенні демократичної преси, згадав про переваги концентрації капіталу та небезпеки, до яких вона може призвести, про неоціненну роль робітництва, не забув і про профспілки; одне слово, боротися не один проти одного, а один опліч одного. Дещо з того, про що він казав, навіть для нього самого лунало досить правдоподібно, хоча безжально, точні Рольфові дослідження й похмурі прогнози Корчеде, незважаючи на цілковиту відмінність у поглядах цих двох, завжди здавалися йому вірогіднішими. Приємно було докинути й дещо з історії, навіть з історії мистецтв,— собори, Менцель, Бісмарк, Ван Гог, чия соціальна, а може, навіть за своєю суттю соціалістична енергія, чий місіонерський запал зрештою вливався в мистецтво. Бісмарк і Ван Гог як сучасники...

Коротенькі медитації додавали колориту висловлюванням із суто економічних та політико-економічних питань — висловлюванням, що їх від нього чекали. Він знову вдався до тієї лиш на позір імпровізованої вишуканості, яка так допомагала йому понад сорок років тому на Вищому семінарі в Труклера; згодом він користався з своєї вишуканості на численних редакційних нарадах, але перед великою публікою досі це було зовсім не те.

Все, що він казав, імпровізував, виходило в нього майже само собою, ділилося на розділи, давало змогу подумати про інше, з'ясувати, коли ж раптом минув той страх. Це сталося, скоріше всього, тієї миті, як він усвідомив, що може бути певним у своєму обранні і що воно піднесе його на таку височінь, де страх стане ще глибшим, і тоді (так він міркував, даючи ще одне,— котре вже? — інтерв'ю) він інстинктивно збагнув, що краще вже позбутися страху взагалі, аніж боятися ще дужче. Жодного страху, сама цікавість. Так, той гнітючий страх, якого він не міг позбутися місяцями, страх за власне життя, за життя Кете, за життя Сабіни й Кіт щез. Звичайно, колись вони до нього таки дістануться і, певно, навіть уколошкають його, отож страшенно кортить тільки знати, хто це зробить і як, а щодо Сабіни, то тепер у його душі замість страху поселилася турбота. Він має підстави турбуватися за долю дитини.

За минулі місяці страх майже цілком перекочував на бік, сказати б, технічний — на заходи безпеки, витіснивши турботу на задній план. Тепер це був страх уже не перед чимсь, а за когось: за Сабіну, за Герберта, за вибрики Кете — щоправда, за них — найменше, і (це навіть викликало в нього подив) — за Рольфа. Глибока Сабінина набожність завжди його непокоїла, аж будила в ньому заздрість, а той Фішер, їхній зятьок, чиє хлопчаче завзяття так їх усіх підкупило (всіх, крім нього, це визнала и Кете: крім нього), Сабіні не пара. Ота спритність, з якою Фішер продав Сабіну й дитину, відкрила очі, либонь, усім. А от Кете, коли йдеться про гроші, просто не завадило б узяти під опіку, бо вона роздає їх усім підряд, не шкодуючи й на себе, і колись — він потерпає, що це станеться дуже скоро,— вскочить-таки у страшну халепу*

Такі думки роїлись у нього в голові, поки йому тицяли* немов ручні гранати, до рота мікрофони, а довкола на повну потужність світили юпітери. Амплангер ретельно спланував і розписав за графіком інтерв'ю, подбав про мінеральну воду та каву, тримав напохваті одеколон. Діялося все це ніби у двох площинах, і йому не завдавали клопоту жодним

елікатним запитанням про родину. Й далі видобуваючи "зісподу думок" з-за "технічного" страху свої турботи, "на поверхні" він міркував про те, чи не можна щось сказати про пивожну безтурботність", тоді як його безцеремонно розпитували про Рольфа, Вероніку, Гольгера й навіть про Генріха Беверло (невже вони не знають, що тим часом у нього з'явився ще один онук на ім'я Гольгер?). Вдав, ніби щиро й прикро засмучений з приводу шляху, на який ступила Вероніка, втримався перед спокусою відмежуватися від Рольфа, хоч усі йому це просто-таки, сказати б, в уста вкладали, погодився, що той помилявся, наголосив, що Рольф свою покару відбув, і визнав, що глибоко стривожений за Гольгера (за Гольгера-старшого, бо про Гольгера-молодшого вони ще вочевидь нічого не знають).

Ця двоплошинність, яку, мабуть, можна назвати і спричиненою середовищем шизофренією, починала йому вже аж подобатись: можна хоч і раз по раз щось монотонно бубоніти у відповідь навіть на делікатні запитання, а тим часом думати про Сабіну, яку явно хтось — либонь, Кольшредер, хто ж іще! —довів до шокового стану і яка тепер ще ревніше, ще самовідданіше молиться матері божій. Він говорив у мікрофон своїм нібито імпровізованим, пересипаним вишуканими стаккато голосом і з сумом прощався з мрією, яку плекав здавна і яка оживала в ньому знов і знов: бачити Кіт, уже дівчиною чи молодою жінкою, у "замочку" — ось вона в парку, ось на прогулянці, ось годує качок, ось в оранжереї... Він усе не важився остаточно урвати цю кінострічку — цю мрію, цю гру, що в неї, за вбивчими пророцтвами Корчеде, він уже ніколи не гратиметься. Ніколи вже Кіт... Навіть десятирічною дівчинкою... не ходитиме по "замочку", не житиме в ньому... Ніколи.

У глибині зали учасники конкуренції вже починали розходитись, допивали останні чарочки з горілкою, водії виносили у двір валізи, члени правління посьорбували прохололу каву й стримано плескали в долоні, коли він саме успішно закінчив давати особливо важливе, на їхню думку, інтерв'ю, а тоді Пліфгер, його попередник, не проминув нагоди між двома інтерв'ю хутенько, зі звичайною своєю поблажливістю (це була поблажливість, яку виявляє сталь перед тиском, поблажливість не людини, а тільки представника галузі) і так зненацька, що це було аж кривдно, немовби вони все ж мали його за старого недоумка, підійти до нього, якнайщиріше потиснути йому руку й сказати. "У вас це виходить надзвичайно добре, любий мій Тольме, просто-таки грандіозно! Ми можемо ще раз привітати себе з вашим обранням!" А Кліма, людину Цумерлінга, якось наче аж збило з пантелику його справді мало не образливе красномовство.

Цікаво, що то було на обличчі в Бляйбля — невже таки заздрість? У всякім разі, Бляйбля приголомшило те, як легко йому даються нові обов'язки, вразив цей несподіваний його веселий настрій, адже він, Бляйбль, сподівався, безперечно, побачити його пригніченим, переляканим, не здатним двох слів зв'язати,— і то після того, як йому пощастило "витягти"— так він називав це відверто — його саме туди, куди й хотів: на місце, де чигають найбільші загрози, на найнебез-печніший пост, хоч ніхто й не припускав, що цей пост йому до душі, на роль, про яку ніхто й не думав, що він гратиме її так добре,— він, Фріц Тольм, який швидко старіє, ідеологічно не вельми стійкий, сфлюгер на вітрі", улюбленець долі, пестун, некерований член правління, незбагненним чином "якось" зв'язаний по-панібратському з "отими"... І водночас людина, відкрита для нападків і незахищена.

загрузка...

Сумніву нема: Бляйбль приголомшений і, мабуть, мізкує тепер про те, чи слушно все ж таки було висувати його кандидатуру, підкидати його ім'я вкрай перевтомленим тригодинними дебатами учасникам засідання — після того, як вони вже відхилили стількох претендентів, що їх не повинні були б відхилити. Саме його, Тольма!

До виходу все під'їздили й під'їздили машини, водії все виносили й виносили валізи, бігали туди-сюди, довкола ставали на пости люди зі служби безпеки, спаковували своє причандалля теле— й радіооператори, бряжчав посуд, офіціанти збирали до ящиків порожні пляшки, і в цю хвилину, коли преса вже дістала свою поживу, саме тепер йому спало на думку, що ніколи ще він не почував себе на прес-конференції так невимушено, майже легковажно, ніколи не висловлювався так вільно, обидві оті площини ще не стелилися побіч так гладенько, не сходилися... Але тепер він мусив ризикнути й закурив сигарету — з насолодою, мало не жадібно; хвили-ну-дві він почував себе молодим, як тоді, коли ще був студентом і після одного особливо нудного семінару взяв у рот, мов юний офіцер після вдалого відступу, сигарету. І ту ж мить поруч вигулькнув молоденький фоторепортер-зух, що затримався в залі, й заходився фіксувати на плівку, як він дістав з кишені вже пом'яту коробку, знайшов у ній сигарету й припалив — власноручно, ніхто до нього не підбіг, щоб

ти вогню; і він збагнув: все ж таки в журналістиці він Дозуміється чимало, все ж таки цього він навчився, незважаючи на те, що багато хто, та, власне, майже всі раз у раз йому й закидають, нібито він "хоч і з головою в ділі й держить його в руках, але сам ані людина діла, ані щось у ньому тямить..." Він збагнув, що ці репортажні знімки матимуть успіх: сивочубий, шанований, відомий своєю привітністю новий голова правління, цей трохи легкодумний на вигляд старий пан, якому, щоб бути поважним по-справжньому, бракує зовсім небагато, чоловік із ледь скуйовдженим волоссям, одягнений строго й водночас, здавалося, недбало, розслаблений, хоч його чекають жахливі небезпеки, стоїть собі з сигаретою в роті, не зовсім відповідаючи своїй гідності й зовсім не відповідаючи своєму новому становищу, з пом'ятою коробкою від сигарет і досить пошарпаною коробкою сірників у руці; переможець — і переможений Бляйблем.

Нарешті Бляйбль свого діждався: тепер він, Тольм, там, де Бляйбль і хотів його бачити,— на самісінькому вершечку, де ні спокою, ні спочинку, ні розслаблення, ні особистого життя він уже не матиме; тут його повинні до смерті зацькувати, до смерті заохороняти, тут на нього чигатимуть страшні небезпеки...

1 2 3 4 5 6 7