Ви розповіли мені все ваше життя; воно благородне, прекрасне, високе, гідне вашою імені. Може, я повинна взамін розповісти вам своє? Але я тоді боюсь упасти в ваших очах, розказавши про таємниці, які належать не тільки мені. І потім, ви, може, й не повірите,— ви, людина самотності і поезії,— страхіттям світу. Ах, ви не знаєте, вигадуючи ваші драми, що вони перевершені тими, які розігруються в сім'ях, на погляд найдружніших. Ви не уявляєте собі, які великі деякі позолочені нещастя.
— Я знаю все! — скрикнув він.
— Ні,— відповіла вона,— ви не знаєте нічого. Хіба дочка має право будь-коли зрадити свою матір?
Почувши ці слова, д'Артез опинився в стані людини, яка в темну ніч заблудила в Альпах і на світанку раптом помітила, що стоїть на краю безодні. Він сторопіло глянув на княгиню, відчуваючи озноб у спині. Діана подумала, що цей геній — легкодуха людина, але помітила в його очах блиск, який заспокоїв її.
— В решті решт, ви стали для мене майже суддею,— сказала вона з розпачливим виглядом.— Я можу говорити в силу права, що його має кожна обмовлена людина,— права засвідчити свою невинність. Мене обвинувачували і ще обвинувачують і тепер (коли ще досі згадують про бідну затворницю, примушену світом відмовитися від світу!) в такій легковажності, в стількох поганих вчинках, що мені може бути дозволено зайняти таке положення в серці, де я знаходжу притулок, щоб не бути звідти вигнаною. Я завжди вбачала в доводженні невинності велику шкоду, заподіювану самій невинності, тому я завжди нехтувала розмовами. Та й до кого я могла б звернутись? Ці жахливі речі не можна повіряти нікому, крім бога або того, хто здається нам близьким до нього,— священика, або нашого другого я. Отож, коли мої таємниці не будуть там,— сказала вона, поклавши свою руку на серце д'Артеза,— так само поховані, як вони були тут... (вона втиснула пальці в верх свого корсажа), ви не будете великим Д'Артезом, я буду обманута!
Сльоза зросила очі д'Артеза, і Діана проковтнула цю сльозу скісним поглядом так, що ні в її зіницях, ні в рухові повік нічого не змінилось. Це було легко й швидко, як стрибок кішки, коли вона схоплює мишу. Д'Артез вперше після двох місяців етикету насмілився взяти цю тонку надушену ручку, підніс її до губ і поцілував довгим поцілунком, протягненим до самого кінчика пальців з таким витонченим любострастям, що княгиня схилила голову, подумавши про щасливі призвістки літератури. Вона думала, що люди, духовно обдаровані, повинні кохати з далеко більшою довершеністю, ніж фати, світські люди, дипломати і навіть військові, хоч вони тільки тим і займаються. Вона була знавцем і знала, що любовна вдача проявляється певним чином в дрібницях. Досвідчена жінка може прочитати своє майбутнє в простому жесті, подібно до Кюв'є29, який, глянувши на частину лапи, міг сказати: "це належить тварині такої-то величини, з рогами або без рогів, м'ясоїдній, травоїдній, амфібії тощо, яка жила стільки-то тисяч років тому". Певна того, що знайде у д'Артеза стільки ж уяви в коханні, скільки він вклав у свій стиль, вона вважала за необхідне змусити його дійти до найвищого ступеня пристрасті і довіри. Швидко, чудовим рухом, сповненим схвильованості, вона відхопила руку.
— Облиште! — скрикнула вона.— Ви змусите мене вмерти! — Останні слова вона вимовила вже менш енергійно.
Одну мить вона дивилася на д'Артеза, очі в очі, виявляючи разом щастя, неприступність, боязнь, довір'я, млість, невиразне бажання і соромливість дівчини. Їй не було тоді більше як двадцять років! Але треба зважити, що вона підготувалася до цієї хвилини комічного обману з нечуваною майстерністю в туалеті і сиділа в кріслі подібна до квітки, готової розпукнути від першого поцілунку сонця. Обманюючи чи ні, вона оп'яняла д'Артеза. Якщо дозволено висловити особисту сміливу думку, признаємося, що цриємно було б бути так обманюваним довго. Звичайно, на сцені часто Тальма30 далеко перевершував природу. Та хіба ж княгиня де-Кадіньян не була найвидатнішою комедіанткою нашого часу? Цій жінці бракувало тільки уважного партеру. На жаль, в епохи, розворушені політичними бурями, жінки зникають, як водяні лілеї, які, щоб розквітнути й показатися перед нашими захопленими очима, потребують ясного неба і теплих леготів.
Час настав. Діана готувалась заплутати цю видатну людину серед безвихідних ліан романа, давно вже заготовленого, а він мав вчути його, як неофіт перших днів християнства вчував апостольське посланіє.
Мій друже, мати моя, яка живе ще й тепер в Юксеі, видала мене заміж, коли мені було сімнадцять років,— у 1814 році (як бачите, я дуже стара!), за пана де-Мофріньєз, не з любові до мене, а з любові до нього. Вона заплатила єдиному чоловікові, якого любила, за все щастя, що мала від нього. О, не дивуйтеся такому жахливому поєднанню: воно має місце часто. Багато жінок — більшою мірою коханки, ніж матері, як більшість з них — кращі матері, ніж дружини, Ці два почуття, любов і материнство, розвинуті до їх сучасного стану нашою цивілізацією, часто борються між собою в серці жінки. І одно з них неодмінно поступається перед другим, якщо обидва вони не рівні силою, що робить з деяких виняткових жінок гордість нашої статі. Людина вашої обдарованості повинна розуміти ці речі, які дивують дурнів, але не стають від цього менш достовірними, і, скажу більше, які заслуговують виправдання різницею характерів, темпераментів, прив'язаностей, становищ. Я, наприклад, в цей момент, після двадцяти років безталання, розчарувань, перетерплених наклепів, тяжкої нудьги, пустих розваг,— хіба ж охоче впала б до ніг людини, яка полюбила б мене щиро й назавжди? І що ж,— хіба я не була б засуджена світом? А проте двадцять років страждань хіба не спокутували б дванадцяті років, які ще лишилось мені прожити красивою, відданих святому й чистому коханню? Та цього не буде, я не така дурна, здоб зменшити мої заслуги перед господом. Я витерпіла тягар дня і спеки до вечора, я завершу мій шлях і заслужу мою винагороду...
"Який це ангел!" — подумав д'Артез.
— Зрештою, я ніколи не почувала неприязні до герцогині д'Юксель за те, що вона більше любила де-Мофріньєза, ніж бідну Діану. Мати дуже мало бачила мене, вона мене забувала, але вона погано поводилася у відношенні до мене, як жінка до жінки, так що погане в ставленні жінки до жінки ставало жахливим у ставленні матері до дочки. Матері, які провадять життя, подібне до життя герцогині д'Юксель, держать своїх дочок далі від себе, і я почала виїжджати в світ за два тижні до мого весілля. Уявляєте собі моє невідання? Я не знала нічого, я була нездатна розгадати таємницю цього шлюбу. Я мала прекрасні достатки: шістдесят тисяч ліврів щорічного доходу з лісів, які революція забула продати в Ніверне, або не змогла продати, там же чудовий замок д'Анзі; де-Мофріньєз був обтяжений боргами. Якщо згодом я дістала уявлення про те, що значить мати борги, то тоді я надто мало знала життя, щоб здогадуватися про це. Заощадження, зроблені за рахунок моїх доходів, послужили для впорядкування справ мого чоловіка. Де-Мофріньєзу було тридцять вісім років, коли я вийшла за нього, але ці роки були, як роки війни для військових,— їх треба рахувати вдвоє: о, йому було понад усі шістдесят шість! В свої сорок років моя мати ще хотіла жити, і я опинилася між ревнощів з двох боків. Яке було моє життя протягом десяти років!.. Ах! коли б знали, що довелось вистраждати цій бідній маленькій жінці, так запідозреній! Бути під наглядом матері, яка ревнує свою дочку! Боже!.. Ви, автори драм, ви ніколи не вигадаєте такої чорної драми, такої жорстокої, як оця. Звичайно, наскільки я розуміюсь на літературі, драма є послідовний розвиток дій, розмов, рухів, які прямують до катастрофи. Але та драма, про яку я вам розповідаю,— найжахливіша катастрофа в дії! Це — лавина, звалена на вас уранці, яка знову звалюється ввечері і яка знову звалюватиметься завтра. Мене проймає мороз в цю хвилину, коли я розповідаю вам про це і освітлюю перед вами те безвихідне провалля, холодне й темне,. в якому я жила. Коли вже треба все вам сказати, то й народження моєї бідної дитини, яка, до речі, вся — вилита я... ви, певне, були вражені її схожістю зі мною? — моє волосся, мої очі, мій овал лиця, мій рот, моя усмішка, моє підборіддя, мої зуби... Так-от, її народження — випадок або результат угоди між моєю матір'ю і моїм чоловіком. Я довго лишалася молодою дівчиною після шлюбу, неначе покинутою на другий день по весіллі, матір'ю, не бувши жінкою. Герцогині було вигідно подовжувати моє невідання, а для досягнення цієї мети мати має супроти дочки страшенні переваги. Я, бідна дівчинка, вихована в монастирі, як містична троянда, нічого не відаючи про шлюбне життя, розвинувшись дуже пізно, вважала себе дуже щасливою: я тішилась доброю згодою і гармонією моєї сім'ї. В решті решт мене зовсім відвернули від думок про чоловіка, який мені майже не подобався і сам не намагався виказати свою приязнь, перші радощі материнства: вони були тим більш живі, що я не підозрівала про інші. Мені протуркали вуха, що мати повинна бути на висоті свого покликання! І, крім того, молодій дівчині взагалі подобається гратися в маму. В такі літа, як мої тодішні, дитина заступає ляльку. Я так пишалася моєю прекрасною квіткою, бо Жорж був прекрасний... просто чудо! Як думати про світ, коли маєш щастя годувати й пестити маленького ангела! Я дуже люблю дітей, коли вони зовсім малятка, біленькі й рожеві. Я бачила тільки свого сина, я жила своїм сином, я не дозволяла няньці одягати його, роздягати, міняти пелюшки. Ці турботи, такі нудні для матерів, які мають купу дітей, були тільки втіхою для мене. Та як я не була все-таки зовсім дурна, то через три або чотири роки, хоч як намагалися зав'язати мені очі, світло, в решті решт, осяяло їх. Чи бачили ви мене пробудженою, чотири роки по тому, в 1819 році? "Два брати-вороги"31— не трагедія, а солоденька водичка в порівнянні з трагедією матері й дочки, в тому становищі, в яке були поставлені тоді герцогиня і я. Я почала тоді зухвало ставитися до них — моєї матері і чоловіка,— одверто фліртуючи; про це заговорили в світі... бозна-як! Ви розумієте, мій друже, що чоловіки, з якими я була запідозрена в легковажних стосунках, мали для мене ціну кинджала, яким користуються, щоб поражати ворога.