Музей старожитностей

Оноре де Бальзак

Музей старожитностей

Оноре де Бальзак

Переклав Віктор Шовкун, 1991 р.

Баронові де Гаммер-Пургшталю,

придворному радникові,

автору "Історії Оттоманської імперії"

Дорогий бароне!

Ви так співчутливо зацікавилися моєю довгою та розлогою історією французьких звичаїв дев'ятнадцятого сторіччя і так підбадьорювали мене в моїй роботі, що тим самим дали мені право присвятити Вам один з уривків, які складатимуть названий вище великий художній твір. Зрештою, Ви належите до найповажніших представників Німеччини — країни, уславленої наполегливим та сумлінним ставленням до наук, і Ваше схвалення, безперечно, змусить і інших дослідників високо оцінити мою працю й протегувати мені в моєму починанні. Я був дуже гордий Вашою високою оцінкою і намагаюся виправдати її, і далі трудячись із тим самим самозабуттям, з яким Ви трудилися над вивченням архівних документів, без чого літературний світ не мав би величного пам'ятника, що його спорудили Ви. Ваша самовіддана праця, присвячена дослідженню Сходу в часи його найвищого розквіту, часто надихала мене в нічні години, коли я з усіма подробицями відтворював на папері життя нашого нинішнього суспільства. Гадаю, Вам приємно буде це знати, Вам, чию простодушну добрість можна порівняти з добрістю нашого Лафонтена1.

Я від усієї душі прагну, дорогий бароне, щоб моя повість — свідчення глибокої пошани до Вас та Вашої праці — знайшла Вас у Доблінгу й нагадала Вам та й усій Вашій родині — про Вашого щирого шанувальника й друга

де Бальзака.

Дім, де мешкає родина, про яку йтиметься в нашій повісті, стоїть на розі вулиці у центрі головного міста однієї з найнезначніших префектур Франції; але автор змушений приховати назву цієї вулиці, як і назву самого міста. Кожен зрозуміє, що цього вимагають і розважливість, і правила доброго тону. Стаючи літописцем нашого часу, письменник роз'ятрює надто багато ран!.. Дім називався "палац д'Егріньйонів", але сприймайте прізвище власника дому як вигадане і не більш реальне, ніж усі оті Бельвалі, Флорікури, Дервілі з комедій або Адальбери чи Монбрези з романів. Імена головних дійових осіб теж буде змінено. Авторові хотілося б нагромадити тут якомога більше анахронізмів та суперечностей, щоб поховати істину під купою малоймовірних та невірогідних подробиць; хоча істина, попри всі його намагання, однаково проб'ється назовні, як пробивається до світла і пускає рясне пагіння невисмикнутий корінь лози на перекопаному винограднику.

"Палац д'Егріньйонів" був звичайним будинком, у якому мешкав старий дворянин на ім'я Шарль Марі Віктор Анж Кароль, маркіз д'Егріньйон або, як писали цей титул у старовину, де Гріньйон. Його скромну оселю місцеві купці та буржуа колись задля глуму назвали "палацом", але більшість жителів міста за двадцять років звикли до цієї назви і вживали її цілком серйозно.

Ім'я Кароль (брати Тьєррі2, напевне, писали б "Кароуль") носив один з найславетніших воєначальників, які прийшли з півночі, щоб підкорити й закріпачити галлів. Каролі ніколи не схиляли голови ні перед міськими комунами, ні перед королями, ні перед церквою, ні перед грішми. З давніх-давен їм було доручено нести охорону "марки", однієї з прикордонних областей Франції, і відтоді титул маркіза став для них символом честі й обов'язку, а не ознакою васальних повинностей. Ленне володіння д'Егріньйонів завжди належало їхньому роду. Справжні провінційні аристократи, хоч і забуті при дворі ось уже двісті років, вони не мали в крові ні краплі плебейських домішок і були переконані, що належать до найвищого суспільного стану; місцеве населення шанувало їх, як шанують у народі забобони або образ Святої Діви, що зціляє від зубного болю; рід д'Егріньйонів зберігся в глухій провінції, як зберігаються на річковому дні почорнілі палі стародавнього мосту, збудованого ще за Цезаря3. Протягом тринадцяти сторіч дівчата з роду д'Егріньйонів або виходили заміж без посагу, або постригалися в черниці; молодші сини одержували свою законну частку від материнської спадщини і ставали воїнами, єпископами або одружувалися з придворними дамами. Один з таких представників молодшої гілки роду д'Егріньйонів дослужився до адмірала, здобув герцогський титул, став пером і помер, не залишивши нащадків. Але маркіз д'Егріньйон, глава старшої гілки, не захотів прийняти титул герцога.

— Я володію титулом маркіза — тим самим правом, яким король володіє Францією,— заявив він конетаблеві де Люїню4, що в його очах був незначною особою.

В часи смути не одному з д'Егріньйонів довелося скласти голову на ешафоті. І до 1789 року5 представники цього роду зберегли чистоту франкської крові, відвагу й гордість франків. Маркіз д'Егріньйон, про якого йдеться в нашій повісті, не виїхав у еміграцію: адже він повинен був захищати довірену йому "марку". Місцеві селяни ставилися до нього з пошаною, і це врятувало його від гільйотини; але протягом якогось часу він мусив переховуватись, і ненависть справжніх санкюлотів6 проявила себе в тому, що його таки занесли в списки емігрантів.

Ім'ям суверенного народу революційна влада округу конфіскувала землі д'Егріньйонів, а їхні ліси продали як національне добро, хоча маркіз, якому тоді виповнилося сорок років, звертався з особистим проханням до уряду, щоб їх йому зберегли. Правда, його молодшій сестрі, панні д'Егріньйон, яка на той час ще не досягла повноліття, пощастило врятувати невелику частку спадкових володінь за допомогою молодого управителя д'Егріньйонів, який від її імені зажадав розподілу спадщини, і коли Республіка підбила підсумки, панна д'Егріньйон одержала замок та кілька ферм. Маркіз дав гроші, й вірний Шенель зумів придбати на своє ім'я ще кілька ділянок та будівель, наймиліших його панові: церкву, церковний дім та прилеглі до замку сади.

Бурхливі роки Терору7, яким, здавалося, кінця не буде, нарешті лишилися позаду, і маркіз д'Егріньйон, котрий завдяки своїй твердій вдачі здобув глибоку повагу серед навколишніх жителів, захотів повернутися й оселитися у своєму замку разом з сестрою, панною д'Егріньйон, щоб привести до ладу ті свої володіння, які пощастило врятувати вірному Шенелю, його колишньому управителю, а тепер нотареві. Та де там! Розграбований та вкрай занедбаний замок був надто великий, і відбудувати його власникові виявилося не до снаги; адже всі феодальні виплати було скасовано, ліси вирубано, а з уцілілих земель свого старовинного маєтку він міг узяти щонайбільше дев'ять тисяч франків річного прибутку.

Коли в жовтні 1800 року нотар привіз свого колишнього пана в його родовий замок, він не зміг приховати глибокого хвилювання, стоячи поруч із маркізом. Гордий нащадок франків нерухомо застиг посеред двору, сумно дивлячись на засипані рови та напіврозвалені вежі. Він мовчав, то зводячи погляд у небо, то втуплюючи його в те місце, де колись височіли готичні вежки, увінчані різьбленими флюгерами, і, здавалося, запитував Бога, за які провини Він наслав на Францію таке лихо. Один тільки Шенель міг зрозуміти горе маркіза, якого тоді йменували "громадянин Кароль". Представник славетного вельможного роду довго не озивався, дихаючи повітрям свого рідного гнізда, а тоді з глибоким смутком промовив:

— Шенелю, ми повернемося сюди, коли закінчиться смута. До виходу указу про замирення я однаково не зможу жити у своєму маєтку, бо вони забороняють мені відновити тут мій герб.

загрузка...

Він показав рукою на замок, відвернувся, сів на коня і поїхав геть разом із сестрою, що сиділа в поганенькій плетеній тарадайці нотаря.

А в місті дому д'Егріньйонів уже не було. Стародавню будівлю знесли і на тому місці, де вона стояла, спорудили дві фабрики. Метр Шенель витрусив останню торбинку з луїдорами, яка лишилася в маркіза, і на ті гроші придбав старий дім з крутим двосхилим дахом, флюгером, вежкою та голубником, що стояв на розі майдану; колись він теж належав родині д'Егріньйонів, згодом у ньому містився сеньйоріальний, а потім і президіальний суд. За п'ятсот луїдорів скупник національного добра повернув старий будинок його колишньому законному власникові. Саме тоді — почасти глузливо, почасти серйозно — цей дім і назвали "палацом д'Егріньйонів".

В 1800 році емігранти почали повертатися до Франції, і домогтися, щоб те або те прізвище викреслити з фатальних списків, було вже неважко. Одними з перших з'явилися в місті барон де Нуатр та його дочка: вони були розорені. Маркіз д'Егріньйон великодушно запропонував їм притулок у своєму домі, де через два місяці барон і помер, не витримавши біди, яка звалилася на нього. Панні де Нуатр було двадцять два роки, в її жилах текла найчистіша дворянська кров, і маркіз д'Егріньйон одружився з нею, щоб його рід не згас. Але з вини невмілого лікаря вона померла під час пологів — на щастя, встигши народити д'Егріньйонові сина. Бідолашний старий вельможа (хоча маркізові було тільки п'ятдесят три роки, життєві знегоди та горе рано його зістарили), втратив останню втіху свого життя, бо небіжчиця була прегарною і глибоко шляхетною істотою, в якій ніби відродилася чарівна знада жінок XVI століття, що давно перейшла в легенду. Її смерть стала для маркіза одним з тих страшних ударів, наслідки яких відчуваються протягом усього життя. Простоявши кілька хвилин біля смертного ложа дружини, що спочивала, наче свята, зі складеними на грудях руками, маркіз поцілував її в чоло; потім дістав годинника, зламав механізм і повісив годинник над каміном. Була одинадцята година ранку.

— Панно д'Егріньйон, помолімося, щоб цей час перестав бути фатальним для нашого роду,— сказав маркіз.— Об одинадцятій годині було вбито мого дядька архієпископа; о цій же годині помер мій батько.

Він опустився навколішки біля ложа і припав до нього головою; сестра зробила те саме. Через хвилину обоє підвелися; панна д'Егріньйон залилася слізьми, але старий маркіз дивився на дитину, на речі, які були в кімнаті, та на мертву дружину сухими очима. Незламна вдача стародавнього франка поєднувалася в ньому з християнською твердістю духу.

Все це відбулося на другому році нашого століття. Панні д'Егріньйон було тоді двадцять сім років. Її вважали красунею. Один місцевий вискочень, постачальник республіканських армій, який мав тисячу екю річного прибутку, після тривалих умовлянь домігся від нотаря Шенеля згоди переказати панні д'Егріньйон, що він пропонує їй руку й серце.

1 2 3 4 5 6 7