Розкаяний Мельмот

Розкаяний Мельмот

Оноре де Бальзак

Переклав Віктор Шовкун

Генералу

баронові де Померелю1 —

на згадку про міцну дружбу,

яка поєднувала наших батьків

і яку ми, сини, досі підтримуємо.

Де Бальзак

Є така порода людей, що її у світі суспільному дбайливо вирощує цивілізація, як ото в світі рослинному квітникарі тепличним способом створюють змішаний вид, що не розмножується ані посівом, ані щепленням. Ідеться про касирів — такий собі людиноподібний гібрид, який поливають релігійними уявленнями, підпирають гільйотиною, підрізають пороками, і росте він собі десь на четвертому поверсі разом із статечною дружиною та надокучливими дітьми. Численні паризькі касири завжди становитимуть загадку для фізіолога. Чи хто-небудь коли розв'язав рівняння з касиром замість ікса? Як знайти людину, що має вічно перебувати біля чужого багатства — адже це однаково, що кота посадити в одну клітку з мишею. Як знайти людину, котра погодиться по сім-вісім годин на добу протягом семи восьмих року сидіти на плетеному стільці в заґратованій комірчині, де й кроку не ступиш, не більшій, ніж каюта морського офіцера? Як знайти людину, в якої таз і коліна не задерев'яніють від цього сидіння? Людину, в якої досить величі для такої малої посади? Людину, яка зневажала б гроші, постійно маючи з ними справу? Зажадайте цю рослину від будь-якої релігії, моралі, школи, інституту і повідомте їм, що середовище, де вона має рости й розвиватися,— це Париж, місто, повне спокус, місто — філіал самого пекла. І ось прийдуть до вас одна за одною всі релігії, усі школи, інститути, моральні системи, усі закони людські, малі й великі, як приходить близький приятель, коли ви попросите, щоб він вам позичив тисячу франків. Усі вони висловлять вам свій жаль, почнуть виправдуватися, покажуть на гільйотину — так само ваш приятель показав би на житло лихваря, як на одні з дверей, що ведуть у лікарню для вбогих. А втім, природа духовного розвитку має свої примхи і дозволяє собі то там, то там створювати чесних людей і чесних касирів. Тому розбійники, котрих ми для окраси називаємо банкірами і котрі купують ліцензію за тисячу екю, як пірат купує дозвіл на вихід у море, так високо цінують цих рідкісних істот, виплеканих у інкубаторі доброчесності, що замикають їх у комірчину й утримують там, як уряд утримує екзотичних звірів. Якщо касир наділений уявою, якщо йому не чужі пристрасті, якщо касир, навіть бездоганний, любить дружину, а вона нудьгує, має амбіції або просто не позбавлена марнославства — тоді касир рано чи пізно спіткнеться. Порийтесь у історії касирського ремесла: ви не наведете жодного випадку, коли б касир, як то кажуть, домігся становища. Одні з них потрапляють на каторгу, другі втікають за кордон, а треті животіють де-небудь на третьому поверсі на вулиці Сен-Луї, у кварталі Маре. Коли паризькі касири усвідомлять свою винятковість, їм ціни не буде. Правда, деякі люди просто створені для того, щоб служити касирами, так само як інші неминуче стають злодіями. Дивовижна в нас цивілізація! Доброчесності суспільство дарує на старість сотню луїдорів ренти, помешкання на третьому поверсі, досхочу хліба, кілька нових нашийних хустинок і молоду дружину з оравою дітлахів. А Пороку, якщо в нього досить зухвалості, якщо він зуміє спритно перекрутити статтю закону, як Тюренн крутив генералом Монтекукулі2, суспільство узаконює крадені мільйони, нагороджує його орденами, осипає почестями й знаками поваги. До того ж і уряд діє у цілковитій згоді з цим глибоко непослідовним суспільством. Скажімо, уряд провадить серед здібної молоді віком від вісімнадцяти до двадцяти років набір рано виявлених талантів, передчасною важкою працею він виснажує великі уми, скликані ним для того, щоб ретельно просіяти їх, як садівники просіюють насіння. До цього діла він приставляє присяжних оцінювачів таланту, які пробірують мізки, як на монетному дворі пробірують золото. Потім із п'ятисот юнаків, що подають великі надії, юнаків, яких щороку постачають йому вершки суспільства, уряд відбирає третину, поміщає її у великі мішки, звані учбовими закладами і там витрушує протягом трьох років. І хоча кожен з таких паростків становить величезний капітал, уряд виготовляє з них своєрідних касирів; призначає їх простими інженерами, використовує як офіцерів артилерії — одне слово, забезпечує їх лише найвищими з підлеглих чинів. А згодом, коли ці обрані люди, щедро начинені математикою і приправлені наукою, досягають п'ятдесятирічного віку, уряд винагороджує їх за службу квартирою на четвертому поверсі, жінкою з купою дітлашні і всіма принадами пересічного існування. І хіба не чудо, що з цих ошуканих людей, буває, іноді виберуться п'ятеро-шестеро геніїв, які досягають суспільних висот?

Такий точний баланс відносин, у які вступають талант і доброчесність з урядом та суспільством у епоху, що вважає себе передовою. Без цього короткого вступу випадок, що стався недавно в Парижі, видався б читачам неймовірним, а супроводжувана цими загальними зауваженнями, наша оповідь, можливо, зацікавить людей, чий розум достатньо розвинений для того, щоб збагнути, в чому найбільше лихо нашої цивілізації, яка після 1815 року принцип "честь" замінила принципом "гроші".

Одного похмурого осіннього дня, близько п'ятої вечора, касир чи не найбільшого з паризьких банків ще працював при лампі, засвіченій уже досить давно. Як то заведено в світі комерції, каса була розташована в найтемнішому закутні вузьких антресолей нижнього поверху. Щоб дістатися туди, треба було пройти тьмяно освітленим коридором, уздовж якого, як у лазні, тяглися конторські кабінети з номерами на дверях. Уже з четвертої години воротар, дотримуючись інструкції, незворушно повторював усім запізнілим відвідувачам: "Касу зачинено". В цей час контори спорожніли, кур'єрів було відіслано, чиновники розійшлися, дружини директорів чекали своїх коханців, обидва банкіри обідали в полюбовниць. Усе було в порядку. Окуті залізом скрині з грішми стояли зразу за комірчиною касира,— заклопотаного, мабуть, підрахунком каси. Крізь відчинене віконце видно було шафу з кованого заліза, яка, завдяки відкриттям сучасного слюсарного мистецтва, була така важка, що злодії нізащо не підняли б її. Дверці шафи міг би відчинити лише той, хто вмів скласти пароль із літер замка, які оберігали таємницю й нікому не дозволили б себе підкупити — "Чудове втілення знаменитого "Сезам відчинися!" з казок "Тисяча й однієї ночі". Та це було ще не все. Замок стріляв з мушкета в обличчя тому, хто, вивідавши таємницю пароля, не знав останнього секрету, ultima ratio* цього дракона механіки. Двері в кімнату, стіни, віконниці — усе було оббите листами заліза завтовшки майже в півдюйма, схованими під тонкими дерев'яними панелями. Віконниці були зачинені, двері — замкнені. Якщо хто коли-небудь мав підстави вважати, що перебуває в цілковитому усамітненні, не доступний нічиєму погляду, то це касир банкірської фірми "Нусінген і К°" на вулиці Сен-Лазар Отож цілковита тиша панувала в цьому залізному льоху. Грубка, де вогонь уже погас, дихала чадним теплом, від якого паморочиться голова, а до горла підступає нудота — так людина почуває себе вранці після вчорашньої пиятики. Грубка присипляє, отупляє і надзвичайно сприяє тому, що сторожі та чиновники поступово перетворюються на кретинів. Кімната з грубкою — це колба, в якій розкладаються діяльні люди, де гасне їхня енергія і зношується воля. Контори — величезна фабрика, де виготовляють пересічних істот, необхідних урядам для підтримки того особливого феодального устрою, в якому головна сила — гроші і на який опирається нинішній суспільний договір3 (детальніше це описано в нашій повісті "Чиновники"). Смердюче тепло, яке струмує від людей, коли вони збираються разом, не остання причина дедалі швидшого виродження умів: мозок, з якого виділяється багато азоту, в решті решт отруює інші мізки.

* Останній аргумент (латин.).

Касирові було років сорок, його лисина блищала у світлі лампи Карселя, яка стояла на столі. Блищала й сивина, що притрусила жмутики чорного волосся, які збереглися по боках круглої, мов куля, голови. Обличчя теж було кругле, кольору червоної цегли. Навколо синіх очей залягли зморшки. Руки були пухкі, як у всякого товстуна. Сюртук із синього сукна, трохи злинялий на ліктях та швах, і складки лиснючих панталонів набули потертого вигляду, свідчачи про певну зношеність, вигляду, з яким марно бореться щітка і який для людини, схильної до поверхових оцінок, є певною ознакою того, що перед нею чоловік ощадливий, чесний і в достатній мірі аристократичний або по-філософському настроєний, щоб носити старий костюм. Правда, нерідко можна зустріти людей, які, заощаджуючи на дрібничках, нестійкі, марнотратні або безпорадні в найважливіших питаннях життя. Петлицю касира прикрашала стрічка ордена Почесного легіону, бо за часів Імперії він служив командиром драгунського ескадрону. Пан де Нусінген, спершу постачальник, потім банкір, мав колись нагоду пересвідчитися в порядності свого касира, що посідав тоді високе становище, втрачене внаслідок несприятливих обставин, і в знак своєї довіри й пошани призначив йому п'ятсот франків платні на місяць. Касиром воїн став у 1813 році, коли одужав від рани, яку дістав у битві під Студянкою під час безладного відступу з Москви, після того як цілих півроку пронудьгував у Страсбурзі, куди за наказом імператора посилали деяких старших офіцерів для особливо дбайливого лікування. Цей колишній офіцер, на прізвище Кастаньє, мав чин полковника у відставці й отримував дві тисячі чотириста франків пенсії.

Кастаньє, в якому за десять років касир знищив солдата, зумів здобути в банкіра таку довіру, що, крім своїх прямих обов'язків, завідував діловодством у особистому кабінеті Нусінгена, розташованому за касою, куди барон спускався потайними сходами. Там вирішувалися справи. Там, наче крізь сито, просіювалися пропозиції, там вивчали становище на біржі. Там виписували акредитиви. Там, нарешті, зберігалася головна бухгалтерська книга і журнал щоденних записів, де підсумовувалася робота всіх відділів банку.

Замкнувши двері, через які можна було вийти на сходи, що вели на другий поверх, у парадні приймальні обох банкірів, Кастаньє знову всівся і якийсь час роздивлявся кілька акредитивів, виписаних на ім'я банку Уотскілдайна в Лондоні.