Побічна сім'я

Оноре де Бальзак

Побічна сім'я

Оноре де Бальзак

Переклав Дмитро Паламарчук

Графині Луїзі де Тюргейм

на спомин і на знак щирої пошани

від її покірного слуги

де Бальзака

Вулиця з турнікетом Святого Жана колись була однією з найкривулястіших і найтемніших у старому кварталі) де стоїть ратуша; звиваючись уздовж сквериків Паризької префектури, вона виходила на вулицю Мартруа якраз там, де починався недавно зруйнований мур. Тут був турнікет, якому вулиця завдячує свою назву; знесли його лише 1823 року, коли міська управа Парижа побудувала на місці скверика бенкетну залу, де було влаштовано свято на честь повернення з Іспанії герцога Ангулемського1. Вулиця з турнікетом була найширша на перехресті з вулицею Тіксерандері, але й там усього футів п'ять, не більше. В дощову погоду потоки каламутної води дзюркотіли по мурах старих будинків, змиваючи покидьки, що їх пожильці складали під вуличні тумби. Сміттєвози не могли проїхати поміж тими купами, і тамтешні жителі тільки й чекали зливи, сподіваючись, що вона очистить їхню завжди брудну вулицю. Та зовсім чистою вона не бувала ніколи. Коли літнє сонце бризкає на Париж прямовисним промінням, вузенька, як лезо шаблі, золота смуга всього на якусь хвилину освітлює темні закутні цієї вулиці і ніяк не може висушити постійної вогкості, що тримається на рівні першого поверху чорних, безгомінних будинків. В липні тут засвічували лампи вже о п'ятій годині, а взимку й зовсім не гасили їх. Ба й сьогодні відважному пішоходові, що захоче пройти від кварталу Маре до набережних і в кінці Сінної, повернувши на вулицю Озброєної Людини, вийти вулицями Міняйл і Де Порт на вулицю з турнікетом Святого Жана, може здатися, ніби він спустився в льох.

Трохи не всі вулиці стародавнього Парижа, красу яких так вихваляють у літописах, схожі на цей вогкий і темний лабіринт, де аматори мають іще змогу милуватися деякими пам'ятками старовини. Так наприклад, у той час, коли ще стояв будинок на розі вулиці із турнікетом і Тіксерандері, можна було бачити два грубі залізні кільця, які стриміли з муру — вони залишилися від ланцюгів, що їх квартальний наглядач велів колись протягувати щовечора для забезпечення громадського порядку. При спорудженні цього будинку, прикметного своєю давністю, було вжито застережних заходів, які свідчили про те, що ці старожитні оселі були шкідливі для здоров'я їхніх мешканців. Щоб уберегтися від вогкості, склепіння підвалів підвищували на два фути над землею, тим-то, входячи в дім, доводилося долати три приступки. Вхідні двері були обведені круглястою лиштвою, прикрашеною вгорі жіночою голівкою та арабесками, сточеними часом. У напівпідвальному поверсі будинку по вулиці з турнікетом було помешкання з трьома вікнами на висоті майже людського зросту, крізь які лилося тьмяне світло. Трухляві рами вікон були захищені рідкими ґратами з грубих залізних прутів, що випиналися дугою, як у вітринах булочних крамниць. Коли вдень якийсь цікавий перехожий кидав погляд на вікна двох кімнат, з яких складалася ця квартирка, він не міг нічого роздивитися, і треба було яскравого липневого сонця, щоб помітити в обшитому дерев'яною панеллю алькові другої кімнати поставлені поряд двоє ліжок, завішених благенькою запоною із зеленої саржі. Та з третьої години, коли засвічувалися свічки, крізь вікно першої кімнатки з вулиці вдавалося розгледіти стару жінку, що сиділа на ослінчику край каміна і розворушувала в жаровні вугілля, де тушкувалося рагу, до якого такі вправні всі воротарки. В сутіні манячіло сяке-таке кухонне начиння та речі домашнього вжитку, порозвішувані в глибині кімнати. О цій порі старий незастелений стіл із перехресними ніжками на взір літери X був наготовлений до обіду; на ньому звичайно стояли дві тарілки й миска з якою-небудь стравою, що її зготувала стара. Три старезні стільці довершували вмеблювання кімнати, яка правила воднораз і за кухню, і за їдальню. На каміні виднів осколок дзеркала, кресало, три склянки, сірники і великий білий пощерблений кухоль. Проте викладена плитами підлога, посуд, камін — усе милувало око охайністю та ощадливістю, притаманною цій похмурій і холодній оселі. Бліде, зморшкувате лице старої пасувало до темної вулиці й пліснявого дому. Коли вона, спочиваючи, сиділа на стільці, здавалося, ніби вона зрослась із цим будинком, як равлик зі своєю брунатною черепашкою. Її лице, крізь удавану добродушність якого проглядав ледь помітний вираз лукавства, було обрамлене круглим тюлевим чепцем, що прикривав сиве волосся; великі сірі очі були спокійні, як і вулиця, а численні зморшки обличчя можна було порівняти з тріщинами в стінах. Народилася вона в злиднях чи запала в нужду по колишніх розкошах, так чи так, у кожному разі здавалося, що стара давно вже примирилась із своїм невтішним животінням. Від світання до смерку, окрім тих годин, коли їй доводилося готувати їжу або ходити з кошиком по харчі, вона сиділа край останнього вікна другої кімнати навпроти дівчини. В будь-яку годину дня перехожі могли помітити молоду гаптувальницю — сидячи в старому кріслі, оббитому червоним оксамитом, вона запопадливо трудилася, схилившись над кроснами. На колінах у матері лежав зелений тамбур для плетіння тюлю, але пальці шістдесятирічної жінки ледве перебирали шпулі; зір її вже ослабнув, тим-то доводилося їй чіпляти на ніс старі окуляри, що тільки пружинкою трималися на самому його кінчику. Коли вечоріло, трудівниці ставили на столик лампу й сідали за ним навпроти одна одної; проходячи крізь подвійну скляну кулю, наповнену водою, проміння яскраво освітлювало роботу і давало змогу одній виразно бачити найтонші нитки на шпулях тамбура, а другій — легенький взірець для гаптування, наметаний на тканині. Вигнуті грати дозволяли дівчині виставити за вікно довге дерев'яне коритце з землею, де росли запашний горошок, красоля, миршавий кущик козолисту й дзвіночки, ніжні пагінці яких вилися по залізних прутах. На цих зачахлих рослинах розпускалися квіти, що дуже пасували сюди, вносячи щось ніжно-сумовите в картину віконного отвору, що так гарно правив за раму для двох облич. Випадково глянувши на вікно, навіть украй неуважний перехожий мав нагоду переконатись, як убого животіє робочий люд у Парижі, адже гаптувальниця, видно, існувала тільки зі своєї голки. Рідко хто доходив до турнікета, не запитавши себе, яким дивом дівчина примудрилася зберегти рум'янець у цьому льоху. Коли якийсь студент, прямуючи до Латинського кварталу2, проходив повз цей будинок, його жвава уява помагала йому порівняти одноманітне безрадісне існування дівчини з життям плюща, що засновував холодні мури, або з життям приречених до тяжкої праці селян, котрі народжуються, обробляють землю і вмирають, незнані світові, який вони годують. Рантьє, окинувши оком власника цей будинок, запитував себе: що станеться з тими двома жінками, коли гаптування вийде з моди? Можливо, серед людей, що в певні години проходили цією вулицею, прямуючи на службу до ратуші чи в Палац правосуддя, або поверталися з роботи, траплялися й співчутливі серця. Можливо, який-небудь удівець чи сорокалітній Адоніс3, довго й пильно вивчаючи це злиденне життя, сподівався, що скрутне становище матері й дочки дозволить йому дешево купити незайману трудівницю; її спритні пухкенькі ручки, свіженька шия та біла шкіра, що своєю чарівливістю завдячувала цій вулиці, позбавленій сонячного світла, викликали захоплення перехожих. Можливо також, якийсь порядний чиновник, що заробляв тисячу двісті франків, шанувальник добропорядності, щоденно споглядаючи заповзятливість, з якою працювала молода дівчина, тільки й очікував підвищення, щоб поєднати своє сіре життя з її сірим життям, свою наполегливу працю з її працею, запропонувавши гаптувальниці бодай підтримку чоловічої руки та мирну любов, безбарвну, як дзвіночки на її вікні. Слабка надія інколи пожвавлювала побляклі сірі очі старої матері. Вранці, після скромного сніданку, вона знову брала тамбур, скоріше за звичкою, ніж з необхідності, бо, поклавши окуляри на робочий столик червоного дерева, такий же старий, як і вона сама, з половини на дев'яту до десятої години ранку пильно стежила за людьми, котрі заведеним звичаєм проходили о цій порі вулицею; вона перехоплювала їхні погляди, висловлювала зауваження про їхню ходу, одяг, обличчя і, здавалося, пропонувала їм свою дочку — такі промовисті були її очі, які намагалися зав'язати між перехожими та дівчиною почуття симпатії за допомогою хитрощів, гідних театральних лаштунків. Легко здогадатися, що дивитися на перехожих було для неї ніби виставою, а може, й єдиною втіхою. Дочка рідко підводила голову. Сором'язливість чи то болісне усвідомлення власного убозтва прив'язували її погляд до кросен. Лише на вигук материного подиву вона показувала перехожим своє личко з рисами неправильними, але дуже привабливими. Урядовець, зодягнений у новий сюртук, чи завсідний перехожий, що йшов із дружиною попідруч, могли помітити тоді кирпатенького носика гаптувальниці, рожеві губи й сірі очі, жваві й блискучі, незважаючи на гнітючу втому. Постійна праця безсонними ночами залишила тільки темні півкола під очима, зовсім не позначившись на свіжості обличчя. Бідолашне дитя, здавалося, було народжене для кохання й веселощів; для кохання, що вивело над мигдалевими очима дівчини рівні дуги брів і наділило її такою буйністю каштанового волосся, що вона могла огорнутися ним, ніби плащем, крізь який не проникнув би жоден погляд закоханого; для веселощів, від яких тремтіли її рухливі ніздрі й на свіжих щічках проступали дві ямки; для веселощів, цієї квітки сподівань, що додавали їй снаги не помічати нестатків і без страху йти нелегкою життєвою дорогою. Дівчина завжди була дбайливо причесана. За звичаєм паризьких робітниць вона вважала себе причепуреною, коли тільки-но пригладить волосся і зав'є на скронях два грайливі кучерики, що вирізнялися на білій шкірі. Зачіска була така зграбна, темна її маса, чітко окреслена на шиї, так чарувала молодістю та красою, що хтось спостережливий, споглядаючи, як вона пильно працює, схилившись над роботою, і не підводить голови на звуки його кроків, міг запідозрити дівчину в кокетуванні. Вигляд її був такий привабливий, що не один молодик оглядався, марно сподіваючись побачити це любе личко.

— Глянь, Кароліно, новий перехожий — такого показного чоловіка я тут ще не бачила.

Ці слова стара мовила пошепки якось уранці в серпні 1815 року, і молода гаптувальниця, перемігши байдужість, кинула погляд на вулицю, але марно: незнайомець був уже далеко.

— Куди ж він дівся? — спитала дочка.

— Думаю, він вертатиметься годині о четвертій, я торкну тебе ногою, коли побачу його.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...