Отож даруйте мені, пані маркізо, сумніви, які я мав честь викласти вам, і не відмовте в люб’язності дати кілька роз’яснень. Коли людину беруть під опіку як душевнохвору, то над нею призначають опікуна. Хто ж буде опікуном?
– Його брат, – сказала маркіза.
Шевальє вклонився. На хвилину запала мовчанка, обтяжлива для всіх присутніх. Ніби граючись, слідчий виявив вразливе місце маркізи. Простакуватий Попіно, з якого маркіза, шевальє та Растіньяк були схильні посміятися, постав перед ними у правдивому світлі. Нишком розглядаючи його, усі троє помітили, якими значущими були відтінки виразу його промовистого рота. Недоладний вайло на очах перетворився у проникливого суддю. Тепер стало ясно, чому він так уважно роздивлявся обставу будуару: він почав з того, що прикинув вартість позолоченого слона, який підтримував камінні дзиґарі, і закінчив тим, що заглянув маркізі в душу.
– Ви кажете, маркіз схибнувся на Китаї? – мовив Попіно, роздивляючись прикраси на каміні. – Бачу, й ви полюбляєте усілякі китайські дрібнички, – зауважив він, показуючи на дорогоцінні абищиці. – Чи, може, вам їх подарував маркіз?
Ця дотепна насмішка змусила всміхнутися Б’яншона, і вразила Растіньяка. Маркіза закусила тонкі губи.
– Добродію, – сказала пані д’Еспар, – вам слід би заступитися за жінку, поставлену перед жахливим вибором: або втратити маєтність і дітей, або стати ворогом власному чоловікові, а ви натомість звинувачуєте мене! Ви сумніваєтеся в чистоті моїх намірів! Погодьтеся, ваша поведінка здається дивною…
– Обережність, з якою суд підходить до такого роду справ, пані, – жваво відказав Попіно, – змусила б усякого іншого слідчого допитати вас ще доскіпливіше, ніж я. Втім, невже ви сподіваєтеся, що адвокат пана д’Еспара дивитиметься на все крізь пальці? Хіба не спробує він очорнити наміри, які, можливо, чисті й некорисливі? Він вторгнеться у ваше життя, він почне безжально копирсатися в ньому, він не поставиться до вас із тією чемною делікатністю, з якою вас розпитував я.
– Вельми вдячна, добродію, – з іронією відповіла маркіза. – Припустімо, я й справді заборгувала тридцять або п’ятдесят тисяч франків, це сута дрібничка для таких родин, як д’Еспари або Бламон-Шоврі; то хіба така обставина перешкодить узяти під опіку мого чоловіка, якщо він схибнувся з розуму?
– Не перешкодить, – відповів Попіно.
– Хоч ви й допитували мене з витонченим лукавством, у даному випадку зайвим, бо істину можна було з’ясувати і не вдаючись до хитромудрих підступів, – сказала маркіза, – і хоч я могла б із чистим сумлінням більше не відповідати на ваші запитання, я все-таки щиро признаюся вам, що аж ніяк не заради власної втіхи домоглася я високого становища у світі й докладаю стільки зусиль для підтримування зв’язків. Спочатку я довго жила в самотині, але потім мене стала тривожити доля моїх дітей, і я зрозуміла, що повинна замінити їм батька. Приймаючи друзів, підтримуючи зв’язки, роблячи борги, я намагалася забезпечити їм у майбутньому допомогу й підтримку, готувала їм блискучу кар’єру. І на те, що я здобула в такий спосіб, не пошкодували б грошей і люди вельми розважливі, навіть чиновники або банкіри.
– Я високо ціную вашу самовідданість, пані, – відповів слідчий. – Вона робить вам честь, і мені нема в чому вам дорікнути. Але службовець суду не повинен нічого обминути увагою: його обов’язок – усе знати, все зважити.
Світська проникливість і звичка розбиратися в людях підказали маркізі, що на Попіно не вплинуть жодні розрахунки. Вона сподівалася зустріти шанолюбного чиновника, а побачила перед собою чесну людину. І маркіза подумала, що їй слід пошукати інших засобів, аби домогтися своєї мети. Слуги принесли чай.
– Ви більше нічого не бажаєте повідомити мені, пані? – запитав Попіно, побачивши лакеїв із тацями.
– Робіть свою справу, добродію, – гордовито кинула маркіза. – Допитайте пана д’Еспара, і вам стане жаль мене, я певна…
Вона підвела голову і глянула на Попіно зарозумілим і зухвалим поглядом. Слідчий шанобливо відкланявся.
– Та він нахаба, твій дядько, – сказав Растіньяк Б’яншонові. – Невже він нічого не розуміє? Не знає, хто така маркіза д’Еспар? Не уявляє собі, який вона має вплив, наскільки велика її таємна влада у вищих колах? Завтра ж у неї буде міністр юстиції…
– Чого ти від мене хочеш, друже? – сказав Б’яншон. – Я ж тебе попереджав. Дядько не з тих, хто гне спину перед можновладцями.
– Так йому її зігнуть, – сказав Растіньяк.
Лікар уклонився маркізі та мовчазному шевальє, і поквапився за Попіно, який, не бажаючи затягувати незручне становище, вже дріботів до виходу.
– У цієї жінки боргів тисяч на сто екю, не менше, – сказав слідчий, сідаючи в племінників кабріолет.
– Якої думки ви про цю справу?
– Я не звик висловлювати певну думку, поки всього не розвідаю, – сказав Попіно. – Завтра зранку я пошлю пані Жанрено виклик, щоб на четверту годину вона прийшла до мого кабінету й дала пояснення фактам, що компрометують її.
– Мені дуже хотілося б знати, в чому суть цієї афери.
– О господи, невже ти не бачиш, що маркіза тільки знаряддя в руках отого худого довготелесого пана, який не зронив ні слова? Він трохи схожий на Каїна, але цей Каїн шукає собі палицю в суді, де, на його біду, в декого ще зберігся Самсонів меч.
– Ох Растіньяк! – вигукнув Б’яншон. – І понесли ж тебе чорти в те болото!
– Ми вже звикли до таких сімейних змов; не минає й року, щоб суд, за браком доказів, не припиняв якоїсь справи про запровадження над кимось опіки. Такі спроби в нашому суспільстві не вважають за злочин, і водночас ми посилаємо на каторгу голодранця, який розбив вітрину, щоб украсти кілька золотих монет. Ні, наші закони аж ніяк не можна назвати досконалими!
– Ну а факти, викладені в клопотанні?
– Ти, голубе, навіть уявити собі не можеш, які небилиці розповідають клієнти своїм повіреним. Якби стряпчий брався захищати тільки справедливі інтереси, він би навіть не окупив вартості своєї контори.
Наступного дня о четвертій пополудні гладка жінка, схожа на бочку, на яку натягли сукню з поясом, відсапуючись та обливаючись потом, бралася сховами вгору до Попіно. Вона з великими труднощами вилізла із зеленого ландо, що було їй до пари; товстуху годі було уявити без її ландо, а ландо – без товстухи.
– Ну ось і я, шановний добродію, – заявила вона, пропихаючись у двері кабінету слідчого, – та сама пані Жанрено. Ви звеліли мені з’явитися сюди, наче я яка злодійка.
Ці буденні слова, мовлені буденним голосом, уривалися астматичною задишкою й закінчилися нападом кашлю.
– Ох пане, ви собі не уявляєте, як мені шкодить вогкість. Я на цьому світі не заживуся, повірте. От я й прийшла.
Слідчий остовпів при появі цієї гаданої маршальші д’Анкр. У пані Жанрено було червоне, кругле, густо подзьобане віспою обличчя з низьким лобом, кирпатим носом; та й уся вона була кругла, наче гарбуз. Вона мала жваві очі селянки, простодушний вигляд, була гостра на язик, на її темно-русявому, забраному під чепчик волоссі красувався зелений капелюх із засохлим букетиком ведмежого вушка. На її величезні перса не можна було дивитися без сміху – коли вона кахикала, здавалося, ліф от-от трісне. Про жінок із такими грубезними ногами паризькі безпритульники кажуть: "тітка на тумбах". Зелена сукня, оздоблена шиншилою, личила вдові Жанрено як свині наритники. Одне слово, її зовнішність цілком відповідала її першій фразі: "От я й прийшла".
– Добродійко, – звернувся до неї Попіно, – вас підозрюють у зваблюванні маркіза д’Еспара з метою видурити в нього великі гроші.
– У чому, в чому мене підозрюють? – вигукнула вона. – У зваблюванні? Але ж, добродію, ви начебто чоловік статечний та ще й слідчий, то невже ви зовсім без клепки у голові? Та ви гляньте на мене! Це щоб я та когось звабила? Та я не годна навіть нахилитись і зав’язати на черевиках шнурки! Ось уже двадцять років я не ношу корсета – боюсь віддати богові душу. Це в сімнадцять я була тонка, мов очеретинка, та й гарна нівроку – от вам хрест святий, що правду кажу. Тоді я й вийшла за Жанрено, чоловіка славного, він соляні баржі водив. І син у мене народився, справжній красень, моя гордість; не стану хвалитися, але повірте, син вийшов у мене на славу. Служив він у Наполеона і не де-небудь, а в імператорській гвардії! А потім – біда! Мій старий утопився – і все пішло шкереберть. Я на віспу захворіла, два роки у своїй кімнаті просиділа, а вийшла звідти такою, як ви мене бачите: товстою, як діжка, спотвореною на все життя і вдовою безталанною… Ось яка з мене спокусниця!
– Але з яких же тоді міркувань, добродійко, пан д’Еспар давав вам…
– Величезні гроші, так? Ну ж бо, не соромтеся! Але з яких міркувань, мені казати не дозволено.
– І дарма. Нині його родина, стривожена не без підстав, порушила проти нього позов…
– О Господи Боже! – вигукнула жінка, жваво підхоплюючись на ноги. – Невже ж він постраждає з моєї вини? Та він – праведник, іншого такого на всьому світі нема! Ми все повернемо, пане слідчий, тільки не було б йому прикрощів, тільки б жодна волосинка не впала з його голови. Так і запишіть у своїх паперах. О Господи, Господи праведний! Побіжу-но я до Жанрено, скажу йому, що сталося. Ой, лишенько! Що ж це на світі коїться!
І товстуха кинулась до виходу, стрімголов скотилася по сходах і зникла.
"Оця не бреше, – подумав слідчий. – Ну що ж, зачекаємо до завтра. Завтра я піду до маркіза д’Еспара і про все довідаюся".
Хто пережив вік, коли людина бездумно гайнує здоров’я і сили, той здатний зрозуміти, який великий вплив іноді справляють на важливі події нічим не примітні з першого погляду випадковості, й не здивується, що дрібна обставина, про яку мова далі, виявилася такою значущою. Назавтра Попіно трохи занедужав, підхопивши хворобу, що не становить ніякої небезпеки і відома під досить недоречною назвою "нежить". Слідчого трохи лихоманило, і, не подумавши про те, що зволікання в такій справі може обернутися лихом, він залишився вдома, відклавши допит маркіза д’Еспара. Пропущений день зіграв у цьому випадку таку саму роль, як і бульйон, через який Марія Медічі в "день одурених" запізнилася на побачення з Людовіком XIII, що дало змогу Рішельє приїхати в Сен-Жермен першим і знову підкорити свого царственого бранця.
Та перш ніж ми вирушимо за слідчим і його писарем до маркіза д’Еспара, гадаю, варто бодай побіжно ознайомитися з домом, обстановкою і способом життя цього батька родини, якого дружина у своєму клопотанні виставила за божевільного.
– У старих кварталах Парижа подекуди можна побачити будівлі, споруджені на совість – їхній вигляд говорить історикові не тільки про любов до власної оселі, а й про бажання прикрасити нею місто.