Справа про опіку

Оноре де Бальзак

СПРАВА ПРО ОПІКУ

Контр-адміралові Базошу, губернаторові острова Бурбон, присвячує вдячний автор

де Бальзак

Якось у 1828 році, годині о першій ночі, з будинку, що стояв на вулиці Фобур-Сент-Оноре, поблизу Єлісейського палацу Бурбонів вийшли два молодики. Це були знаменитий лікар Орас Б’яншон і один з найелегантніших паризьких чепурунів барон де Растіньяк – друзі з давніх часів. Обидва відіслали додому свої екіпажі, найняти візника їм не пощастило, але ніч була чудова, а бруківка суха.

– Пройдімося до бульвару пішки, – запропонував Ежен де Растіньяк Б’яншонові. – Ти візьмеш фіакр біля Клубу – вони стоять там усю ніч до ранку. Проведи мене додому.

– Залюбки.

– Ну, що ти скажеш, друже?

– Про цю жінку? – холодно запитав лікар.

– Впізнаю Б’яншона! – вигукнув Растіньяк.

– А що таке?

– Таж ти, друже, говориш про маркізу д’Еспар, ніби про хвору, яку збираєшся помістити до своєї лікарні.

– Хочеш знати мою думку, Ежене? Якщо ти покинеш пані де Нусінген заради цієї маркізи, ти проміняєш шило на швайку.

– Пані де Нусінген уже тридцять шість років, Б’яншоне.

– А маркізі тридцять три, – жваво заперечив лікар.

– Навіть непримиренні суперниці дають їй не більше двадцяти шести.

– Друже, якщо хочеш знати, скільки жінці років, поглянь на її скроні та кінчик носа. Хоч би до яких косметичних засобів удавалася жінка, вона нічого не здатна вдіяти з цими невблаганними свідками її тривог. Кожен прожитий рік залишає там свій відбиток. Коли шкіра на скронях ніби розм’якла, стала в’ялою, вкрилася сіточкою дрібненьких зморщок, коли на кінчику носа з’являються цяточки, схожі на оті чорні порошинки, які дощем сиплються на Лондон, де каміни топлять кам’яним вугіллям, тут нікуди не дінешся: жінці перейшло за тридцять! Хай вона й гарна, і дотепна, й принадна, хай вона відповідає всім твоїм вимогам – але їй минуло тридцять років, і для неї настала пора зрілості. Я не осуджую тих, хто сходиться з цими жінками, але чоловік такого витонченого смаку, як ти, не може приймати улежаний ранет за райське яблучко, що всміхається тобі з гілки й само проситься на зуб. Правда, кохання ніколи не зазирає до метричних записів. Ніхто не кохає жінку за юність або зрілість, за красу або потворність, за дурість чи за розум. Кохають не за якісь там переваги, а просто тому, що кохають.

– Ну, мене в ній приваблює інше. Вона маркіза д’Еспар, уроджена Бламон-Шоврі, вона славиться у світському товаристві, в неї благородна душа, а ноги не гірші, ніж у герцогині Беррійської, у неї, либонь, тисяч сто річного прибутку, і я, мабуть, одного чудового дня одружуся з нею! І нарешті розквитаюся з усіма боргами.

– А я думав, ти багатий, – зауважив Б’яншон.

– Таке скажеш! У мене лише двадцять тисяч річного прибутку – тільки й вистачає, що на власний виїзд. Я заплутався в одній халепі з Нусінгеном – коли-небудь я розповім тобі цю історію. Я видав заміж сестер – оце мій найбільший успіх за той час, відколи ми востаннє бачилися. Прилаштувати їх для мене було важливіше, ніж стати власником річного прибутку в сто тисяч екю. Ну й що, на твою думку, мені робити далі? Я шанолюбний. Що мені дасть пані де Нусінген? Ще рік, і мене скинуть із рахунку, вважатимуть за ніщо, так наче я вже одружений. Я несу весь тягар і шлюбного, і парубоцького життя, не знаючи переваг ні того, ні того, – фальшиве становище, в яке неминуче потрапляє кожен, хто довго ходить прив’язаний до однієї спідниці.

– Он як! То ти вважаєш, що знайшов скарб? – сказав Б’яншон. – Знаєш, друже, твоя маркіза мені зовсім не до вподоби.

– Тебе засліплюють твої ліберальні переконання. Якби це була не маркіза, а яка-небудь пані Рабурден…

– Річ не в тому, друже, аристократка вона чи міщанка. Вона – бездушна кокетка, завершена егоїстка. Повір мені, лікарі тямлять у людях, і найздібніші з нас уміють не тільки зціляти тіло, а й заглядати в душу. Будуар, у якому нас приймала маркіза, – чарівний, її дім – розкішний. І все ж я думаю, маркіза сидить по вуха в боргах.

– Звідки в тебе така впевненість?

– Я не впевнений, я припускаю. Вона говорила про свою душу, як небіжчик Людовік Вісімнадцятий говорив про своє серце. Повір, друже, ця тендітна, бліда жінка з каштановим волоссям, яка нарікає на нездужання, щоб її пожаліли, насправді має залізне здоров’я, вовчий апетит, силу і спритність пантери. Ніколи ще газ, шовк та муслін не прикривали такої вишуканої брехні. Ecco![1]

– Ти лякаєш мене, Б’яншоне! Мабуть, чимало набачився ти в житті після нашого перебування в пансіоні Воке.

– Так, друже, відтоді я вдосталь надивився на маріонеток, ляльок та кривляк. Я вивчив звичаї світських дам, адже вони доручають нашим турботам і своє тіло, і найдорожче, що в них є: свою дитину, якщо вони її люблять, або своє обличчя, про яке вони завжди ніжно піклуються. Ми просиджуємо ночі біля їхнього узголів’я, ми із шкури пнемося, щоб їхня краса ні в чому не потерпіла. Ми досягаємо в цьому великого успіху, ми мовчимо, як могила, зберігаючи їхні таємниці, – вони посилають до нас по рахунок і кажуть, що ми правимо з них дуже дорого. Хто врятував їх? Природа! Вони нас не тільки не хвалять, вони нас ганьблять, бояться рекомендувати приятелькам. Ви, друже, говорите про них: "Ангели!" – а я бачив цих ангелів у всій наготі, без усмішок, під якими вони приховують душу, і без лахів, якими вони прикривають тілесні вади. В отакому вигляді – без манер і без корсетів – ці дами не вражають красою. Замолоду ми добре наковталися каламуті, що підіймалася з дна житейського моря, яке викинуло нас на скелю "Пансіон Воке"; але все, що ми там бачили, – то дрібниці. Коли я проник до світського товариства, я зустрів там страховищ у шовках, Мішоно в білих рукавичках, Пуаре, прикрашених орденськими стрічками, вельмож, які лихварюють не згірше за татуся Гобсека! А коли я захотів потиснути руку Доброчесності, то – яка ганьба для людства! – я знайшов її на горищі, де вона цокотіла зубами від холоду, животіючи на вбогі заощадження або мізерний заробіток, на якісь півтори тисячі франків у рік, на горищі, де її цькували та обмовляли, називаючи безумством, тупістю або дивацтвом. Так от, друже, твоя маркіза – великосвітська дама, а я найдужче не терплю жінок саме такого гатунку. Сказати тобі, чому? Жінка з піднесеною душею, незіпсутим смаком, з лагідною вдачею, із щирим і простим серцем ніколи не стане великосвітською дамою. Висновок зроби сам. Світська дама і чоловік, який домігся влади, схожі між собою з тією, одначе, різницею, що якості, завдяки яким чоловік підноситься над загалом, звеличують і прославляють його, а якості, що забезпечують жінці її короткочасне владарювання, – це жахливі вади; приховуючи свою істинну вдачу, вона насилує природу, а бурхливе світське життя вимагає від неї залізного здоров’я в тендітному тілі. Як лікар я знаю, що добрий шлунок і добре серце тут несумісні. Світська жінка бездушна, її нестямна гонитва за втіхами продиктована бажанням зігріти свою холодну натуру, вона прагне збудливих переживань, як ото старий дід, що йде шукати їх у балет. Розум панує в неї над серцем, і задля тріумфу вона приносить у жертву справжні пристрасті та друзів – так генерал посилає в саме пекло своїх найвідданіших офіцерів, щоб виграти битву. Світська жінка, піднесена модою, це вже не жінка; вона не мати, не дружина, не коханка; її стать – у мозку, якщо висловитися в медичних термінах. У твоєї маркізи наявні всі ознаки цього духовного каліцтва: ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, ясний, холодний погляд, улеслива мова. Вона лискуча, мов криця машини, вона хвилює в тобі усі почуття, але не серце.

загрузка...

– У твоїх словах є частка істини, Б’яншоне.

– Частка істини? – обурився Б’яншон. – Усе в них – істина. Невже ти гадаєш, мене не вразила у саме серце образлива ввічливість, з якою вона дала мені відчути ту невидиму відстань, що лежить між нею – аристократкою, і мною – простолюдином? Думаєш, мені не вселила глибокої зневаги її котяча лагідність? Просто я їй потрібен сьогодні. Через рік вона пальцем не кивне, щоб зробити мені найменшу послугу, а сьогодні ввечері улещатиме мене усмішками, сподіваючись, що я зможу вплинути на свого дядька Попіно, від якого залежить успіх її позову…

– Друже, а ти хотів би, щоб вона наговорила тобі грубощів? Я згоден з твоєю філіппікою проти великосвітських жінок, але ж ідеться про мої вподобання, а не твої. Я все ж таки радше візьму за дружину маркізу д’Еспар, ніж найцнотливішу, найсерйознішу, найлагіднішу жінку в світі. Одружитися з ангелом! Таж тоді доведеться поховати себе в глушині й тішитися сільськими радощами! Для політика дружина – це ключ до влади, це машина, що вміє чемно всміхатися й казати люб’язні слова. Вона – найголовніше, найнадійніше знаряддя шанолюбця. Одне слово, це друг, якого можна підставити під удар, нічим не ризикуючи, і потім зректися, нічим не поступившись. Уяви собі Магомета в Парижі дев’ятнадцятого століття. Дружина в нього була б викапана Роган, хитра й улеслива, як жінка посла, спритна, як Фігаро. Любляча дружина нічого тобі не дасть, а маючи за дружину великосвітську даму, ти досягнеш усього. Вона – алмаз, яким чоловік вирізає усі шибки, якщо в нього нема золотого ключа, який відмикає всі двері. Міщанам – міщанські чесноти, а шанолюбцям – вади шанолюбців. А тепер уяви собі, друже, яка то втіха – кохання герцогині де Ланже, герцогині де Мофріньєз або леді Дадлі! Якого чару надає холодна стриманість цих жінок найменшим проявам їхнього почуття! Яка радість милуватися барвінком, що пробивається з-під снігу! Одна усмішка, напівприкрита віялом – і куди дівається стриманість, продиктована правилами пристойності? Та хіба можна з цим рівняти непогамовні пристрасті твоїх міщанок з їхньою сумнівною відданістю! Бо відданість у коханні – це той самий розрахунок. А крім того, у великосвітської жінки, у Бламон-Шоврі, свої чесноти! Її чесноти – багатство, влада, блиск, певна зневага до всіх, хто стоїть нижче від неї…

– Дякую, – сказав Б’яншон.

– Ти старий йолоп, друже! – вигукнув, сміючись, Растіньяк. – Не будь плебеєм, наслідуй свого друга Деплена: стань бароном, кавалером ордена Святого Михаїла, пером Франції, а дочок повидавай за герцогів.

– Під три чорти всіх твоїх…

– Ну, ну, вгамуйся.

1 2 3 4 5 6 7