Еліксир довголіття

Еліксир довголіття

Оноре де Бальзак

Переклав Віктор Шовкун

До читача

Сюжет цього етюду дав авторові, коли той тільки починав своє життя в літературі, один його друг, давно покійний; а згодом автор натрапив на цей таки сюжет у одному збірнику новел, виданому на початку нинішнього століття — досить імовірно, що це одна з фантазій берлінського письменника Гофмана, надрукована в якомусь німецькому альманасі й забута видавцями, що випустили друком зібрання його творів. У "Людській комедії" вистачає оригінальних знахідок, і автор не соромиться зізнатися читачам у невинному запозиченні; за прикладом славетного Лафонтена, йому іноді трапляється неумисне переказати на свій лад той чи той уже відомий сюжет. Подану далі новелу не слід вважати за один із жартів, модних у 1830 році, коли кожен автор прагнув написати щось жахливе на втіху молодим дівчатам. Коли ви довідаєтеся про те, як вишукано Дон Жуан відправив на той світ батька, спробуйте уявити собі, як би повелися в дев'ятнадцятому сторіччі за схожих обставин порядні люди з тих, хто погодився виплачувати літній людині довічну ренту, сподіваючись, що якась хвороба не дасть їй дожити до глибокої старості, або хто віддав унайми старій жінці помешкання, взявши з неї платню до кінця її днів. Захотіли б вони воскресити тих, чия смерть для них вигідна? Нехай ті, хто міряє людську совість, поміркують, наскільки Дон Жуан скидається на батьків, що одружують своїх дітей для вдоволення власних амбіцій. Чи вважає людське суспільство, яке, коли вірити філософам, іде шляхом прогресу, чи вважає воно за крок уперед звичку покладати всі свої надії на чиюсь смерть? Звідси виникла ціла наука й почесні професії, представники яких живуть коштом смерті. Чекати, коли сконає та або та людина, для подібних спритників — ремесло, вони просто-таки чатують на смерть, вони щоранку умовляють її скоріше забрати недужого, а ввечері перевіряють, приходила вона чи ні. Це коад'ютори, кардинали, позаштатники, учасники тонтіни тощо. Додайте сюди людей делікатних — а їх чимало,— що накинули оком на маєток, ціна якого їм не по кишені, отож вони з холодною розважливістю оцінюють, скільки лишається прожити на світі їхнім вісімдесятирічним чи сімдесятирічним батькам, свекрухам чи тещам, кажучи: "Менш ніж через три роки я одержу спадщину, і тоді..." До вбивці ми почуваємо меншу відразу, аніж до шпига. Вбивця, можливо, піддався миттєвому нападу божевілля, йому дозволено покаятись, ушляхетнити себе. Але шпиг завжди лишається шпигом; він шпиг, коли спить у ліжку, коли сидить за столом, коли йде вулицею, він шпиг удень і шпиг уночі; він підлий у кожну хвилину свого життя. Але й убивця може бути не менш підлим, аніж шпиг. Хіба ви не помічали в нашому суспільстві безліч людей, яких наші закони, наші звичаї і порядки спонукають безперервно думати про смерть своїх близьких, палко жадати її? Вони прикидають вартість похорону, коли купують кашемірову шаль для дружини, коли в театрі підіймаються сходами, коли мріють про власну ложу в Італійській опері, про власну карету. Вони чинять убивство і в ту мить, коли милі створіння, це уособлення самої невинності, підставляють їм увечері свої дитячі лобики під поцілунок, кажучи: "На добраніч, тату!" Вони щогодини бачать очі, які їм хотілося б закрити і які щоранку розплющуються на світло, як око Бельвідеро — персонажа з цієї повісті. Одному Богові відомо, скільки батьковбивств люди здійснюють подумки! Уявіть собі чоловіка, зобов'язаного платити тисячу екю довічної ренти старій жінці, уявіть собі, що обоє вони живуть у селі, розділені лише струмочком, але й це не перешкоджає їм з усією щирістю ненавидіти одне одного, не рахуючись навіть із правилами пристойності, що змушують носити маску двох братів, з яких одному дістанеться майорат, а другому — лише частка спадщини. Вся європейська цивілізація стоїть на фундаменті ПЕРЕДАЧІ МАЙНА У СПАДОК і скасувати цей закон було б дурістю. Але чи не слід би — як у машинах, що становлять гордість нашого століття,— поліпшити конструкцію цього важливого механізму?

Якщо автор захотів звернутися з традиційним посланням "До читача" в передмові до твору, де він намагається використати всі можливі літературні форми, то це для того, щоб висловити свої зауваження, які стосуються кількох його філософських етюдів водночас, хоча насамперед цього. В кожному з них подано більш або менш нові ідеї, виразити які авторові здалося доречним ; він міг би навіть претендувати на пріоритет у галузі тих або тих форм і висловлених думок, адже згодом вони перейшли в ужиток сучасної літератури і нерідко там вульгаризуються. Отже, читачі не повинні пропустити повз увагу дату першої публікації, поставлену під кожним етюдом, якщо вони хочуть віддати авторові належне.

Письменство дає нам змогу завести незнайомих друзів, і який то щирий друг — твій читач! Тим більше, що з добре знайомих друзів автора деякі не прочитали жодного рядка з його творів! Автор вважає, що тільки сплачує свій борг вдячності, присвячуючи цю новелу DIIS IGNOTIS*.

* Невідомим богам (латин.).

====================

Одного зимового вечора дон Жуан Бельвідеро частував у своєму розкішному феррарському палаці князя з роду д'Есте. В ту епоху бенкети були чудовим видовищем, влаштовувати яке могли тільки люди, не бідніші за королів, або могутні феодальні сеньйори. Сидячи навкруг стола, на якому горіли запашні свічки, семеро веселих жінок утішалися приємною бесідою, оточені прекрасними статуями з білого мармуру, що вирізнялися на тлі стін, обличкованих під червоний камінь, і контрастували з барвистими турецькими килимами. Вбрані в атлас, виблискуючи золотом і діамантами,— менш, проте, яскравими, ніж їхні очі, усі вони здавалися втіленням пристрастей, однаково палких, але настільки ж розмаїтих, наскільки розмаїтою була їхня краса. Правда, говорили вони про одне й те саме, про одне й те саме думали, але вираз обличчя, погляд, який-небудь жест або відтінок у голосі надавали мові кожної з них своєрідного тону — легковажного, хтивого, меланхолійного або насмішкуватого.

Одна, здавалося, промовляла: "Моя врода зігріє навіть захололе серце старого діда".

Друга: "Я люблю лежати на канапі і п'янити себе думкою про тих, хто мене обожнює".

Третя, ще новенька на цих бенкетах, мало не червоніла:

— В глибині серця мене мучать докори сумління,— казала вона.— Я католичка і боюся пекла. Але вас я так люблю, так люблю, що заради вас готова пожертвувати і вічним спасінням.

Четверта, перехиляючи келих із хіоським вином, вигукувала:

— Будемо ж веселитись! З кожним світанком я відроджуюся для нового блаженства! Не пам'ятаючи про минуле, ще п'яна після вчорашніх поєдинків, я знову до дна осушую келих життя, осяяного щастям, напоєного коханням!

Жінка, яка сиділа біля Бельвідеро, спопеляла його вогнистим поглядом. Вона мовчала. "Мені не знадобляться bravi*, щоб порішити коханця, якщо він мене покине!" — здавалось, промовляли її очі. Вона сміялася, але її рука конвульсивно ламала золоту цукерницю, карбовану чудесними візерунками.

* Наймані вбивці (іт.).

— Коли ж ти станеш герцогом? — запитала шоста в князя, блиснувши хижою посмішкою і втупивши в нього очі, сповнені вакхічного безуму.

— А коли нарешті помре твій батько? — сказала сьома, засміявшись і хмільним грайливим порухом кинувши в дона Жуана букет.

Ця невинна юна дівчина звикла легковажити всім священним.

— О, не згадуйте мені про нього! — вигукнув юний красень дон Жуан Бельвідеро.— На світі існує тільки один вічний батько, і, на моє лихо, дістався він мені!

Крик жаху вихопився в сімох феррарських куртизанок, у Жуанових друзів і навіть у князя, хоча через двісті років, за Людовіка XV, люди з обраного товариства лише посміялися б з такої вихватки. Але оргія лише починалася, і, мабуть, душі ще не зовсім скаламутилися. Незважаючи на яскраве полум'я свічок, на палкі вигуки, на блиск золотих і срібних чаш, на хмільне вино, незважаючи на те, що погляд милувався найпрекраснішими жінками, можливо, в глибині тих сердець ще збереглося трохи сорому перед людським та Божим осудом, який жевріє там, аж поки гульня не заллє його потоками іскристого вина. Одначе квіти вже зім'ялися, очі посоловіли — сп'яніли уже й сандалії, як висловився Рабле. І ось коли на бенкеті на мить запала тиша, відчинилися двері, і, як на Валтасаровій1 учті, з'явився дух Божий у подобі старого сивого слуги з хисткою ходою та насупленими бровами; він увійшов із сумним обличчям, і від його погляду зблякли вінки, келихи з червоним вином, піраміди плодів, блиск бенкету, пурпуровий рум'янець здивованих облич і яскраві барви подушок, зім'ятих білосніжними жіночими плечима та ліктями. І мов жалобне покривало опустилося на всю цю навіжену компанію, коли слуга промовив глухим голосом похмурі слова:

— Паничу, ваш батько помирає.

Дон Жуан підвівся, зробивши жест, який гості мали витлумачити так: "Даруйте, таке не щодня трапляється".

Хіба смерть батька не застає молодих людей — і досить часто — посеред розкошів життя, посеред безумних розваг веселої оргії? Смерть у своїх забаганках буває не менш примхлива, ніж норовиста куртизанка. Але смерть завжди вірна, вона ще нікого не обманула.

Коли дон Жуан зачинив за собою двері вітальні й пішов довгою галереєю, темною і холодною, він, як актор на сцені, спробував прибрати належного для такої сумної події вигляду; знаючи, що повинен зіграти роль сина, він відкинув свої веселощі разом із серветкою. Ніч була чорна, хоч око виколи. Мовчазний слуга, що проводив дона Жуана до спальні вмирущого, освітлював дорогу паничеві досить погано, і Смерть, заручившись підтримкою холоду, тиші, темряві, а може, й затуманеної свідомості, яка ще не прочумалася від хмелю, заронила в душу марнотрата деякі роздуми; він подумки переглянув усе своє життя і став замислений, як злочинець, коли його ведуть на суд.

Бартоломео Бельвідеро, Жуанів батько, нині дев'яносторічний дід, більшу частину свого життя віддав торговим справам. Часто мандруючи по відомих своїми талісманами країнах Сходу, він надбав там величезне багатство і знання, цінніші — як він казав — за золото й діаманти, якими на той час він уже мало цікавився. "Для мене один зуб дорожчий від рубіна, а владу я ставлю понад знання!" — іноді вигукував він, усміхаючись.