Місто без пригод

О. Генрі

Сповнені пихи міста

Ведуть суперечки палкі,

Що ті — від гірського хребта,

А ті — від просторів морських.

Р. Кіплінґ

Можете ви собі уявити роман про Чікаго, чи Буффало, або, скажімо, Нешвілл (штат Теннессі)? У Сполучених Штатах є троє міст, про які пишуть: Нью-Йорк, звісно, потім Новий Орлеан, і — найкраще з усіх — Сан-Франціско.

Френк Норріс

Схід — це Схід, а Захід — це Сан-Франціско, так вважають каліфорнійці. Каліфорнійці — це окрема раса, вони — не просто жителі штату. Це південці Заходу. Жителі Чікаго не менш віддані своєму місту; але якщо ви спитаєте їх, чому саме, вони, заїкаючись, мимритимуть щось про рибу з озера і про новий будинок товариства "Диваків". Каліфорнійці ж почнуть оповідати з усіма подробицями.

Насамперед, поки ви думатимете про свої рахунки за вугілля і про вовняну білизну, вони добрих півгодини говоритимуть про благодатний клімат. А коли, помилково сприйнявши ваше мовчання за схвалення, розпаляться дужче, так розмалюють місто Золотих Воріт, наче то вкийсь Багдад Нового світу. Ну, скажімо, щодо цього заперечень немає. Але, дорогі мої кузени (по Адаму та Єві), необачним буде той, хто, тицьнувши пальцем у географічну карту, скаже: "А ось у цьому місті нема нічого романтичного... Що тут може трапитись?" Зухвало й нерозважливо було б однією фразою кинути виклик історії, романтиці і видавництву "Ренд і Мак-Неллі" .

"Нешвілл. Місто, торговий порт і столиця штату Теннессі. Розташовано на річці Камберленд і на перехрещенні двох залізниць. Найважливіший центр освіти на Півдні".

Я вийшов із поїзда о восьмій вечора. Марно погортавши словника у пошуках підходящих прикметників, я змушений був звернутися до фармакопеї.

Візьміть лондонського туману тридцять відсотків, малярії десять відсотків, світильного газу двадцять відсотків, роси, зібраної рано-вранці на цегельні, двадцять п'ять відсотків, жимолості п'ятнадцять відсотків. Змішайте.

Ця суміш дасть вам певне уявлення про нешвіллську мряку. Не така пахуча, як кульки нафталіну, і не така густа, як гороховий суп, але нічого — люди дихають.

Я поїхав до готелю якимсь ридваном. Чимало зусиль довелося мені докласти, щоб не видертись, як Сідней Картон , на його дах. Воза тягла пара допотопних тварин, на передку сиділо щось темне, але вже вирване з пітьми рабства.

Я стомився і хотів спати. Отож, діставшись до готелю, хутенько заплатив п'ятдесят центів, як зажадав візник, І, їй-богу, майже стільки ж додав на чай. Я знав звички людей цієї породи і не мав ніякого бажання слухати його патякання про колишнього господаря і про те, що було "до війни".

Готель був одним із тих, що їх рекламують як "заново опоряджені". Це означає: на двадцять тисяч доларів нових мармурових колон, кахля, електричних люстр та мідних плювальниць у вестибюлі, а також новий розклад руху поїздів і літографії з краєвидами навколишніх гір — у кожному просторому номері нагорі. Адміністрація поводилася бездоганно, була уважна, витончено чемна; прислуга повільна, як черепаха, і добродушна, як Ріп ван Вінкль . А годували так, що заради цього варто було проїхати тисячу миль. У всьому світі навряд чи є готель, де подавали б таку курячу печінку "en brochette" .

Під час обіду я запитав офіціанта-негра, що робиться у них у місті. Він якусь хвилину зосереджено думав, потім відповів:

— Бачте, бос, я, гадаю, що після заходу сонця тут нічого не робиться.

Сонце вже зайшло — давно потонуло у мряці. Отже, цього видовища я не побачу. Але я вийшов на вулицю, під дощ, сподіваючись усе-таки щось побачити.

"Його збудовано на нерівному місці. Вулиці освітлюються електрикою. Щороку витрачається енергії на 32 470 доларів".

Вийшовши з готелю, я одразу став свідком расових заворушень. На мене ринула юрма чи то бедуїнів, чи арабів, чи зулусів, озброєних... Щоправда, я відчув полегкість, коли побачив, що вони озброєні не гвинтівками, а канчуками. І ще я помітив невиразні обриси каравану темних і незграбних екіпажів і, почувши заспокійливі вигуки: "Будь-який кінець міста, бос,— п'ятдесят центів", зметикував, що я не жертва, а всього-на-всього клієнт.

Я йшов по довгих вулицях, і всі вони вели вгору. Мені було цікаво, як вони потім спускаються. На головних вулицях я подекуди бачив освітлені крамниці; бачив трамвай, що розвозив у всі кінці міста шановних городян; бачив пішоходів, котрі практикувались у мистецтві підтримувати розмову; чув сплески сумовитого сміху, що линули з павільйону, де подавали морозиво. "Неголовні" вулиці, здавалося, прагнули зачарувати миром і затишком, що панували під їхніми дахами. В багатьох будиночках за цнотливо запнутими фіранками світилися вогні, де-не-де акуратно і доброзвичайно бринькав рояль. Справді, тут "мало що робилося". Я пошкодував, що не вийшов до заходу сонця. І повернувся в готель.

"У листопаді 1864 року загін конфедератів генерала Гуда рушив на Нешвілл, де й оточив частини урядових військ під командуванням генерала Томаса. Останній аробив вилазку і у жорстокому бою розбив південців".

Усе своє життя я був свідком і шанувальником дивовижної влучності, якої досягають південці в мирних боях, спльовуючи тютюн. Але в цьому готелі на мене чекав сюрприз. У великому вестибюлі було дванадцять нових, блискучих, містких, імпозантних мідних плювальниць, таких високих, що їх можна було б назвати урнами, й таких широких, що за п'ять кроків найкраща з подаючих жіночої бейсбольної команди, напевно, змогла б поцілити м'ячем у будь-яку з них. І хоч тут шаленіла запекла битва, вороги не були переможені. Вони стояли блискучі, нові, поважні, місткі, незаймані. Але — боже праведний! — кахляна підлога, чудова кахляна підлога! Я мимоволі згадав битву під Нешвіллом і, за своєю дурною звичкою, зробив деякі висновки щодо успадкованої влучності.

Тут я вперше побачив майора (недоречна чемність) Кесуела. Глянувши на нього, я одразу збагнув, що то за один. Мій давній друг А. Теннісон сказав, як завжди, влучно:

"Пророче, прокляни балакучого язика.

І прокляни британського паразита-пацюка".

Розгляньмо слово "британський" як таке, що підлягає заміні ad libitum . Пацюк завжди лишається пацюком.

Цей чоловік шастав по готелю, наче голодний собака, що забув, де він закопав кістку. У нього було широке, м'ясисте, червоне обличчя, сонною масивністю схоже на обличчя Будди. Він мав тільки одну принадну рису — був ретельно поголений. Доки чоловік користується бритвою, печать звіра не ляже на його обличчя. Думаю, якби того дня він не поголився, я б знехтував його авансами і в кримінальному літописі світу не було б записано ще одне вбивство.

загрузка...

Я стояв за п'ять кроків від однієї з плювальниць, коли майор Кесуел відкрив по ній вогонь. Мені стало спостережливості, щоб збагнути, що нападаюча сторона користується кулеметом Гетлінга, а не якоюсь там малокаліберною гвинтівкою. Тому я швидко ступив крок убік, й це дало майорові привід вибачитися переді мною як представником мирного населення. Він був якраз балакучий. За чотири хвилини майор став моїм приятелем і потяг мене до бару.

Хочу застерегти, що й сам я південець, але не за фахом чи ремеслом. Я уникаю краваток-шнурків, капелюхів з опущеними крисами, чорних сюртуків "принц Альберт", розмов про кількість тюків бавовни, знищених генералом Шерманом, і жування тютюну. Коли оркестр виконує "Діксі" , я не плещу в долоні. Я зручно вмощуюсь у шкіряному фотелі, замовляю ще пляшку пива і мрію...

Майор Кесуел грюкнув кулаком по стойці, і йому, наче луна, відгукнулася перша гармата на форті Семтер . Коли ж його промова про Громадянську війну вибухнула останнім залпом на Аппоматоксі , у мене зажевріла надія. Але тут він перейшов на родовідні дерева і довів, що Адам був всього троюрідним братом сім'ї Кесуел, та й то тільки в боковій її парості. Покінчивши із генеалогією, Кесуел, на велику мою огиду, заходився теревенити про свої сімейні справи. Згадав свою дружину, простежив її походженя аж до Єви і затято спростував чутки про те, що вона нібито має якісь родинні зв'язки з країною Нод...

У мене виникла підозра, що майор затіяв увесь цей шум-гам, аби я забув, що напої замовив він,— сподівався, що, спантеличений балачкою, я заплачу за них. Та коли ми випили, він жбурнув на стойку срібного долара, той аж задзвенів. Після цього мені не лишалося нічого іншого, як замовити ще. Розплатившись, я рішуче попрощався з ним; з мене було досить його товариства по саму зав'язку. Але він усе-таки устиг голосно похвалитися прибутками своєї дружини і показати мені повну пригорщу срібних монет.

Коли я підійшов до контори по ключ, клерк ввічливо сказав:

— Якщо цей Кесуел вам набридає і ви поскаржитесь, ми його витуримо. Нестерпна особа, гультяй, без певних засобів до існування, хоч у нього, як правило, й водяться гроші. На жаль, ми не маємо законних підстав викинути його звідси.

— Ні, нащо ж,— відповів я.— У мене немає поважних причин скаржитись на нього. Але хочу зауважити, що я й справді не шукаю його товариства. Ваше місто,— вів я далі,— мабуть, дуже тихе. Які втіхи, пригоди або розваги можете ви запропонувати гостеві?

— Ну, скажімо, сер,— мовив клерк,— у наступний четвер буде шоу. Там... А втім, я пошукаю оголошення, і вам його принесуть у номер, коли подаватимуть воду з льодом. На добраніч.

Зайшовши до своєї кімнати, я визирнув у вікно. Було близько десятої, але переді мною лежало вже заніміле місто. Ще й досі мрячило, де-не-де миготіли вогники, але так далеко один від одного, як коринки в солодкій булці, що продається на дамському благодійному базарі.

"Тихе місце,— подумав я, коли мій перший черевик упав над головою постояльця, що жив у кімнаті внизу. В тутешньому житті нема того, що надає яскравості й різноманітності містам Заходу і Сходу. Це просто звичайне собі, гарне, нудне, ділове місто".

"Нешвілл посідає одне з перших місць серед промислових центрів країни. Це — п'ятий взуттєвий ринок Сполучених Штатів. Найбільший на Півдні постачальник цукерок і печива. Веде широку оптову торгівлю мануфактурою, бакалією та аптекарськими товарами".

Треба розповісти вам, як я потрапив до Нешвілла. Повірте, що цей відступ так само нудний для мене, як і для вас. їхав я в інше місце у своїх справах, але "Північний літературний журнал" дав мені доручення завітати сюди, щоб налагодити особисті зв'язки з одним його позаштатним співробітником — А.

1 2 3 4