Мить перемоги

О. Генрі

Бенові Гренджеру, ветеранові війни, двадцять дев'ять років, і з цього можна визначити, про яку війну йдеться[1]. Тепер він головний крамар і поштмейстер у Кадізі, маленькому містечку, над яким весь час віють вітри з Мексіканської затоки.

Бен допоміг вибити іспанців з їхньої цитаделі на Великих Антільських островах, а потім, обійшовши пішки півсвіту в чині капрала, промарширував як учитель по палючих тропічних коридорах коледжу просто неба, де американці навчали філіппінців послуху. Нині, перекувавши багнет на ніж для різання сиру, він збирає гурток приятелів не в густих джунглях Мінданао, а в затінку своєї веранди з гладенько обструганих дощок. Бен завжди більше цікавився ділом, аніж словами, але залюбки також розглядав і зважував мотиви вчинків, про що свідчить ця його розповідь.

— Що, на вашу думку,— спитав він мене одного місячного вечора, коли ми сиділи в його крамниці серед ящиків та бочок,— що змушує чоловіків наражатися на небезпеку, знегоди, голод, бій, кулі і таке інше? В ім'я чого чоловік іде на це? Чому він намагається перевершити своїх ближніх, чому прагне бути хоробрішим, сильнішим, відважнішим і винятковішим навіть за своїх найкращих друзів? Що його спонукає до цього? Заради чого він робить усе це? Мабуть, не заради свіжого повітря й моціону. Чого, по-вашому, Білле, сподівається, загалом кажучи, середньоарифметичний чоловік, коли пнеться із шкури на базарних площах, форумах, передовій, полях бою, майданчиках для гри в гольф, бігових доріжках та інших аренах цивілізованого й дикунського світу?

— По-моєму, Бене,— відповів я розважливо,— можна спокійнісінько звести всі мотиви, які спонукають чоловіка шукати слави, до трьох: по-перше, честолюбство, тобто прагнення до загального захвату й оплесків; по-друге, жадібність, тут насамперед важить матеріальний бік успіху; і по-третє, кохання до жінки, яку він має чи хоче мати.

Бен розмірковував над моїми словами, пересмішник на верхівці мескитового дерева біля веранді вивів тим часом дюжину трелей.

— Ваше визначення,— мовив Бен,— досить вичерпне, якщо виходити з правил, викладених у прописах і хрестоматіях з історії. А я мав на думці Віллі Роббінса, давнього свого знайомого. Якщо хочете, я розповім вам про нього, поки ще не зачинив крамниці.

Віллі був у нашій компанії в Сан-Огестіні. Я служив тоді прикажчиком у Брейді й Мерчісона, оптова торгівля одягом і продовольством для ферм. Ми з Віллі належали до одного танцювального клубу, одного спортивного товариства й однієї військової роти. Він грав на трикутнику в нашій музичній капелі, яка тричі на тиждень учиняла десь у місті бешкет.

Ім'я Віллі пасувало йому надзвичайно. В літньому костюмі він важив не більше, як сто фунтів, обличчя мав таке простодушне, що кожен, хто бачив його, мимоволі згадував дитячу пісеньку про Мері та її овечку.

А от до дівчат він був такий ласий, що заради них поліз би навіть на колючий дріт. Вам, либонь, траплялися такі типи: химерне поєднання боягузства й відваги; важко сказати, чого в них більше — скромності чи нахабства. Проте вони ніколи не прогавлять ні найменшого шансу. Коли передбачалася, як пишуть у газетах, "радісна подія", Віллі завжди був тут як тут і сяяв, мов король на іменинах, і водночас був засмучений, мов сира устриця, подана на стіл з малосольними огірочками. Танцював він так, наче хтось йому спутав задні ноги; словник його налічував приблизно триста п'ятдесят слів, і їх йому вистачало на чотири танцювальні вечірки щотижня, але щоб відбути дві вечірки з морозивом і прийняти в неділю гостей, Віллі мусив удаватися до плагіату. Він бачився мені якимсь гібридом мальтійського котеняти, мімози і актора збанкрутілої трупи "Дві сироти".

Я змалюю вам його фізіологію і психологію, а потім продовжу свою розповідь.

Кольором шкіри й манерами Віллі скидався на жителя Кавказу. Волосся у нього було опалове, а говорив так, що нічого не розбереш. Голубуваті очі його були схожі на очі фарфорового песика, який стоїть у кутку на камінній поличці у вашої тітки Елен. Вдачу Віллі мав лагідну, і її ніколи не відчував до нього ворожості. Я не задирав його, як не задирали його й іншТ.

І що б ви думали, наш Віллі втнув? По вуха закохався в Майру Еллісон, найжвавішу, найшикарнішу, найспритнішу і найвродливішу дівчину в Сан-Огестіні, ось що! Вона мала найчорніші очі, найлискучіші кучері і найспокусливішу... Ні, ви помиляєтесь... Я не був її жертвою. Хоча міг бути... Просто я не настільки дурний. Бачив: її серце з самого початку полонив Джо Гренберрі. Решту залицяльників він випередив на кілька ліг і першим розірвав фінішну стрічку. З Майрою було вирішено, товар, як кажуть, було продано, запаковано й доставлено покупцеві.

Якось у Сан-Огестіні, у місіс Спреггінс, полковниці, влаштували вечірку з морозивом. Для нас, хлопців, на другому поверсі відвели велику кімнату, щоб ми мали де залишити капелюхи, причесатись і надіти чисті комірці, які ми тримали за підкладкою капелюхів,— коротше кажучи, навести лоск задля таких вишуканих оказій. Трохи далі по коридору була ще кімната, де чепурилися дівчата. Внизу ми, тобто члени сан-огестінського танцювально-розважального клубу, мали у вітальні п'ятачок — маленький майданчик для танців.

Віллі Роббінс і я були в роздягальні — здається, ми так називали цю кімнату,— коли Майра Еллісон вибігла з кімнати для дівчат і подріботіла коридором до сходів. Віллі саме стовбичив перед дзеркалом, зосереджено пригладжуючи русявого чубчика, який, певно, завдавав йому немало клопоту. Майра, як завжди, була життєрадісна й пустотлива. Зупинившись, вона просунула голову до нас. Безперечно, це була дуже гарненька дівчина. Але я знав, як прихильно вона ставиться до Джо Гренберрі. Віллі це теж знав, але все одно витріщав на неї очі і скрізь ходив за нею хвостиком. Він був настирливий, хоча це й не пасувало до його білявого волосся і ясних очей.

— Привіт, Віллі! — каже Майра.— Що це ви робите перед дзеркалом?

— Стараюсь набрати хвацького вигляду,— відповідає Віллі.

— Таж ви його ніколи не матимете,— каже Майра, заливаючись дошкульним сміхом — то був найдратівливіший звук у світі, хіба що постукування порожньої фляги об край сідла дратувало мене дужче.

Коли Майра пішла, я глянув на Віллі. Обличчя у нього побіліло, мов сніг: безперечно, її репліка зачепила його, як кажуть за живе. Я не побачив у її словак нічого особливо дошкульного для чоловічої гідності, а, проте, Віллі страшенно образився.

Ми наділи чисті комірці й спустилися вниз, але того вечора Віллі так і не підійшов до Майри. Зрештою він був телепень, я ніколи й не дивувався, що Джо Гренберрі обскакав його.

На другий день потопили наш бойовий корабель "Мен", а незабаром хтось — здається, Джо Бейлі чи Бен Тіллмен, а може, уряд — оголосить війну Іспанії.

Звісно, кожен південець знав, що Північ самотужки не подужає таку велику країну, як Іспанія. Янкі почали кликати на поміч, і Джонні-бунтгівники відгукнулися на той поклик. "Ми йдемо, батьку Вільяме, сто тисяч війська і ще багацько на додану",— так вони співали. Щезло все, що розділяло Північ і Південь: і наступ військ Шермана, і ку-клукс-клан, і низькі ціни на бавовну, і окремі трамвайні вагони для негрів. Ми стали однією нероздільною країною — без Півночі, з невеличким Сходом, чималим шматком Заходу і Півднем завбільшки з першу іноземну наклейку на новому восьмидоларовому чемодані.

Виявилося, що звитяжна армада Штатів ніяк не могла обійтись без четвертої сан-огестінської стрілецької роти чотирнадцятого техаського полку. Наша рота однією з перших висадилася на Кубі, вселивши паніку в серця ворогів. Я не збираюсь переповідати вам історію тієї війни; я притягнув її тільки для того, щоб розширити свою розповідь про Віллі Роббінса — як ото республіканська партія притягнула ту війну заради своєї перемоги на виборах 1898 року.

Якщо коли-небудь хтось хворів на героїзм, то це, безперечно, Віллі Роббінс. Тільки-но ступивши на землю тиранів Кастилії, він кидався туди, де була небезпека, як кіт на сметану. Він неабияк дивував усю нашу роту, починаючи з капітана. Всі, природно, думали, що він хоче стати ординарцем у полковника чи писарем у інтенданта, але де там! Він зробився втіленням білявого хлопця-рубаки, що живий і з трофеями вертається додому, замість того щоб померти з важливою депешею в руках біля ніг полковника.

Наша рота попала в ту частину кубинського пейзажу, де сталися найнепривабливіші й найменш оспівані воєнні епізоди. Ми щодня гасали в кущах, перестрілюючись з іспанськими військами, але особливого ентузіазму ніхто не виявляв. Війна була для нас жартом, а для них — зовсім нецікава. Те, що сан-огестінські стрільці б'ються за зоряно-смугастий прапор янкі, здавалося нам страшенним фарсом. А бісові сеньйорчики отримували мізерну платню, тож їм було байдуже, вважатимуть їх патріотами чи зрадниками. Час від часу когось убивали. Як на мене, це була марна трата життя. Колись у Нью-Йорку я бачив на Коні-Айленд, як одна із швидкісних машин на "американських гірках" зірвалася з рейок і вбила чоловіка в коричневому полотняному костюмі. Так от, щоразу, коли іспанці вбивали когось із наших, смерть здавалася мені такою ж безглуздою і марною, як на тому атракціоні.

Але повернімося до Віллі Роббінса.

Він жадав крові, почестей, влади, орденів, медалей і всіх інших видів військової слави. І вочевидь нехтував усі визнані форми небезпеки на війні: іспанців, гарматні ядра, пороховий чад, тушонку і протекції. Він мчав уперед, сяючи своїм білявим чубом і фарфоровими блакитними очима, знищував іспанців, наче бутерброди з сардинкою. Війна і канонади зовсім не псували йому настрою. Він витримував караульну службу, москітів, галети, дієту й гарматний вогонь з однаковим самовладанням. Жоден блондин, скільки їх було у світовій історії, за винятком Бубнового Валета й російської цариці Катерини, негоден був і в слід йому ступити.

Раз, пригадую, невеличкий кавалерійський загін іспанців виїхав з-за поля цукрової тростини й убив Боба Тернера, старшого сержанта нашої роти, коли ми саме обідали. Як вимагають армійські статути, ми виконали звичайні тактичні маневри: вишикувалися, зарядили рушниці і, ставши на коліно, відсалютували ворогові вогнем.

Так техасці ніколи не бились, але, будучи дуже важливим додатком і підмогою регулярного війська, сан-огестінські стрільці мали підкорятися бюрократичній системі зведення рахунків.

Поки ми дістали свій бойовий статут, розгорнули його на п'ятдесят сьомій сторінці, кілька разів порахували від одного до трьох і від трьох до одного й загнали в наші гвинтівки холості патрони, іспанські кіннотники неквапно поскручували й позакурювали цигарки, а потім, зневажливо посміхаючись, так само повільно відійшли.

Я одразу пішов до капітана Флойда й кажу йому:

— По-моєму, ця війна не зовсім чесна.

1 2 3
загрузка...