Вождь червоношкірих

Думалось, що то буде ловкий справуночок. Та постривайте: розкажу вам, як воно вийшло насправді. Ми з Біллем Дрісколом були саме на Півдні, в штаті Алабама. І взяли ми собі в голову — викрасти дитину. Як казав згодом Білл, "тієї миті розум нам потьмарився". Та ба! Збагнули це ми вже потім.

Було там одне містечко, пласке, як млинець, а звалося, куди твоє діло,— Вершина. Люди в ньому жили сумирні, неприскіпливі — словом, селюки, що їм тільки круг клечаного дерева танцювати.

У нас із Біллом було разом доларів шістсот капіталу, а потребували ми ще, не мало не багато, дві тисячі, щоб провести шахрайську оборудку з земельними ділянками в одному місті на заході Іллінойсу. Ми обмірковували цю справу на готельному ґанку. Любов до своїх дітлахів, гадали ми, має бути особливо сильна в напівсільських містечках. Саме тому, а також з інших причин викрасти дитину тут набагато легше, ніж у радіусі дії газет, що відразу ж посилають перевдягнених репортерів і здіймають несусвітній галас А Вершина не могла загрозити нам нічим страшнішим за кількох констеблів та ще плохеньких собак-слідців і двох-трьох викривальних статей у "Щотижневому бюджеті фермера". Словом, справа була певна.

Ми вибрали нашою жертвою єдиного сина значного городянина, що звався Ебепезер Дорсет. Татусь був чоловік шановний, відомий жмикрут, що кохався в прострочених заставних паперах, і заклятий ворог усіляких грошових пожертв. Синок був десятирічний хлопчисько, геть поцяцькований ластовинням, волосся він мав такого кольору, як обкладинка журналу, що його купуєш, чимдуж поспішаючи на поїзд. Ми з Біллом подумали, що Ебенезер останню сорочку з себе скине, а виплатить за сина дві тисячі доларів до цента. Та постривайте: розкажу вам, як воно вийшло насправді.

Милі за дві од містечка стоїть невисока гора, поросла густою кедриною. Потойбіч гори є печера. Туди ми понаносили харчів.

Одного вечора, коли зайшло сонце, ми під'їхали візком до будинку старого Дорсета. Хлопчисько гуляв па вулиці: штпурляв камінням у кошеня, що сиділо на паркані черев вулицю.

— Гей, малий! —гукнув Білл.-Хочеш, покатаю та ще й дам кульок цукерок?

На відповідь хлопець пожбурив у Білла шматком цегли і влучив у самісіньке око.

— За це старий заплатить іще п'ятсот доларів,— сказав Білл, злазячи з візка.

Хлопчисько борюкався, як ведмідь середньої ваги. Та зрештою ми його таки запхнули на дно візка і поїхали Привезли його до печери. Коня я прив'язав у кедрині, а коли стемніло, доправив візок у сусіднє село, за три милі, де ми його найняли, і вернувся назад пішака.

Коли я зайшов у печеру, Білл само заліплював пластирем садна й синці на своєму виду. За великим каменем, що заступав вхід у печеру, горіло вогнище. Хлопчисько, встромивши собі в руде волосся два канючині пера, стежив за казанком, де варилася кава. Він націлився па мене палицею і промовив:

— Проклятий блідолиций! Як смів ти прийти в табір Вождя Червоношкірих, грози

рівнин?

— Уже все гаразд,— сказав Білл, закачуючи колоші й обдивляючись синці на ногах.-

Ми граємося в індіанців. Пригоди Бафло Білла,— як їх показують у цирку, проти наших пригод — все одно, що діафільм з краєвидами Палестини. Я — старий мисливець Генк і потрапив у полон до Вождя Червоношкірих. На світанку мене оскальпують. Мати божа! Ну й брикається ж цей хлопець!

Так, сер, хлопчисько розгулявся на всі боки. Жити в печері, ночувати біля вогнища — це була для нього цікава розвага; хлопець навіть забув, що він сам полонений. Мене він одразу охрестив Зміїним Оком, оголосив шпигуном і попередив, що, коли зійде сонце, мене засмажать живцем на вогнищі — хай тільки його воїни вернуться з походу.

Сіли ми вечеряти. Хлопчисько напхав повен рот хліба і шинки з підливою і почав без упину базікати. Він виголосив застольну промову такого змісту:

— Мені тут подобається. Я ніколи ще не почував біля вогнища, але одного разу в мене був ручний опосум, а минулого дня народження мені сповнилося дев'ять років.

Ненавиджу ходити до школи. Пацюки з'їли шістнадцятеро яєць у зозулястої курки тітки Джіммі Тальбота. А справжні індіанці є в цьому лісі? Дайте ще підливи. Правда, вітер дме тому, що дерева колихаються? У нас було п'ятеро цуценят. Чому в тебе ніс такий червоний, Генку? Мій тато мав багато грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі оддухопелив Еда Уокера. Не люблю дівчат. Ропуху не можна брати руками: треба ловити шворкою. А що, воли німі? Чому помаранчі круглі? А ліжко у вас є у печері? Амос Маррей має на ногах по шість пальців. Папуга вміє розмовляти, а мавпи й риби не вміють. Скільки це дюжина?

Раз у раз хлопчисько згадував, що він червоношкірий, хапав свою палицю, яка правила йому за рушницю, і чалився навшпиньки до виходу печери — подивитися, чи немає поблизу розвідників ненависних блідолицих. Час от часу він вигукував свій бойовий клич, від якого старого мисливця Генка проймали дрижаки. Хлопчисько настрахав Білла з самого початку.

— Вождю Червоношкірих,— питаю я його,— а додому тобі не кортить?

— Чого я там не бачив? — каже він.— Дома нудно. Школа остогидла. Мені

подобається ночувати біля вогнища. Ти не одведеш мене додому, Зміїне Око?

— Поки що ні,— кажу я.— Поживемо трохи в печері.

— От і добре,— каже він.— Оце-то життя! Я ще зроду так не розважався.

Спати ми лягли десь біля одинадцятої. Послали долі вовняні й ватяні ковдри і поклали Вождя Червоношкірих посередині. Що він утече, ми не боялись. Годин, мабуть, зо три він не давав нам заснути: щомиті схоплювався на рівні ноги, хапав свою рушницю і сичав на вухо мені й Біллеві:

"Цить!" Трісне в лісі суха галузка або зашелестить листя, а в його хлопчачій уяві — то підкрадається ватага розбійників. Зрештою я заснув неспокійним сном. Снилося мені, що мене викрав і прип'яв ланцюгом до дерева лютий рудоволосий пірат.

На світанку я прокинувся від страшного Біллового вереску. Це був не крик, не лемент, не рев, не зойк, яких можна було б чекати від голосників чоловіка,— це був звичайнісінький непристойний, страхітливий, пронизливий вереск жінки, що побачила привида або гусінь. Ви навіть не уявляєте собі, як страшно, коли дужий, сміливий, здоровий чолов'яга верещить у печері удосвіта, наче баба. Я зірвався на рівні ноги. Вождь Червоношкірих сидів на грудях у Білла, вчепившись однією рукою йому в чуприну. В другій руці він тримав гострого ножа, що ми ним різали шинку, і, згідно з оголошеним учора вироком, таки справді силкувався зняти з Білла скальп.

Я одняв у хлопчиська ножа і знову поклав його в постіль. Але з тієї хвилини Білл занепав духом. Він лежав на своєму місці скраю, але вже ні разу не склепив очей, поки хлопець жив з нами. Я подрімав часину, та перед сходом сонця раптом згадав, що Вождь Червоношкірих присудив мене до страти на вогнищі, коли зійде сонце. Не думайте, що я нервувався чи боявся. Ні, але я сів, запалив люльку і притулився до стіни.

— Чого це ти так рано встав, Семе? — спитав Білл.

— Хто, я? — кажу.— Та щось у мене плече поболює. Дай, думаю, сяду, може,

полегшає.

— Брешеш! — каже Білл.— Ти боїшся. Тебе мають спалити, коли зійде сонце, і ти боїшся, що він це зробить. А він такий, що спалив би, якби знайшов сірника. Ох, який жах, Семе! Невже хто-небудь погодиться заплатити гроші, щоб йому вернули назад таке чортеня?

— Авжеж,— кажу я.— Саме коло таких розбишак батьки всією душею упадають. Ну, ви із вождем уставайте та варіть снідати, а я тим часом сходжу на гору та роздивлюся, що навкруги робиться.

Я виліз на вершечок нашої невеликої гори й озирнув околицю. Біля містечка я сподівався побачити загін здорових фермерів, озброєних косами й вилами, що вийшов на розшуки негідників, які викрадають дітей. Але я побачив мирний краєвид і на всьому обширі одного-єдиного чоловіка, що орав сивим мулом. Ніхто не ходив з гаками понад річкою, не літали туди й сюди вершники, щоб сповістити нерозважних батьків, що ще нічого невідомо. Замріяний дрімотний спокій оповивав ту частину Алабами, що лежала перед моїми очима.

— Мабуть,— сказав я сам собі,— вони й досі не довідалися, що вовки вкрали з кошари ягнятко. Боже, поможи вовкам! — І подався снідати.

Підходжу до печери, бачу: стоїть Білл, припавши до стіни, важко дихає, а хлопчисько заміряється на нього каменюкою з кулак завбільшки.

— Він укинув мені за комір гарячу картоплину,— пояснив Білл,— і роздушив її ногою, а я дав йому ляпаса. Револьвер з тобою, Семе?

Я відняв у хлопця каменюку і так-сяк їх утихомирив.

— Я тобі цього не подарую,— каже хлопчисько Біллеві.— Ніхто ще ніколи безкарно не вдарив Вождя Червоношкірих. Тож начувайся.

Поснідавши, хлопець виймає з кишені шкураток, обмотаний шворкою, і, розмотуючи її, виходить з печери.

— Що це він надумався? — стурбовано питає Білл.— Як ти гадаєш, Семе, він не збирається втекти?

— Не бійся,— кажу я.— Він, очевидячки, не з тих, що держаться хати. Але нам пора скласти план, як ми дістанемо викуп. Не видно, щоб у місті дуже хвилювалися, що він пропав. А може, вони того й не збагнули. Батьки, може, думають, що він заночував у тітки Джейн або в сусідів. У кожному разі сьогодні виявиться, що він зник. До вечора треба послати батькові листа, що ми згодні повернути його за дві тисячі доларів.

Цієї миті ми почули бойовий клич. Такий клич, мабуть, вигукнув Давид, коли нокаутував чемпіона Голіафа. Той шкураток, що Вождь Червоношкірих витяг з кишені, виявився пращею, і тепер він крутив її над головою.

Я нахилився і почув, як щось важко гупнуло і Білл зітхнув, наче кінь, що з нього знімають сідло. Чорний камінь, завбільшки з куряче яйце, торохнув Білла по голові якраз за лівим вухом. Він увесь зів'яв і гепнувся у вогнище — просто на казанок з окропом, щоб мити посуд. Я витяг Білла з вогню і добрих півгодини одливав холодною водою.

Нарешті він сів, помацав себе за вухом та й каже:

— Ти знаєш, Семе, хто мій улюблений герой у біблії?

— Заспокойся,— кажу я йому.— Скоро ти очуняєш.

— Цар Ірод,— каже він.— Ти нікуди не підеш, Семе, не кинеш мене самого?

Я вийшов з печери, спіймав хлопця і тряс його доти, поки він заторохтів усіма своїми веснянками.

— Якщо ти не шануватимешся,— кажу я йому,— я одразу відведу тебе додому. Ну, будеш слухатися чи ні?

— То я пожартував,— каже він похнюпившись.— Я не хотів ударити боляче старого Генка.