Море — це частина чужого мені світу. Вимушена посадка тут — це не стосується мене, вона мені навіть не загрожує: моя оснастка не для моря.
Через півтори години дощ перестає. Хмари все ще стелються дуже низько, але крізь них уже пробивається, мов ясна усмішка, світло. Я люблю це неквапливе готування до ясної погоди. Певно, шар білої вати у мене над головою став зовсім тонкий. Беру трохи вбік, щоб обійти дощ: тепер уже нема потреби йти навспростець. І ось перша прогалина в небі...
Я вгадав її, ще й не побачивши, бо спереду на морі помітив довгу, зелену мов лугова трава, смугу — своєрідну базу, що буяла яскравою, соковитою зеленню, схожу на ячмінні поля південного Марокко, на які я з щемом у серці дивився, коли повертався з Сенегалу, пролетівши три тисячі кілометрів над пісками. Тепер у мене теж таке відчуття, мовби я підходжу до обжитих країв, — і на душі стає веселіше. Обертаюсь до Прево:
— Ну все, тепер діло піде!
— Авжеж, піде...
Туніс. Поки літак заправляють пальним, я підписую папери. Виходжу з контрои і чую — плюх! — ніби щось упало в воду. Короткий глухий звук, на який і луна не відгукнулась. Я миттю згадав, що вже чув такий звук: то був вибух у гаражі. Тоді від цього хрипкого кашлю загинуло двоє. Обертаюсь до дороги, що йде понад злітною смугою: там димиться легенька курява і два автомобілі, зіткнувшись на повному ходу, застигли, наче вмерзли в кригу. Біжать люди, одні — до них, інші — до нас.
— Телефон... Подзвоніть... Лікаря... Голова...
Відчуваю, як стискається серце. В ясному спокої вечора доля завдала комусь удару. Знищено чиюсь красу, розум, а може й життя... Так, нечутно ступаючи по піску, в пустелі нишком підкрадаються розбійники. Раптовий напад, в таборі виникає короткий шум. Потім знову все поринає в золотаву тишу. Такий же спокій, така сама тиша... Поряд хтось говорить про пробитий череп. Я не хочу нічого знати про це нерухоме, залите кров'ю лице, одвертаюсь від дороги і прямую до свого літака. Але в серці лишаться відчуття небезпеки. Цей звук я одразу ж пізнаю. Коли літак зі швидкістю двісті сімдесят кілометрів вріжеться в чорне плоскогір'я, я почую той самий хрипкий кашель, те саме "ха!" долі, яка ждала нас.
У дорогу до Бенгазі.
2
В дорогу. Дві години ще буде видно. Вже перед Тріполітанією я зняв чорні окуляри. І пісок знову золотиться. Боже, яка ж пустельна ця планета! І мені знову здається, що ріки, й тіняві зарості, і людські оселі — все це виникло тільки завдяки щасливому збігові випадковостей. Бо ж скільки тут каміння і піску!
Але зараз усе це мені чуже, я живу в царині польоту. Відчуваю, що надходить ніч, у якій люди замикаються, немов у храмі. Залишаються, поринаючи в таємниці одвічних обрядів, у роздуми, в яких ніхто не допоможе.
Весь цей земний світ уже тьмяніє і незабаром зникне. Внизу ще видніється пейзаж, насичений блідо-золотистим світлом, але щось там уже розпливається, зникає. І я не знаю нічого, я тільки кажу: нема такого, що могло б зрівнятися з цією миттю. І той, хто пізнав незбагненну чарівність польоту, зрозуміє мене.
Отож я поволі відступаюсь від сонця. Покидаю широкі золотаві простори, де я знайшов би притулок, якщо трапилася б аварія... І орієнтири, які не дали б мені збитися з дороги. Я віддаляюсь від темних обрисів гір на тлі неба, які допомогли б мені обійти рифи. Я входжу в ніч. Лечу в пітьмі. Зі мною тепер тільки зорі...
Світ умирає повільно. Потроху починаю відчувати, що мені бракує світла. Поступово зливаються в одне земля і небо. Земля піднімається і, здається клубочиться, як пара. Перші зірки мерехтять, наче в зеленій воді. Доведеться ще довго чекати, доки вони засяють яскраво, мов діаманти. Траплялося, вночі я бачив, як у небі мчало стільки іскор, що мені здавалося, ніби там, серед зірок шугає рвучкий вітер.
Прево засвічує для проби основні і допоміжні вогні. Обгортаємо лампочки червоним папером.
— Ще один шар...
Він додає шар паперу, клацає вимикачем. Все одно світло ще надто яскраве. Від нього бліді картини навколишнього світу стал б, мов у лабораторії фотографа, невиразні, завуальовані. Воно знищило б ту легку об'ємність, яку іноді ще додає речам німа темрява. Ніч уже настала. Але це ще не справжня ніч. У небі ще висить серп місяця. Прево йде у хвіст літака і приносить сендвіч. Общипую гроно винограду. Їсти не хочеться. Ні їсти ні пити. І я зовсім не відчуваю втоми. Здається, що я летів би так цілих десять років.
Місяця вже нема.
Серед темної ночі озивається Бенгазі. Місто лежить на дні глибокого мороку, його не прикрашає жоден відблиск світла. Я помітив Бенгазі, коли вже підлетів до нього. Шукаю посадочний майданчик, і ось попереду спалахують червоні вогні, що освітлюють трасу. Вони вимальовують чорний прямокутник. Розвертаюся. В небо, мов спалах пожежі, здійнявся промінь прожектора, описав дугу і проклав по майданчику золоту доріжку. Розвертаюся ще раз, намагаючись побачити всі перепони. Цей проміжний аеродром чудово обладнаний для нічної посадки. Зменшую газ і починаю планерувати, немов пірнаю в чорну воду.
Була двадцять третя година за місцевим часом, коли я сів. Вирулюю до прожектора. Там пораються найчемніші в світі офіцери й солдати, — вони то появляються в сліпучому світлі прожектора, то зникають у пітьмі, де вже нічого не розрізниш. Беруть мої документи, починають заправляти літак. за двадцять хвилин усе буде готово.
— Зробіть розворот і пролетіть над нами, щоб ми знали, чи вдало ви піднялися.
В дорогу.
Вирулюю на золоту доріжку, до цього проходу без перепон. Літак, незважаючи на вантаж, піднімається в повітря, далеко не добігши до краю майданчика. Прожектор супроводжує мене і заважає під час розвороту. Нарешті промінь відстає — здогадалися, що він мене засліплює. Описую півколо і йду прямо вгору, бо прожектор знову б'є в обличчя, але, тільки торкнувшись, він одразу ж відскакує, і своїм золотим жезлом показує кудись вбік. І в цій обережності я відчуваю надзвичайну ґречність. Тепер ще раз розвертаюсь і беру курс на пустелю.
Синоптики Парижа, Туніса і Бенгазі пообіцяли мені попутний вітер — тридцять-сорок кілометрів на годину. Спрдіваюсь летіти з швидкістю триста кілометрів. Повертаю праворуч, на середину прямої, що з'єднує Александрію з Каїром. Таким чином я обійду заборонені берегові зони, а якщо мене й віднесе десь, то я продержусь у повітрі, бо з правого чи лівого боку неодмінно побачу вогні якогось міста чи взагалі долини Нілу. Якщо вітер не зміниться, я долечу за три години двадцять хвилин. Якщо ж він стане слабший — за три години сорок п'ять хвилин. І я починаю ковтати тисячу п'ятдесят кілометрів пустелі.
Місяця немає. Чорна смола залила все до самих зірок. Я не побачу жодного вогника, до самого Нілу не дістану жодного сигналу від людей, бо радіо на літаку немає. Я навіть не роблю спроби побачити щось, окрім своїх приладів. Мене більше нічого не цікавить, тільки вузенькі світні рисочки, що тихо, мов у повільному диханні, погойдуються на темних циферблатах приладів. Час від часу перевіряю відхилення і обережно вирівнюю машину. Піднімаюсь на висоту дві тисячі сетрів, де, як мені казали, вітер сприятливіший. Зрідка запалюю лампочку, щоб глянути на прилади, які не освітлюються, а потім знову замикаюсь у темряві, серед своїх малесеньких сузір'їв, що ллють таке ж холодне, таке ж невичерпне і таємниче світло, як справжні зорі, і промовляють тією ж мовою. І як, мов ті астрономи, читаю книгу небесної механіки. Я теж відчуваю себе старанним і безкорисливим. Навколо все згасло. Прево засинає, хоча й довго опирався, і я повніше відчуваю свою самотність. М'яко гуде мотор, і прямо переді мною, на дошці з приладами тихо світять мої спокійні зірки.
І я замислююсь. Місяць не світить, радіо у нас нема. Жодна, бодай найтонша ниточка не зв'яже нас більше зі світом, аж доки ми самі не наткнемося на світлу смужку Нілу. Ми ніби за межами всього світу, і тільки мотор підтримує нас і ми висимо в цій смолі. Мов у чарівній казці, ми перетинаємо велику чорну долину, долину випробувань. Тут ніхто не допоможе. Тут нема прощення помилкам. І тільки бог знає, що з нами буде.
Десь із-за електричного щитка просочується промінь світла. Буджу Прево, щоб затулив його. Прево повертається в темряві, як ведмідь сопе , вилазить. Щось там комбінує з хустинок і чорного паперу. Промінь зник. Він розривав цей світ темряви. Він був зовсім не такий, як бліде й холодне фосфоричне світло приладів. Це було світло нічноїї кав'ярні, а не зірки. А головне — воно засліплювало мене, затемняло світло циферблатів.
Летимо вже три години. Праворуч раптом загоряється, ніби живе, світло. Дивлюсь туди. За сигнальною лампочкою на кінці крила, якого я раніше не міг бачити, тягнеться довгий світлий слід. Якесь непевне світло то стає ясніше, то меркне: я входжу в хмари. Це в хмарах відбивається світло лампочки. Поблизу своїх орієнтирів я волів би ясне небо. В тому сяйві світиться крило. Світло стає рівніше, яскравіше, від нього розходяться промені, і там появляється рожевий букет. Мене сильно гойдає. Я увійшов в товщу купчастих хмар і не знаю, яким шаром вони залягають. Піднімаюсь на дві з половиною тисячі метрів — ніде не прояснюється. Опускаюсь до тисячі метрів. Вогняний букет не зникає, тягнеться нерухомий і ще яскравіший. Ну що ж. Якось буде. Тут нічого не вдієш. Я думаю про інше. Побачимо, як воно вийде. Тільки мені не подобається це освітлення, мов у поганенькому шинку.
Міркую собі: "Зараз літак трохи кидає, це нормально, але ж мене всю дорогу хитало, хоч і висота була більша і небо чисте. Вітер не вщух і я, певно, лечу швидше, ніж триста кілометрів за годину". Словом, нічого я точно не знаю, спробую зорієнтуватися, коли вийду з хмар.
І ось виходжу. Букет раптом зникає.Це зникнення дає мені знати, що відбувається позаду. Дивлюся вперед і помічаю, настільки можна розібрати, вузьку прогалинуа, а тоді знову — стіну хмар. Букет враз ожив.
Тепер уже я виходжу з цієї смоли, щонайбільш на кілька секунд. Це трохи непокоїть мене, бо ми вже летимо три з половиною години. І якщо я не збився, то до Нілу вже зовсім близько. Можливо, мені пощастить помітити його в коридорі між хмарами, але надії мало — ці просвіти трапляються не часто.