Загрубіло серце, зачорствіло, наче солончак за посухи і як солончак не вбирає воду, так і серце Григорія не вбирало жалю. З холодним призирством важив він чужим і своїм життям; тому уславився за хороброго— чотири георгієвські хрести і чотири медалі заслужив. На рідких парадах стояв коло полкового прапору, овіяного пороховим димом багатьох війн; та тямив, що годі йому засміятися як колись; тямив, що запали в нього очі і гостро стирчали вилиці; тямив, що важко йому, цілуючи дитину, одверто глянути у ясні очі; тямив Григорій, яку ціну сплатив за повний бант хрестів і промування.
Він лежав на горбі, підгорнувши під бік полу шинелі, спираючись на лікоть лівої руки. Пам'ять послужливо воскре> шала пережите, і в скупі уривчасті спогади війни тонкою блакитною пасмою вплітався якийнебудь далекий випадок з дитинства. На хвилину він з любов'ю і сумом спинявся на нім думкою, потім знову переходив до недавнього. В австрійських шанцях хтось майстерно грав на мандоліну. Високі, погойдувані вітром звуки спішили звідти, перебираючись через Стоход, легко дріботіли над землею, багато разів политою людською кров'ю. В зеніті яскравіше полум'яніли зорі, тужавіла темрява, вже горбатився над болотом співнічний туман. Григорій викурив дві цигарки уряд, з грубуватою ласкою погладив ремінь Гвинтівки, спираючись на пальці лівої руки, підвівся з гостинної землі, побрів до шанців.
У землянці все ще гуляли в карти. Григорій упав на піл, хотів ще блукати в спогадах виходженими, зарослими давниною стежками, але сон оп'янив його; він заснув у тій незручній позі, якої прибрав лежачи, і уві сні бачив безкрайній, випалений суховієм степ, рожевато-фіялкові хащі безсмертника, між чубатим бузковим чебрецем сліди некованих кінських копит... Степ був пустельний, жахливо тихий. Він, Григорій, ішов твердим супісним ґрунтом, але кроків своїх, не чув і від цього обгортав страх. Прокинувшись і підвівши голову з косими рубцями на щоках від незручного сну, Григорій довго жував губами, мов кінь, що на хвилину відчув і втратив незвичайний аромат якоїсь травиці. Потім спав, не прокидаючись, без снів.
Другого дня Григорій устав з якоюсь незрозумілою млой-ливою тугою.
— Ти чого пісний нині? Станиця приснилася? — спитав його Чубатий.
— Угадав. Степ приснився. Так занудило коло серця... Дома побував би. Остогидла царська службиця...
Чубатий поблажливо посміювався. Він жив увесь час в одній землянці з Григорієм, ставився до нього з тою повагою, яку сильний звір навіває сильному; з часу першої сварки, в 1914 році, в них не було сутичок, і вплив Чубатого виразно позначався на вдачі й психіці Григорія. Світогляд Чубатого сильно змінила війна. Він туго, але неухильно котився до заперечення війни, подовгу говорив про зрадників-генералів і німців, що засіли в царському палаці. Раз якось прохопився фразою: "Добра не сподівайся, коли сама цариця німецької крови. Нагідного часу вона нас за один чох може продати"... Якось Григорій висловив суть гаранжівської науки, але Чубатий поставився до нього негативно.
— Пісня гарна, та голос хрипкуватий, — говорив він, глузливо посміхаючись, ляскаючи себе по сизій лисині. — Про це Михась Кошовий, як півень з тину, виспівує. Пуття немає від цих революцій, балощі самі. Ти Зрозумій те, що нам, козакам, потрібна своя влада, а не інша. Нам треба твердого-царя, от як Микола Миколайович, а з мужиками нам не по дорозі — шорник свитнику не товариш. Мужики землю прагнуть відтягати, робітник .платню собі бажає збільшити,— а нам чого дадуть? Землі у нас — ого! А чого ще треба? Ото ж бо й є, що ніщо твоє. Царисько в нас нікудишній,— нічого гріха таїти. Татусь їхній був твердіш, а цей достукається, що зашумує, як п'ятого року, революція і піде все шкереберть. Це ковінька, та не на нашу руку. Як, крий боже, проженуть царя, то й до нас доберуться. Тут стару злобу прикинуть, а тут землі наші почнуть мужикам нарізати. На задні колеса оглядайся!
— Ти завсіди одним боком думаєш, — супився Григорій.
— Пусте говориш. Ти молодий ще, необ'їжджений. А ось почекай, умилять тебе дужче, тоді пізнаєш, на чиїй ділянці правда.
На цьому звичайно розмови кінчалися. Григорій замовкав, а Чубатий намагався заговорити про щось стороннє.
Цього дня випадок втягнув Григорія в неприємну історію. Опівдні, як завжди, по той бік пагорка зупинилася польова кухня. До неї, ходами сполучення, випереджаючи один одного, заспішилися козаки. Для третьої чоти по їжу ходив Михась Кошовий. На довгій палиці він приніс низку паруючих казанів і ледве увійшов до землянки, крикнув:
— Так неможна, братця! Що ж це, хіба ми собаки?
— Ти про що? — спитав Чубатий.
— Стервом нас годують! — обурено гукнув Кошовий.
Він кивком відкинув назад золотистого чуба, схожого на
заплетене ґроно дикого хмелю, і, ставлячи на піл казанки, косячись на Чубатого, запропонував:
— Понюхай, чим борщ смердить.
Чубатий, нахилившись над своїм казанком, ворушив ніздрями, кривився і, мимоволі наслідуючи його, так же рухав ніздрями, морщив тьмяне обличчя Кошовий.
— Вонюче м'ясо, — вирішив Чубатий.
Він— гидливо відсунув казанок, глянув на Григорія. Той ривком підвівся з полу, згорбатив і без того вислий ніс над борщем, і лінивим рухом ноги збив передній казанок на землю.
— Нащо так? — нерішуче промовив Чубатий.
— А ти не бачиш — нащо? Глянь; хіба ти підсліпий? Це що? — показав Григорій на каламутну рідоту, що розлазилась під ногами.
— О-о-о-о!.. Черви!.. Ненька старенька... А я й не бачив!.. Оце обід. Це не борщ, а локша... Замість потрухів — з хробаками.
На підлозі, коло сукрувато-червоного шматка м'яса, на кружальцях скалин лежали, мляво розпластавшись, виварені, білі пухло-колінчасті черви.
— Один, другий, третій, четвертий... — чомусь пошепки рахував Кошовий.
З хвилину мовчали. Григорій плював крізь зуби. Кошовий видобув шаблю, сказав:
— Зараз заарештуємо цей борщ і—до сотенного.
— Во-о! Діло! — схвалив Чубатий.
Він заметушився, відгвинчуючи багнета, казав: ,
— Ми гнатимемо борщ, а ти, Грицьку, маєш слідом іти. Сотенному відрапортуєш.
На багнеті Чубатий і Михась Кошовий несли повний казанок борщу, шаблі держали наголо. Позаду ішов Григорій, а за ним суцільною сіро-зеленою хвилею сунули зиґзаґами шанців, вибігши з землянок, козаки.
— Що таке?
— Тривога?
— Мб',— про мир що?
— Якого там... мира тобі закортіло, а сухаря не хо?
— Борщ червивий заарештували! '
Коло офіцерської землянки Чубатий з Кошовим зупинилися, Григорій, пригинаючись, придержуючи .лівою рукою шапку, ступнув "до лисячої нори".
— Не навалюйся! — злісно вищирився Чубатий, оглядаючись на козака, що штовхнув його.
Сотенний командир вийшов, застібаючи шинелю, здивовано і трохи стривожено оглядаючись на Григорія, що виходив з землянки останній.
— У чім річ, братці? — заковзав командир очима по головах козаків.
Григорій зайшов наперед, відповів серед загальної тиші:
— Заарештованого пригнали.
— Якого заарештованого?
— А ось... — показав Григорій на казанок борщу, що стояв коло ніг Чубатого. — Ось заарештований... Понюхайте, чим ваших козаків годують.
У нього нерівним трикутником заломалася брова і, дрібна потремтівши, виправилася Сотенний допитливо стежив за виразом Григорієвого обличчя, суплячись перевів погляд на казанок.
— Падлом почали годувати! — запалисто вигукнув Михась Кошовий.
— Каптьора змінити!
— Гадюка! Мать його...
— Зажерся, диявол!
. — Він з волячих нирок борщ наминає...
— А тут з червою! — підхоплювали ближні.
Сотенний заждав, поки, нишкнучи, затих гук голосів, сказав гостро:
— Тих-ше! Мовчати тепер! Усе сказано. Каптенармуса сьогодні ж зміню. Призначу комісію, щоб обслідувати його діяльність. Коли недобре м'ясо...
— До суду його! — гуркотнуло ззаду.
Голос сотенного захльоснув новий вал вигуків.
Каптенармуса зміняти довелося в дорозі. За кілька годин
після того, як, забунтувавшись, козаки заарештували й пригнали до сотенного борщ, штаб 12 полку дістав наказа знятися з позиції і за доданим до наказа маршрутом, походно посуватися до Румунії. Вночі к'озаків заступили сибірські стрільці. В містечку Ринвичі полк розібрав коні і ранком, форсованим маршем пішов до Румунії.
На допомогу румунам, що зазнавали поразки за поразкою, перекидали великі військові з'єднання. Це видно було вже з того, що першого ж дня походу квартир'єри, вислані надвечір до села, де за маршрутним розкладом показано було ночівлю, повернулися ні з чим. Село було до краю набите піхотою та артилерією, що теж пересувалися до румунського кордону. Полк примушений був пройти зайві вісім верстов, щоб дістати кватири.
Ішли 17-ть день. Захарчовані коні охляли. В зруйнованій війною прифронтовій смузі не було паші; мешканці або втекли всередину Росії, або ховалися по лісах; розкриті халупи похмуро чорніли голими стінами, рідко на збезлюділій вулиці зустрічали козаки похмурого наляканого мешканця, та й той, забачивши озброєних, поспішав сховатися. Козаки, розбиті безперервним походом, намерзшися, злі за себе, за коней, за все, що доводилося терпіти, розкривали солом'яні дахи будівель; по селах, що заціліли від розгрому, не соромилися красти мізерну пашу, і ніякими загрозами командного складу не можна було втримати їх від сваволі і крадіжу.
Уже недалеко від Румзшської території, в якомусь заможному селі, Чубатий примудривсь викрасти з комори з мірку ячменю. Хазяїн спіймав його з краденим, але Чубатий побив смирного старого басарабця, а ячмінь поніс таки до коня. Чотовий офіцер застав його коло конов'язі. Чубатий навісив шаньку коневі, обгладжуючи тремтячими руками його запалі маслакуваті боки, мов людині заглядав йому в очі.
— Урюпін! Віддай ячмінь, сучий сину. — Тебе ж, поганцю, розстріляють за це!..
Чубатий кинув на офіцера димучий косий погляд і, хряпнувши під ноги шапку, вперше за час свого пробування в полку скипів несамовитим криком:
— Судіть! Розстріляйте! Вбийте мене тут, а ячмінь не віддам!.. Що, мій кінь з голоду має здихати? Га? Не віддам ячмінь, зернини жодної не дам.
Він хапався то за голову, то за шапку, то за гриву коня,, що жадібно жував...
Офіцер постояв мовчки, подивився на потворно оголені кінські костреці і, кивнувши головою, сказав:
— Що ж ти гарячому даєш зерно?
В голосі його виразно прохоплювалося збентеження.
— Ні, він прохолов уже, — майже пошепки відповів Чубатий, збираючи на долоню випале з шаньки зерно і знову зсипаючи його туди ж.
На початку листопада полк був уже на позиціях.