Тихий Дін. Книга друга

Михайло Шолохов

ТИХИЙ ДІН. Книга друга.

Переклад: Семен Кац

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

I.

Тисяча дев'ятсот шістнадцятий рік. Жовтень. Ніч. Дощ і вітер. Полісся. Шанці над болотом, порослим вільхою. Попереду дротяні перегорожі. В шанцях холодна сльота. Тьмяно виблискує вогкий щит спостерегача. В землянках де-не-де вогні. Коло входу до одної з офіцерських землянок на хвилину затримався присадкуватий офіцер; водячи мокрими пальцями по застібках, він квапливо розстебнув шинелю, струснув з коміра воду, похапцем витер чоботи об затоптаний у болото верчик соломи і тільки тоді штовхнув двері і, пригинаючись, увійшов до землянки.

Жовте пасмо світла, що падало від маленької гасової лямпи, масляно блиснуло в обличчя офіцерові. З дощаного ліжка підвівся офіцер в розхрістаній тужурці, провів рукою по скуйовдженому з сивизною волоссі, позіхнув із скрипом.

— Дощ?

— Іде, — відповів гість і, роздягнувшись, повісив на цвях коло входу шинелю і зм'яклого від вогкости кашкета. — У вас тепло. Надихали.

— Ми нещодавно протопили. Погано, що просякає під-шкурня вода. Дощ, чорти б його нюхали, виживає нас... а? Як ви гадаєте, Бунчук?

Потираючи руки, вкриті чорною кошлатою шерстю, Бунчук згорбився, сів коло пічки навпочіпки.

— Поміст настеліть. У нашій землянці — розкіш: босоніж можна ходити. Де ж Листницький?

— Спить.

— Давно?

— Повернувся з обходу і ліг.

— Будити час?

— Смаліть. У шахи погуляємо.

Бунчук вказівцем змахнув з широких і рясних брів дощову вільгість, уважно оглянув пальця і, не підводячи голову, тихенько окликнув:

— Євгене Миколайовичу!

— Спить, — зідхнув сивуватий офіцер.

— Євгене Миколайовичу!

З

— Ну? — Листницький сперся на ліктя.

— В шахи заграємо?

Листницький звісив ноги, довго розтирав рожевою м'якою подушечкою долоні пухнаті груди.

Під кінець першої партії прийшли офіцери п'ятої сотні — осавул Калмиков і сотник Чубов.

— Новина! — ще з порога крикнув Калмиков. — Полк,

десь, певне, знімуть.

— Звідки це? — недовірливо посміхнувся сивуватий під-осавул Меркулов.

— Віри не ймеш, дядя Петя?

— Признатись, — ні.

— Телефоном переказав командир батареї. Звідки він знає? Як же, він же вчора тільки,з штабу дивізії.

— У лазні попаритись не погано б.

Чубов, щасливо посміхаючись, удав, наче хльоскає себе по сиднях віником. Меркулов засміявся.

— У нашій землянці лишається казан тільки поставити,— води хоч виливай.

,— Мокро, мокро, хазяї, — бурчав Калмиков, оглядаючи рублені стіни і хлипку долівку.

— Болото побіч.

— Дякуйте Всевишньому, що сидите коло болота, як у бога за дверима, — втрутився в розмову Бунчук.' — На чистому наступають, а ми /тут за тиждень по обіймі вистре-люємо.

— Краще наступати, як гнити тут живцем.

— Не для того держать козаків, дядя Петя, щоб нищити їх в атаках. Ти облудно наївничаєш.

— Для чого ж, по-твойому?

— Уряд слушної хвилини спробує, за старою звичкою, спертися на плече козакові.

— 'Єресь верзеш, — махнув рукою Калмиков.

— Як це — єресь?

— А так.

— Облиш, Калмиков! Істину нічого заперечувати.

— Яка вже там істина...

— Так це ж усім відомо. Що ти прикидаєшся?

— Увага, панове офіцери!—крикнув Чубов і, театрально вклоняючись, показав на Бунчука. — Хорунжий Бунчук зараз почне віщати за соціяль-демократичним сонником.

— Дурня клеїте? — ламаючи очима погляд Чубова, посміхнувся Бунчук. — А втім, продовжуйте — у кожного своє покликання. Я кажу, що ми не бачимо війни з середини минулого року. Відколи почалася позиційна війна, козацькі полки порозтикали по затишках і держать у схованці до слушного часу.

— А потім? — спитав Листницький, прибираючи шахи.

— А потім, коли на фронті почнуться заколоти, — а це неминуче: війна ‘ починає салдатам надокучувати, про що-свідчить збільшення числа дезертирів, — тоді приборкувати-бунти кинуть козаків. Уряд держить козацьке військо, як: камінь на палиці. В слушний момент цим каменем він спробує проломити череп революції.

— Захоплюєшся, любий мій! Припущення твої досить таки хисткі. Насамперед неможна передрішати хід подій. Звідки ти знаєш про майбутні заколоти та інше? А коли ми припустимо таку річ: союзники розбивають німців, війна завершується блискучим кінцем, — тоді яку ролю ти відводиш козацтву? — заперечив Листницький.

Бунчук скупо посміхнувся.

— Щось не скидається на кінець, а то більше блискучий.

— Кампанію задляли...

— Ще дужче задлять, — пообіцяв Бунчук.

— Ти коли з відпустки? — спитав Калмиков.

— Позавчора.

Бунчук, округлюючи рота, виштовхнув язиком клубок диму, кинув недокурка.

— Де був?

— В Петрограді.

— Ну, як там? Гримить столиця? Ех, чорт, чого б я не дав, щоб пожити там хоч тиждень.

— Утішного мало, — зважуючи слова заговорив Бунчук.— Не вистачає хліба. В робітничих районах голод, невдоволення, глухий протест.

— Гаразд ми не виліземо з цієї війни. Як ви гадаєте, панове?— запитливо оглянув усіх Меркулов.

— Російсько-японська війна породила революцію 1905-го року, — ця війна завершиться новою революцією. І не тільки революцією, а й громадянською війною.

Листницький, слухаючи Бунчука, зробив непевного жеста, мов би намагаючись перервати його на півфразі, потім підвівся і заходив по землянці, хмурячись. Він заговорив із стриманою злобою:

— Мене дивує те, що серед нашого офіцерства є отакі, — жест у бік зсутуленого Бунчука, — суб'єкти. Дивує — тому, що досі мені не ясне його ставлення до батьківщини, до війни... Якось на розмові він висловився дуже туманно, а все ж досить ясно для того, щоб зрозуміти, що він стоїть за нашу поразку у цій війні. Так я тебе зрозумів, Бунчук?

— Я — за поразку.

— Але чому? По-мойому, хоч які твої політичні погляди, але бажати поразки своїй батьківщині — це... національна зрада. Це — ганьба для кожної порядної людини.

загрузка...

— Пам'ятаєте, думська фракція РСДРП агітувала проти уряду, тим самим допомагаючи поразці? — втрутився Меркулов.

— Ти поділяєш, Бунчук, їх погляд? — запитав Листни-цький.

— Раз я висловлююсь за поразку, то, виходить, поділяю, і було б смішно мені, членові РСДРП, більшовикові, не поділяти поглядів своєї партійної фракції. А ось чому ми за поразку, так це — ази... Куди більше дивує мене, Євгене Миколайовичу, що ти, людина інтелігентна, політично неграмотна...

— Я насамперед відданий монархові салдат. Мене аж кидає від самого вигляду "товаришів-соціялістів".

"Ти насамперед бевзень, а потім уже самовдоволений сал-дафон" — подумав Бунчук і загасив усмішку.

— Немає бога, крім алаха...

— Військове товариство було у виключних обставинах,— наче вимовляючись, прикинув Меркулов, — ми всі якось осторонь стояли від політики, наша хата з краю.

Осавул Калмиков сидів, обминаючи вислі вуса, гостро поблискуючи гарячими монгольськими очима. Чубов лежав на ліжку і, дослухаючись до голосів розмовників, розглядав прибитий до стінки, пожовклий від тютюнового диму, малюнок Меркулова: напівгола жінка, з обличчям Магдаліни, млосно і порочно посміхаючись, видивляється на свої голі перса. Двома , пальцями лівої руки вона відтягає брунатну пипку, мізинець насторожено відставлений, під спущеними повіками тінь і тепле світло зіниць. Трохи підняте плече її підтримує сорочку, щоб не злазила, в западинах ключиць, — м'який пух світла. Стільки невимушеної красности і щирої правдивости було в' позі жінки, такі непередавано барвисті були тьмяні тони, що Чубов, мимоволі посміхаючись, зами-лувався майстерним малюнком, і розмова, доходячи до слуху, вже не вникала в його свідомість.

— Ото гарно! — відриваючись від малюнка, згукнув він, і дуже не до речі, бо Бунчук щойно закінчив фразою:

— ...царизм буде знищено, можете бути певні!

Скручуючи цигарку, в'їдливо посміхаючись, Листницький

поглядав, то на Бунчука, то на Чубова.

— Меркулов, ви — справжній маляр! — засліплено кліпав Чубов.

— Так... Балощі...

— Хай ми загубимо кілька сот тисяч салдатів, але повинність кожного, кого виплекала ця земля, захищати свою батьківщину від поневолення. — Листницький закурив, протираючи шкельця пенсне хусточкою, вижидально дивився на Бунчука короткозорими, не покритими очима.

— Робітництво не має батьківщини, — келепом рубав Бунчук. — У цих словах Маркса сута правда. Немає і не було в нас батьківщини! Дихайте ви патріотизмом. Проклята земля ця вас виплекала і викохала, а ми... бур'яном, полинем зростали по пустирях... Нам не в один час з вами цвісти...

Він вийняв з кишені шинелі великий жмут паперів, довго копався в ньому, стоячи спиною до Листницького і, підійшовши до столу, розгладив широкою, пухнато-жилавою долонею пожовклий від старости газетний аркуш.'

—т Хочете послухати? — звернувся до Листницького.

— Що це?

— Стаття про війну. Я прочитаю витяг. Я ж не дуже письменний, як слід не зв'яжу, а тут — як на долоні.

...Соціалістичний рух не може перемогти в старих рямцях батьківщини. Він творить нові, вищі форми людського співжиття, коли законні потреби і прогресивні намагання трудящих мас всякої національности буде вперше задоволено ті інтернаціональній єдності, при умові знищення теперішніх національних перетинок. На спроби сучасної буржуазії розділити і роз'єднати— робітництво способом лицемірних посилань на "оборону батьківщини" свідоме робітництво відповість новими й новими, повторними й повторними спробами встановити єдність робітництва різних націй у боротьбі за скинення панування буржуазії всіх націй. Буржуазія одурює маси, прикриваючи імперіалістичний грабунок старою ідеологією "національної війни". Пролетаріат викриває це ошуканство, проголошуючи гасло перетворення імперіалістичної війни в громадянську війну. Саме це гасло намічено в штутґардській та базельській резолюціях, що якраз передбачали не війну взагалі, а саме теперішню війну, і що говорили не про "оборону батьківщини", а про "прискорення краху капіталізму", про використання для цього кризи, що через війну утворюється, про приклад Комуни. Комуна була перетворенням війни народів на громадянську війну. Таке перетворення, звичайно, не легке і не може відбутися "на бажання" окремих партій. Але саме таке перетворення полягає— в об'єктивних умовах капіталізму взагалі, доби кінця капіталізму зокрема. І в цьому напрямку мусять вести свою роботу соціалісти. Не вотувати військових кредитів, не потурати шовінізмові "своєї" країни (і союзних країн), боротися в першу чергу з шовінізмом "своєї" буржуазії, не обмежуватись легальними формами боротьби, коли настала криза і буржуазія сама відібрала легальність, котру сама й утворила була — ось та лінія роботи, що веде до громадянської війни і приведе до неї в той чи інший момент всеевропейської пожежі.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...