Тихий Дін. Книга перша

ТИХИЙ ДІН. Том 1.

Переклад: Семен Кац

ЧАСТИНА ПЕРША.

і.

Мелехівський двір — аж покрай хутора. Ворітця з обори ведуть на північ до Дону. Крутий восьмисажневий узвіз серед замшілих у прозелені крейдяних брил, і ось берег: перлямутрове черепашкове розсипище, сіра зломиста смужка націлованої хвилями ріні і далі скипає під вітром блискотливими брижами стрем'я Дону. На схід — за шелюгою гарманних тинів — Гетьманський шлях, полинова просивінь, столочений кінськими копитами бурий, живучий спориш, капличка на розвилках; за нею оповитий текучим маревом степ. На південь— крейдяна хребтина гори. На захід — вулиця, що, перетинаючи майдан, біжить до займища.

Під останню турецьку кампанію повернувся на хутір козак Мелехов Прокіп. З Туреччини привів він дружину — маленьку, завинуту в шаль жінку. Вона ховала обличчя, рідко показуючи тоскні здичавілі очі. Пах шовковий шаль далекими невідомими запахами, веселкові візерунки його живили бабську заздрість. Бранка-туркеня цуралася рідних Прокопових і старий Мелехов незабаром відрізнив сина. До куреня його не ходив поки й жив, не забуваючи образи.

Прокіп побудувався швидко: теслярі зрубали куреня, сам пригородив обори і на осінь відвів до нової господи згорблену чужоземку-жінку. Йшов із нею за гарбою з майном хутором — висипали на вулицю всі, від малого до великого. Козаки стримано посміхалися у бороди, голосисто перегукувались баби, орда замурзаних козачат улюлюкала Прокопові вслід: але він, розхриставши чекмень, ішов звагом, немов борозною, стискав у здоровенній чорній долоні своїй тендітну кисть жінчиної руки, непокірно ніс біляво-чубату голову — тільки під вилицями у нього набрякали та ворушилися жовни, та проміж кам'яних, від завсідньої непорушносте, брів проступав піт.

Відтоді мало коли бачили його на хуторі, не бував він і на майдані. Проживав у своєму курені, на відшибі коло Дону, відлюдно. Подейкували про нього на хуторі дивне. Дітвора, що пасла за прогоном телята, розповідала, ніби бачили, як Прокіп вечорами, коли в'януть зорі, на руках носив жінку

З

аж на Татарську могилу. Садовив її там на чолопку могили, спиною до поточеного сторіччями ніздруватого каменя, сідав поруч неї, і так подовгу видивлялися вони в 'Ьгеп. Дивились аж поки згасала зоря, а потім Прокіп кутав жінку в сіряк і на руках відносив додому. Хутір губився в догадках, шукаючи пояснення таким дивовижним учинкам, бабам за тими розмовами й поськатись ніколи було. Різно гомоніли і про жінку Прокопову: одні твердили, що краси вона небувалої, інші — навпаки. Розв'язалося все після того, як найод-чайдушніша з-поміж бабів жалмерка*) Мавра змоталася до Прокопа, мов би то по свіже тісто квасне. Прокіп поліз по нього до льоху, а тим часом Мавра й роздивилась, що туркеня дісталась Прокопові остання з найгірших...

Перегодом, зчервоніла Мавра, з хусткою, що з'їхала набік, торочила на завулку бабській юрмі:

— І що він, матінки, вгледів у неї гарного? Хоч би баба була, а то так... Аніс... ані пуза, самий страм. У нас дівки гладші за неї вигулюються. В стані — перервати можна, мов та оса: баньки — чорні, здоровецькі, стриже ними, як сатана, прости господи. Мабуть на-зносі доходжає, їй-бо!

— На-зносі?—дивувались баби.

— Либонь не маленька, сама трьох виплекала.

— Аз обличчя як?

— З обличчя? Жовта. Очі тоскні,—либонь, не солодко на чужій сторонці. А ще, матінки, ходить вс на в... Прокопових шараварах.

— Ну-у-у?... — ахали баби перелякано й дружньо.

— Сама бачила — в шараварах, тільки без випусків. Відай буденні його вхопила. Довга на ній сорочка, а з-під сорочки штани, в панчохи запхані. Я як розглянула, так і захолонуло мені всередині...

Пошепки на хуторі подейкували, що Прокопова жінка відь-мачить. Невістка Астахових (жили Астахови від хутора крайні до Прокопа) божилася, ніби другого дня Тройці, вдосвіта, бачила, як Прокопова жінка, простоволоса й боса, доїла в їхній оборі корову. З того часу зсохлося корові вим'я в дитячий кулак, одбилась від молока і незабаром здохла.

Того року трапився небувалий упадок на скот. На стійлі коло Дону щодня плямувалася ріниста коса трупами корів та молодняку. Пошесть перекинулася на коні. Танули кінські косяки, що гуляли на станичному вигоні. І отоді й проповзла по завулках та вулицях чорна чутка...

З хуторського сходу прийшли козаки до Прокопа.

Хазяїн вийшов на ґанок, уклоняючись.

1) Жалмерка — салдатка.

— Пощо, здорові, завітали, панове-старики?

Натбвп, підступаючи до ґанку, німо мовчав. Один підпилий старий перший крикнув:

— Волочи нам свою відьму! Суд учинимо!..

Прокіп метнувся до хати, та в сінях його догнали. Рослий батареєць, по-вуличному — Люшня, стукав Прокопа головою об стінку, умовляв:

— Не ґвалтуй, не ґвалтуй, нема чого тут.. Тебе не зачепимо, а бабу твою в землю втолочимо. Краще її знищити, ніж усім хутором без худоби гинути. А ти не ґвалтуй, а то головою стінку розвалю.

— Тягни її, суку, на двір!.. — гахнули коло ґанку. Полчанин

Прокопів, намотавши на руку волосся туркені, другою рукою затискуючи рот її, криком розіпнутий, бігцем перетяг її через сіни і кинув під ноги натовпу. Тонкий зойк прошив рев голосів. Прокіп розкидав шістьох козаків і, вхопившись у світлицю, зірвав зі стіни шаблю. Давлячи один одного, козаки шарахнули з сіней. Розстеляючи над головою блискотливий вереск шаблі, Прокіп збіг з ґанку. Натовп стенувся й розсипався по дворі. (

Коло комори Прокіп наздогнав важкого на бігу батарейця Люшню і ззаду, з лівого плеча навскоси, розвалив його до поперека. Козаки, що виламували з тину кілки, сипнули через тік у степ.

За півгодини посмілілий натовп підступив до двору. Двоє розвідників, щулячись, вступили в сіни. На порозі до кухні, підпливши кров'ю, незручно закинувши голову, лежала Прокопова жінка; в прорізі болісно вискалених зубів ворочався покусаний язик. Прокіп, трясучи головою, з застиглим поглядом, кутав у кожух червонослизувату пискляву грудочку — нечасну дитину.

Прокопова дружина померла ввечорі того ж дня. Неча ову дитину, зглянувшись, узяла баба, Прокопова мати.

Дитину обклали пареним ґрисом, поїли кобилячим молоком, і за місяць, переконавшись в тому, що смугляве турку-вате хлоп'я виживе, понесли до церкви, охристили. Назвали по дідові Пантелеем. Прокіп повернувся з каторги через дванадцять років. Підстрижена руда з сивизною борода та руський одяг робили його чужим, неподібним до козака. Він узяв сина і почав господарювати.

Пантелей ріс зчорна-смаглявий, меткий. 'Скидався на матір обличчям та сухорлявою постаттю.

Одружив його Прокіп з козачкою — дочкою сусіди.

З того часу й пішла турецька кров зхрещуватись з козацькою. Звідси й повелись на хуторі горбоносі, дикувато:врод-ливі козаки Мелехови, а по-вуличному — турки.

Поховавши батька, в'ївся Пантелей у господарство: наново вкрив хату, прирізав до садиби з півдесятини гулящої землі, збудував нові повітки та комору під бляхою. Бляхар на хазяйське замовлення вирізав з окрайків пару бляшаних півнів, прибив їх на даху комори. Веселили вони Мелехівський двір безжурним своїм виглядом, надаючи йому вигляду довільного та заможного.

На схилі віку закремезнів Пантелей Прокопович: роздався вшир, трохи зігнувся, а все ж був поставний старий. Був сухий у кістках, кульгавий (за молодощів на імператорському огляді на гонах зламав ліву ногу), носив у лівім усі срібну півмісяцем сергу, до старости не злиняли на ньому вороної масти борода та волосся на голові, в гніві не тямився і, як видно, цим передчасно постарив свою, колись уродливу, а тепер геть обплутану павутинням зморщок огрядну дружину.

Старший, уже жонатий, син його, Петро нагадував матір: невеликий, кирпатий, в буйній березці пшеничного волосся, кароокий; а молодший Григорій в батька пішов: на півголови вищий за Петра, на шість років молодший, такий же, як у батька, вислий шулячий ніс, в трохи косих прорізах підсинені мигдалини гарячих очей, гострі плити вилиць, обтягнуті брунатною рум'януватою шкірою. Так само горбився Григорій, як і батько, навіть і в посмішці в обох було спільне, звірювате.

Докійка — батькова пестуха — довгорукий, окатий підліток, та Петрова дружина Дарка з малям, — от і вся Меле-хівська родина.

II.

Де-не-де на попелястому досвітньому небі мерехтіли зорі. З-під хмар віяв вітер. Понад Доном диба ходив туман і, роздягаючись по схилу крейдяної. гори, сповзав у яри сірою безголсвою гадюкою. Лівобережне наддіння, піски, яндоли, очеретяні хащі, ліс в росі — поломе.ніли буйною холодною загравою. За видноколом, не сходячи, томилося сонце.

В Мелехівськім курені перший відірвався від сну Пантелей Прокопович. Застібаючи на ходу комір хрестиком вишиваної сорочки, вийшов на ґанок. Затравіле подвір'я викладено росяним сріблом. Випустив на проулок худобу. Дарка в спідниці пробігла доїти корови. На литки білих босих її ніг молозивом бризкала роса, по траві через двір ліг димчастий прим'ятий слід. Пантелей Прокопович подивився, як випростується зім'ята Дарчиними ногами трава, пішов до світлиці.

На підвіконні відчиненого вікна змертвіло рожевіли пелюстки вишні, що відцвітала в садку. Григорій спав ницьма, кинувши навідліт руку.

— Грицьку, рибалити поїдеш?

— Чого ти? — пошепки спитав той і звісив з ліжка ноги.

— їдьмо, посидимо зорю.

Григорій, посапуючи, стягнув з жердки буденні шаравари, забрав їх у білі вовняні панчохи і довго натягав чирикх), виправляючи підвернутий зап'яток.

— А принаду матуня варила? — хрипко спитав він, виходячи з батьком у сіни.

— Варила. Йди до баркасу, я зараз.

Старий всипав у тикву розпареного запашного жита, по-хазяйськи позмітав на долоню розсипане долі зерно і, припадаючи на ліву ногу, пошкутильгав до узвозу. Григорій, наїжившись, сидів у баркасі.

— Куди правити?

— До Чорного яру. Спробуємо коло корчаги, де того разу сиділи.

Баркас, черкнувши кормою землю, осів у воді, відірвався від берегу. Бистрінь понесла його, похитуючи, намагаючись повернути боком. Григорій, не обгрібаючись, керував веслом.

— Гребни, чи що.

— А от на середину дістанемося.

Перетинаючи бистриню, баркас посунув до лівого берега. Від хутора наздоганяли їх лункі над водою переклики півнів. Черкаючи облавком чорний хрящуватий бік кручі понад водою, баркас причалив в улоговині.