Ранній перепадав сніжок. На завороті проти верхнього кутка хутора Татарського став
Дін. Крихким сизим льодом перебирались поодинокі пішоходці на той бік, а нижче самі лиш окрайки взялися пухирчастим голим льодком, на середині брижилося стрем'я/змикалися і трясли сивими вихрами зелені вали. На ямі, проти Чорного яру, в дрімках, на одинадцятисажневій глибині давно вже стали на зимівлю соми, в головах у них — одягнені слизотою сазани, сама біль моталася по Доні та на пере-сипах шарахала сула, ганяючи за калинкою. На хрящі лягла чечуга. Чекали рибалки морозів дужчих, — щоб по першому льодку походити з цапками, полапати хрящову рибу.
В листопаді дістали Мелехови листа від Григорія. Писав з Кувінськи, з Румунії, про те, що поранено його в першому бої, куля розтрощила йому кістку лівої руки, тому відсилають його на лікування до своєї округи, до станиці Камен-ської. Слідом за листом завітала до Мелехівського куреня інша біда: років з півтора тому зазнав Пантелей Прокопом вич скрути на гроші, взяв у Мохова Сергія Платоновича сто карбованців сріблом під запродажний лист. Влітку цього року викликали старого до крамниці і Атьопіи-Цяця, при-щекнувши носа золотим пенсне, дивлячись поверх нього на Мелехівську бороду, заявив:
— Сцо ж ти, Пантелею Прокоповицю, будеш платити, ци як?
Оглянув Пантелей Прокопович порожнюваті полиці і блискучий від старости прилавок, пом'явся.
— Почекай, Викторе Константиновичу, обернусь трошки,— заплачу.
На тому кінчили розмову. Обернутися старому не далося— врожай не вийшов, а з гульової худоби нічого було продавати. І ото, як сніг на голову, — приїхав судовий пристав, прислав по неплатника — і в дв& повороти:
— Вийми та поклади сто карбованців.
У розправі, в кімнаті пристава, на столі довгий, папір, на ньому читай — не переч:
ВИКОНАВЧИЙ ЛИСТ
З наказу його імператорської величности 1916 року, жовтня 27 дня, я Донецької округи Мировий Суддя 7-го участку, слухав цивільну справу за позовом міщанина Сергія Мохова з урядника Пантелеймона Мелехова 100 карбованців за запродажним листом і, керуючись ст. ст. 81, 105, 129, 133, 145 Ст. Цив. Суд. заочно
визначив:
Стягти з позваного, урядника Пантелеймона Прокопова Мелехова, на користь позивача, міщанина Сергія Платоновича Мохова, сто карбованців за запродажним листом від 21 червня 1915 року, а також З карб, судових за ведення справи витрат. Постанова це остаточна; оголосити, як заочну.
Постанова ця на підставі 3-го п. 156 ст. Статуту Цивільного судочинства підлягає негайному виконанню, набувши законної сили. Донецької округу Мировий Суддя 7-го участку, за Наказом його імператорської величности наказав: усім установам і особам, яких це може стосуватися, виконати точно цю постанову, а владі місцевій, поліційній і військовій чинити Приставу, виконавцеві цієї постанови, належну за законом допомогу, без найменшого зволікання.
Пантелей Прокопович, вислухавши ‘Пристава, попросив дозволу піти додому, пообіцявши сьогодні внести гроші. З розправи він поп'рямував до свата Коршунова. На майдані зустрівся з безруким Олексою Шамілем.
— Кульгаєш, Прокоповичу? — привітав його Шаміль.
— Потроху.
— Чи далеко бог несе?
— До свата. Дільце є.
— О! А в них, брат, радість. Не чув? Синок Мирона Григоровича з фронту прийшов. Митько їхній прийшов, гомонять.
— Справді?
— Чув таку брехню, — мигаючи щокою і оком, дістаючи кисета і підходячи до Пантелея Прокоповича, говорив Шаміль.— Закуримо, дядю! Папірець мій, тютюнець твій.
Закурюючи, Пантелей Прокопович вагався — іти чи ні; кінець-кінцем вирішив піти і, попрощавшись з безруким, покульгав далі.
— Митько теж з хрестом! Завзявся твоїх синів дігнати. У нас тепер на хуторі кавалерів цих — як горобців у хмизі!— горлав услід йому Шаміль.
Пантелей Прокопович, не кваплячись, вийшов на край хутора, поглядаючи на вікна Коршунівського куреня, підійшов до фіртки. Зустрів його сам сват. Ластате обличчя його наче вимила радість, здавався він чистішим і не таким уже веснянкуватим.
—Прочув про нашу радість? — ручкаючись із. сватом, питав Мирон Григорович.
— Дорогою від Олекси Шаміля дізнався. Я до тебе, сватку, в іншій справі.
— Чекай, які справи! Ходімо до куреня — служивого зустрінеш. Ми, признатись, . на. радощах трохи підпили... У моєї баби зберіглася пляшка царської про свят випадок.
— Ти мені не розказуй,—ворушачи ніздрями горбатого носа, посміхався Пантелей Прокопович: — Я ще. здалека почув!
Мирон Григорович розчинив двері, пропускаючи свата вперед. Той ступнув через поріг і зразу втопив очі в Митька, що сидів за столом на покуті.
— Ось він, наш служивий! — плачучи, покликнув дід Гри-шака і припав до плеча Митькові, що підвівся.
— Ну, з прибуттям, козаче!
Пантелей Прокопович, подержавши довгу Митькову долоню, відступив крок назад, дивуючись і оглядаючи його.
— Що дивитесь, свате? — посміхаючись, хрипкувато пробасив Митько.
— Дивлюся — і дивом дивуюся: виряджали вас на службу з Грицькоц — хлопчаки були, а тепер ач... козак, прямо хоч до Отаманського.
. Луківна, заплаканими очима дивлячись на Митька, наливала в чарку горілки і, не бачачи, лляла через вінця.
— Ти, коросто! Таке добро через ллєш! — погукнув на неї Мирон Григорович.
— З радістю вас, а тебе, Дмитре Мироновичу, з щасливим прибуттям!
/ Пантелей Прокопович поводив синюватими білками і, не дихаючи, тремтячи віями, вицідив боклату чарку. Повільно витираючи долонею губи і вуса, він стрельнув очима на дно чарки, закинувши голову, струснув у роззявлений чорнозубий рот сиротинку-краплю і тільки тоді перевів дух, заку-сюючи огірком, щасливо і довго мружився. Сваха! піднесла йому другу і старий якось зразу смішно сп'янів. Митько стежив за ним, посміхаючись. Котячі зіниці його звужувалися в зелені, мов осокою прорізані, щілинки; то ширшали, темнішали. Змінився він за ці роки невпізнано. Майже нічого не залишилося в цьому здоровезному чорновусому козарлюзі від того тонкого, стрункого Митька, якого три роки тому виряджали на службу. Він значно виріс, роздався в плечах, зсутулився і погладшав, важив, певне, ніяк не менше, як 5 пудів, і з загрубілим обличчям і голосом показувався старше своїх років. Тільки очі були ті самі — бен-тежливі і неспокійні; в них і поринала мати, сміючись і плачучи, час від часу торкаючись зморщеною, бляклою долонею прямого, коротко стриженого волосся сина і білого його вузького чола.
— Кавалером прийшов? — п'яно посміхаючись, питав Пантелей Прокопович.
— Хто тепер з козаків хрестів не має — насупився Митько. — Крючкову он три хрести "навісили за те, що при штабі огинається.
— Він, сваточку, гордий у нас,—квапився дід Гришака.— Він, поганець, весь у мене, в діда, він не може спину гнути.
— Хрести либонь не . за це їм вішають, — насупився було Пантелей Прокопович, та Мирон Григорович потяг його, до світлиці, садовлячи на скриню, спитав:
— Наталка з онуками як? Живі — здорові? Ну, хвала богові! Ти, свате, мов би сказав, що за ділом зайшов? Яке в тебе діло? Кажи, а то ще вип'ємр — і захмелієш:
— Грошей дай. Дай, ради господа! Визволи, а то бідкаюся з цими... грішми.
Пантелей Прокопович просив з замітним п'яним приниженням. Сват перепинив його:
— Скільки?
— Сто папірців.
— Яких? Папірці — вони різні бувають.
— Сто карбованців.
— Так і кажи.
Мирон Григорович, покопавшись у скрині, дістав засмальцьовану хустку, розв'язав її, шелестячи хрустким папером, вилічив десять десяток.
— Дякую, сватку... Відвернув від біди.
— Ну, про що говорити. Не чужі либонь.
Митько пробув дома п'ять днів; ночі проводив у Оникіє-вої жінки, зглянувшись на гіркі бабські злидні і на неї саму, безвідмовну і простеньку молодичку. Днями бродив по рідних, гостював. Високий, одягнений в саму тільки легеньку захисну тужурку, топтав вихилясом хуторські вулиці, зсунувши кашкета на бакир, хизуючись крепом своїм проти холоду. Якось надвечір заглянув і до Мелехових. Приніс із собою до жарко натопленої кухні запах морозу і неви-водний їдкий дух салдатчини. Посидів, поговорив про війну, про хуторські новини, помружив на Дарку зелені, камишеві очі і налагодився уходити. Дарка, що очей не зводила з служивого, хитнулася, як полум'ям свічки, коли Митько, уходячи, грюкнув дверима, міцно стуляючи губи, напнула хустку, та Іллівна спитала:
— Ти куди, Дарко?
— До вітру... За потребою. .
— Ходім разом.
Пантелей Прокопович сидів, не підводячи опущену голову, мов і не чув розмови. Повз нього пройшла до дверей Дарка, ховаючи під спущеними повіками лисячий блиск, за нею, крехчучи, котилася ваги-переваги — свекруха. Митько покашлюючи, скрипів чобітьми коло фіртки, курив у жменю. На дзвякіт клямки він ступнув було до ґанку:
— Це ти, Дмитре? Заблудив чи що на чужому дворі? — яхидно окликнула Іллівна. — Ти вже фіртку за собою на засув засунь, а то вітер, грюкатиме вночі... Вітер ач який...
— Нічого не заблудив... Зачиню... — помовчавши, досадливо сказав Митько і кашлянувши, прямо через вулицю потяг до Оникієвого двору.
Жив Митько пташиним, бездумним життям: живий
нині — добре, а завтра — там видно буде. Служив він про-кволисто і, дарма, що безстрашне серце ганяло кров його, не дуже то шукав нагоди вислужитися, — зате у службовому формулярі Митьковім не все було гаразд: хазяїна його двічі судили — обвинувачуючи в зґвалтуванні польки російського підданства і в грабіжницві; за три роки війни карано його безліч разів; одного разу навіть військово-польовий суд мало не приліпив йому розстрілу, та якось умів1 Митько викручуватися з біди, і, хоч зажив у полку найгіршої слави, — любили його козаки за веселу безжурну вдачу, за соромицькі пісні, (на них був з Митька митець не абиякий), за товариськість і простоту, а офіцери — за розбійну хвацькість. Усміхаючись, топтав Митько землю легкими вовчими ногами, було багато в нього від звірячої цієї породи: в ході крок-у-крок, у манері дивитись з-під лоба зеленкуватими зінчастими очима; навіть у повороті голови,— ніколи не крутив Митько контуженою шиєю, — повертався всім корпусом, коли треба було оглянутися. Увесь скручений з тугих м'язів на широкому кістяку, був він легкий і скупий на рухи, терпким запахом здоров'я і сили віяло від нього, — так пахне зворушений лемешами чорнозем облогу. Було Митькові нескладне і просте життя, тяг-лося воно орною борозною, і він ішов нею, повноправний хазяїн.