Палата №6

Антон Чехов

ПАЛАТА № б

І

У лікарняному дворі стоїть невеликий флігель, оточений цілим лісом реп'яхів, кропиви і диких конопель. Дах на ньому іржавий, димар наполовину обвалився, східці коло ґанку згнили й поросли травою, а від штукатурки залишилися самі тільки сліди. Переднім фасадом стоїть він до лікарні, заднім — дивиться в поле, від якого одме-жовує його сірий паркан лікарні із цвяхами. Ці цвяхи, звернуті вістрями догори, і паркан, і самий флігель мають той особливий сумний, занедбаний вигляд, що буває в нас тільки в лікарень та тюремних будівель.

Якщо ви не боїтесь пожалитися кропивою, то ходімо вузькою стежкою, яка веде до флігеля, і подивимось, що робиться всередині. Відчинивши перші двері, ми входимо в сіни. Тут під стінами й коло груби навалено цілі гори лікарняного мотлоху. Матраци, старі, порвані халати, панталони, сорочки з синіми смужками, зовсім негодяще, стоптане взуття — все це дрантя звалене в купи, зібгане, переплутане, гниє і задушливо смердить.

На мотлоху завжди з люлькою в зубах лежить сторож Микита, старий відставний солдат з поруділими нашивками. У нього суворе, виснажене обличчя, навислі брови, що надають обличчю виразу степової вівчарки, і червоний ніс; він невисокий на зріст, на вигляд сухорлявий і жилавий, але постава в нього поважна і кулаки здоровенні. Належить він до числа тих простодушних, статечних, старанних і тупих людей, які над усе на світі люблять порядок і тому певні, що їх треба бити. Він б'є в обличчя, в груди, в спину, по чому попаде, і певен, що без цього не було б тут порядку.

Далі ви заходите до великої, просторої кімнати, що займає весь флігель, якщо не рахувати сіней. Стіни тут вимазані брудно-блакитною фарбою, стеля закопчена, як у курній хаті,— видно, що тут узимку курять груби й буває чадно. Вікна зсередини спотворені залізними ґратами. Підлога сіра і скалкувата. Смердить кислою капустою, ґнотовим гаром, блощицями й аміаком, і цей сморід в першу хвилину справляє на вас таке враження, начебто ви заходите до звіринця.

В кімнаті стоять ліжка, пригвинчені до підлоги. На них сидять і лежать люди в синіх лікарняних халатах і по-старовинному в ковпаках. Це — божевільні.

Всіх їх тут п'ять чоловік. Тільки один з благородного стану, а інші всі міщани. Перший від дверей, високий, худорлявий міщанин з рудими блискучими вусами і заплаканими очима, сидить, підперши голову, і дивиться в одну точку. День і ніч він сумує, похитуючи головою, зітхаючи й гірко усміхаючись; у розмовах він рідко коли бере участь і на запитання звичайно не відповідає. їсть і п'є ЕІН машинально, коли дають. Болісний, тяжкий кашель, худорлявість і рум'янець на щоках свідчать, що в нього починаються сухоти.

Далі за ним маленький, жвавий, дуже рухливий старик з гострою борідкою і з чорним кучерявим, як у негра, волоссям. Удень він прогулюється по палаті від вікна до вікна або сидить на своїй постелі, підібгавши по-турецькому ноги, і безугавно, як снігур, насвистує, тихо співає й хихикає. Дитячі веселощі та жваву вдачу виявляє він і вночі, коли встає, щоб помолитися богу, тобто постукати себе кулаками в груди й поколупати пальцем у дверях. Це жид Мойсейко, дурник, що збожеволів років з двадцять тому, коли в нього згоріла шапочна майстерня.

З усіх пожильців палати № 6 тільки йому одному дозволяється виходити з флігеля і навіть з двору лікарні на вулицю. Таким привілеєм він користувався здавна, мабуть, як старий пожилець лікарні і як тихий, нешкідливий дурник, міський блазень, що його давно вже звикли бачити на вулицях, оточеним хлопчаками і собаками. У халатику, в смішному ковпаку і в туфлях, іноді босоніж і навіть без панталон, він ходить вулицями, спиняючись коло воріт і крамничок, і просить копієчку. В одному місці дадуть йому квасу, в другому — хліба, в третьому — копієчку, отож повертається він до флігеля звичайно ситим і багатим. Все, що він приносить з собою, відбирає в нього Микита на свою користь. Робить це солдат грубо, сердито, вивертаючи кишені і закликаючи бога в свідки, що він ніколи вже більше не пускатиме жида на вулицю і що безладдя для нього гірш за все на світі.

Мойсейко любить прислужувати. Він подає товаришам воду, вкриває їх, коли вони сплять, обіцяє кожному принести з вулиці по копієчці й пошити по новій шапці; він же годує ложкою свого сусіда з лівого боку, паралітика. Робить це не з жалю і не з яких-небудь міркувань гуманного характеру, а наслідуючи й мимоволі підкоряючись своєму сусідові з правого боку, Громову.

Іван Дмитрович Громов, мужчина років тридцяти трьох, з благородних, колишній судовий пристав і губернський секретар, хворіє на манію переслідування. Він або лежить на постелі, згорнувшись калачиком, або ходить з кутка в куток, ніби для моціону, а сидить дуже рідко. Він завжди збуджений, схвильований і напружений якимось неясним, непевним чеканням. Досить найменшого шарудіння в сінях чи крику надворі, щоб він підвів голову й почав прислухатися: чи не по нього це йдуть? Чи не його шукають? І обличчя його при цьому виявляє крайній неспокій і огиду.

Мені подобається його пшроке вилицювате обличчя, завжди бліде й нещасне, воно відбив&є в собі, як у дзеркалі, змучену боротьбою й тривалим страхом душу. Гримаси його дивні й хворобливі, але тонкі рири, покладені на його обличчя глибоким, щирим стражданням, розумні й інтелігентні, і в очах теплий, здоровий блиск. Подобається мені він сам, чемний, послужливий і надзвичайно делікатний в поводженні з усіма, крім Микити. Коли хто-небудь впускає ґудзик чи ложку, він швидко схоплюється з постелі й підіймає. Кожного ранку він вітає своїх товаришів з добрим ранком, лягаючи спати — бажає їм доброї ночі.

Крім постійно напруженого стану й кривляння, божевілля його виявляється ще в такому. Іноді вечорами він загортається в свій халатик і, тремтячи всім тілом, цокочучи зубами, починає швидко ходити з кутка в куток і поміж ліжок. Схоже на те, начебто в нього сильна лихоманка. З того, як він раптом спиняється й поглядає на товаришів, видно, що йому хочеться сказати щось дуже важливе, та, мабуть, гадаючи, що його не слухатимуть або не зрозуміють, він нетерпляче струшує головою й ходить знову. Але незабаром бажання говорити бере гору над усякими міркуваннями, і він дає собі волю й говорить запально й пристрасно. Мова його безладна, гарячкова, як маячіння, поривчаста і не завжди зрозуміла, але зате в ній чути, і в словах, і в голосі, щось надзвичайно хороше. Коли він говорить, ви впізнаєте в ньому божевільного і людину. Важко передати на папері його божевільну мову* Говорить він про людську підлоту, про насильство, що топче правду, про прекрасне життя, яке колись буде на землі, про грати на вікнах, що нагадують йому кожної хвилини про тупість ї жорстокість напасників. Виходить безладне, нескладне попурі із старих, але ще недоспіва-них пісень.

загрузка...

II

Років з дванадцять-п'ятнадцять тому в місті, на найголовнішій вулиці, у власному будинку проживав чиновник Громов, людина солідна й заможна. У нього було два сини: Сергій і Іван. Бувши вже студентом четвертого курсу, Сергій захворів на скоротечні сухоти й помер, і ця смерть ніби стала початком цілого ряду нещасливих подій, які раптом посипалися на родину Громових. Через тиждепь після похорону Сергія старого батька було віддано до' суду за підробку й розтрати, і скоро він помер у тюремній лікарні від тифу. Будинок і все рухоме майно були продані з молотка, і Іван Дмитрович з матір'ю залишилися без будь-яких засобів.

Раніше, при батькові, Іван Дмитрович, проживаючії в Петербурзі, де вій учився в університеті, одержував шіст-десят-сімдесят карбованців на місяць і не мав ніякої уяви про нужду, а тепер йому довелося різко змінити своє життя. Він повинен був з ранку до ночі давати копійчані уроки, братися за переписування і все-таки голодувати, бо весь заробіток посилав матері на прожиття. Такого життя не витримав Іван Дмитрович: він занепав духом, захирів і, кинувши університет, поїхав додому. Тут, у маленькому місті, він з протекції дістав посаду вчителя в повітовій школі, але не зійшовся з товаришами, не сподобався учням і скоро кинув посаду. Померла мати. Він з півроку ходив без посади, живлячись тільки хлібом і водою, потім пішов у судові пристави. Цю посаду він займав доти, поки не був звільнений через хворобу.

Він ніколи, навіть за молодих студентських років, не справляв враження здорового. Завжди він був блідий, худий, легко піддавався простуді, мало їв, погано спав, Від однієї чарки вина в нього паморочилася голова і починалась істерика. Його завжди вабило до людей, але через свою дратівливу вдачу й підозріливість він ні з ким близько не сходився і друзів не мав. Про городян він завжди висловлювався з презирством, кажучи, що їхнє грубе неуцтво і соцне тваринне життя здаються йому мерзенними й огидними. Говорив він тенором, голосно, гаряче і не інакше, як гніваючись і обурюючись, або із захватом і подивом, і завжди щиро. Про що, бувало, не заговориш з ним, він усе зводить до одного: в місті Душно й нудно жити, в громадянства нема вищих інтересів, воно живе сірим, безглуздим життям, урізноманітнюючи його насильством, грубою розпустою і лицемірством; падлюки ситі й одягнуті, а чесні живляться крихтами; потрібні школи, місцева газета з чесним напрямом^ театр, публічні читання, згуртованість інтелігентних сил; треба, щоб громадянство усвідомило себе і жахнулось. У своїх міркуваннях про людей він уживав густих фарб, тільки білої і чорної, не визнаючи ніяких відтінків; людство поділялося в нього на чесних і падлюк; середини ж не було. Про жінок і кохання він завжди говорив палко, з захопленням, але жодного разу не був закоханий.

У місті, незважаючи на різкість його суджень і нервовість, його любили й позаочі ласкаво називали Ванею. Його природна делікатність, послужливість, порядність, моральна чистота і його поношений сюртучок, хворобливий вигляд і родинне нещастя викликали добре, тепле й сумне почуття; до того ж він був добре освічений і начитаний, знав, на думку городян, усе і був у місті чимось на зразок ходячого довідкового словника.

Читав він дуже багато. Бувало, все сидить у клубі, нервово смикає борідку й перегортає журнали і книги; і з обличчя його видно, що він не читає, а ковтає, ледве встигнувши розжувати.

1 2 3 4 5 6 7