Але обидва рази Іван Дмитрович був надзвичайно збуджений і злий; він просив дати йому спокій, бо йому давно вже набридла пуста балаканина, і казав, що в проклятих, підлих людей він за всі страждання просить тільки однієї нагороди — ув'язнення. Невже навіть у цьому йому відмовляють? Коли Андрій Юхимович прощався з ним обидва рази й бажав на добраніч, то він огризався й казав:
— До дідька!
І Андрій Юхимович не знав тепер, іти до нього втрете чи ні. А ціти хотілося.
Раніше по обіді Андрій Юхимович ходив по кімнатах і думав, а тепер він від обіду до вечірнього чаю лежав на дивані обличчям до спинки і поринав у дріб'язкові думки, що їх ніяк не міг перебороти. Йому було прикро, ЩО 38Г його понад двадцятилітню службу йому не дали ні пенсії, ні одноразової допомоги. Щоправда, він служив не чесно, але ж пенсію одержують усі службовці однаково, чесні вони чи ні. Сучасна справедливість і полягає саме в тому, що чинами, орденами і пенсіями нагороджуються не моральні якості й здібності, а взагалі служба, хоч би яка вона була. Чому ж він один повинен становити виняток? Грошей у нього зовсім* не було. Йому було соромно проходити повз крамничку й дивитись на хазяйку. За пиво винні вже тридцять два карбованці. Міщанці Бєловій теж винні. Дар'юшка потай продає старий одяг і книжки і бреше хазяйці, що скоро лікар одержить дуже багато грошей.
Він сердився на себе за те, що витратив на подорож тисячу карбованців, яку він був наскладав. Як би тепер знадобилася ця тисяча! Йому було досадно, що йому не дають спокою люди. Хоботов вважав своїм обов'язком зрідка провідувати хворого колегу. Все було в ньому огидне Андрієві Юхимовичу: і сите обличчя, і поганий, поблажливий тон, і слово "колега", ї високі чоботи; а найогидніше було те, що він вважав за свій обов'язок лікувати Андрія Юхимовича і думав, що насправді лікує. Щоразу, відвідуючи його, він приносив пляшечку з бромистим калієм та нілюлі з ревеню.
І Михайло Авер'янович теж вважав своїм обов'язком навідувати друга й розважати його. Кожного разу вія входив до Андрія Юхимовича з удаваною розв'язністю, вимушено реготав і починав запевняти його, що він сьогодні має прекрасний вигляд і що справи, слава богу, йдуть на краще, і з цього можна було зробити висновок, що становище свого друга він вважав безнадійним. Він не сплатив ще свого варшавського боргу і був пригнічений важким соромом, був напружений і тому старався реготати голосніше і розповідати смішніше. Його анекдоти й розповіді здавалися тепер нескінченними і були мукою і для Андрія Юхимовича, і для нього самого.
При ньому Андрій Юхимович лягав звичайно на диван обличчям до стіни і слухав, зціпивши зуби; на його душу шарами лягав накип, і після кожного відвідування друга він почував, що накип цей стає все вищим і немов підступає до горла.
Щоб затамувати дріб'язкові почуття, він поспішав думати про те, що й він сам, і Хоботов, і Михайло Авер'янович мусять рано чи пізно загинути, не залишивши в природі навіть сліду. Якщо уявити, що через мільйон років повз земну кулю пролетить у просторі який-небудь дух, то він побачить тільки глину й голі скелі. Все — і культура, і моральний закон — загине і навіть лопухами не проросте. Що ж важить сором перед крамарем, нікчемний Хоботов, важка дружба Михайла Авер'яновича? Все це дурниця і нісенітниця.
Але такі міркування вже не допомагали. Тільки-но він уявляв собі земну кулю через мільйон років, як із-за голої скелі виглядав Хоботов у високих чоботях або, напружено регочучи, Михайло Авер'янович, і навіть чути було соромливий шепіт: "А варшавський борг, голубчику, поверну цими днями... Неодмінно".
XVI
Одного разу Михайло Авер'янович прийшов по обіді, коли Андрій Юхимович лежав на дивані. Сталося так, що в той же час з'явився і Хоботов з бромистим калієм. Андрій Юхимович важко підвівся, сів і обперся руками об диван.
— А сьогодні, дорогий мій,— почав Михайло Авер'янович,— у вас колір обличчя значно кращий, ніж учора. Та ви молодець! їй-богу, молодець!
— Пора, пора видужувати, колего,— сказав Хоботов, позіхаючи.— Мабуть, вам самим набридла ця морока.
— І видужаємо,— весело сказав Михайло Авер'янович.— Іще років сто жити будемо! Ось так!
— Сто не сто, а на двадцять ще вистачить,— утішав Хоботов.— Нічого, нічого, колего, не журіться... Годі вам тінь наводити.
— Ми ще покажемо себе! — зареготав Михайло Авер'янович і поляскав друга по коліну.— Ми ще покажемо! Наступного літа, бог дасть, чкурнемо на Кавказ і весь його верхи об'їдемо — гоп! гоп! гоп! А з Кавказу вернемось, дивись, чого доброго, на весіллі гуляти будемо.— Михайло Авер'янович лукаво підморгнув оком.— Оженимо вас, дружка милого... оженимо...
Андрій Юхимович раптом відчув, що накип підступав до горла: в нього страшенно забилося серце.
— Це пошло! — сказав він, швидко встаючи і відходячи до вікна.— Невже ви не розумієте, що говорите пошло-сті?
Він хотів говорити лагідно і ввічливо, але мимоволі рантом стиснув кулаки й підніс їх вище голови.
— Облиште мене! — крикнув він не своїм голосом, червоніючи й тремтячи всім тілом.— Геть! Обидва геть, обидва!
Михайло Авер'янович і Хоботов підвелись і вп'ялися в нього очима, спочатку здивовано, потім із страхом.
— Обидва геть! — усе ще кричав далі Андрій Юхимович.— Тупі люди! Дурпі люди! Не треба мені ні дружби, ні твоїх ліків, тупий чоловіче! Пошлість! Гидота!
Хоботов і Михайло Авер'янович, розгублено переглядаючись, позадкували до дверей і вийшли в сіни. Андрій Юхимович схопив пляшку з бромистим калієм і шпурнув їм услід; пляшечка з дзенькотом розбилася об поріг.
— Забирайтесь до дідька! — крикнув він плачучим голосом, вибігаючи в сіни.— До дідька!
Коли гості пішли, Андрій Юхимович, тремтячи, як у лихоманці, ліг на диван і довго ще повторював:
— Тупі люди! Дурні люди!
Коли він заспокоївся, то насамперед йому спало па думку, що бідпому Михайлові Авер'яновичу тепер, мабуть, страшенно соромно й важко на душі, і що все це жахливо. Ніколи раніше не траплялось нічого такого. Де ж розум і такт? Де розуміння речей і філософська байдужість?
Лікар цілу ніч не міг заснути від сорому й досади на себе, а ранком, годині о десятій, пішов до поштової контори й перепросив поштмейстера.
— Не згадуватимемо того, що сталося,— сказав, зітхаючи, зворушений Михайло Авер'янович, міцно потискуючи йому руку.—Хто старе споминає, той добра не має. Лю-бавкін! — раптом крикнув він так голосно, що всі листоноші і відвідувачі здригнулися.—— Подай стільця! А ти підожди! — крикнув він до жінки, яка крізь грати подавала йому рекомендованого листа.— Хіба не бачиш, що я зайнятий? Не будемо згадувати старого,— казав далі він ніжно, звертаючись до Андрія Юхимовича.— Сідайте, прошу вас, мій дорогий.
Він з хвилину мовчки погладжував собі коліна і потім сказав:
— У мене й на думці не було ображатися на вас. Хвороба — не свій брат, я розумію. Ваш припадок налякав нас учора з лікарем, і ми довго потім говорили про вас. Дорогий мій, чому ви не хочете серйозно взятися до вашої хвороби? Хіба ж можна так? Вибачте за дружню одвертість,— зашепотів Михайло Авер'янович,— ви живете в найне-сприятливіших умовах: тіснота, бруд, догляду за вами нема, лікуватись нема за що... Дорогий мій друже, благаємо вас разом з лікарем від усього серця, послухайте нашої ради: лягайте в лікарню! Там і харч здоровий, і догляд, і лікування. Євгеній Федорович хоч і моветон, між нами кажучи, але знавець, на нього можна цілком покластися. Він дав мені слово, що візьметься за вас.
Андрій Юхимович був зворушений щирим співчуттям ї слізьми, що раптом заблищали на щоках у поштмейстера.
— Шановний, не вірте! — зашепотів він, прикладаючи руки до серця.—— Не вірте їм! Це обман! Хвороба моя тільки в тому, що за двадцять років я знайшов у всьому місті тільки одну розумну людину, але й та божевільна. Хвороби нема ніякої, а просто я потрапив у зачароване коло, з якого нема виходу. Мені однаково, я до всього готовий.
— Лягайте в лікарню, дорогий мій.
— Мені однаково, хоч у яму.
— Дайте, голубчику, слово, що ви будете слухатись у всьому Євгенія Федоровича.
— Будь ласка, даю слово. Але, повторюю, шановний, я потрапив у зачароване коло. Тепер усе, навіть щире співчуття моїх друзів, сходить до одного — до моєї загибелі. Я гину і маю мужність усвідомлювати це.
— Голубчику, ви видужаєте.
— Для чого це говорити! — сказав Андрій Юхимович роздратовано.— Рідко яка людина під кінець життя не зазнає того самого, що я тепер. Коли вам скажуть, що у вас що-небудь подібне до поганих нирок і збільшеного серця, і ви станете лікуватись, або скажуть, що ви божевільний чи злочинець, тобто, одним словом, коли люди раптом звернуть на вас увагу, то знайте, що ви потрапили в зачароване коло, з якого вже не вийдете. Будете намагатись вийти і ще більше заблудитесь. Здавайтесь, бо ніякі зусилля людські вже не врятують вас. Так мені здається.
Тим часом біля ґрат товпилася публіка. Андрій Юхимович, щоб не заважати, встав і почав прощатися. Михайло Авер'янович ще раз узяв з нього слово честі й провів до надвірних дверей.
Того ж дня, надвечір, до Андрія Юхимовича несподівано зайшов Хоботов у кожушку й високих чоботях і сказав таким тоном, начебто вчора нічого не трапилось:
— А я до вас у справі, колего. Прийшов запросити вас, чи не хочете зі мною на консиліум, га?
Думаючи, що Хоботов хоче розважити його прогулянкою або справді дати йому заробити, Андрій Юхимович одягся й вийшов з ним на вулицю. Він радий був нагоді загладити вчорашню провину і помиритись і в душі дякував Хоботову, який і слова не мовив про вчорашнє і, як видно, жалів його. Від такої некультурної людини важко було сподіватись такої делікатності.
— А де ваш хворий? — спитав Андрій Юхимович.
— У мене в лікарні. Мені вже давно хотілось показати вам... Прецікавий випадок.
Увійшли в лікарняний двір і, обійшовши головний корпус, попрямували до флігеля, де містилися божевільні. І все це чомусь мовчки. Коли увійшли до флігеля, Микита, як звичайно, схопився й виструнчився.
— Тут в одного сталося ускладнення в легенях,— сказав півголосом Хоботов, увійшовши з Андрієм Юхимовичем до палати.— Ви підождіть тут, а я зараз. Піду тільки по стетоскоп.
І вийшов.
XVII
Уже смеркалося.