СТЕП
(Історія одної подорожі)
І
Із 14., повітового міста ІЧ-ської губернії, раннього липневого ранку виїхала і з гуркотом покотилася поштовим трактом безресорна обшарпана бричка, одна з тих допотопних бричок, на яких їздять тепер на Русі тільки купецькі прикажчики, ліверанти та небагаті священики. Вона торохтіла й вищала при найменшому русі; їй похмуро вторувало відро, привязапе до задка,— і по самих цих звуках та жалюгідних шкіряних клаптиках, що метлялися на її облізлому тілі, можна було судити про її ветхість і готовність іти на брухт.
У бричці сиділо двоє ]Ч-ських обивателів: ІЧ-ський купець Іван Іванович Кузьмичов, голений, в окулярах і в солом'яному капелюсі, більше схожий на чиновника, ніж на купця, і другий — отець Христофор Сірійський, настоятель ІЧ-ської Миколаївської церкви, маленький, довговолосий дідок у сірому парусиновому каптані, в циліндрі з широкими крисами і у гаптованому кольоровому поясі. Перший про щось зосереджено думав і струшував головою, щоб прогнати дрімоту; на обличчі в нього звична ділова сухість боролася з благодушністю людини, яка тільки що попрощалася з ріднею і добре випила; а другий вогкими оченятами здивовано поглядав на божий сбіт і усміхався так широко, що, здавалось, усмішка захоплювала навіть крдси циліндра; обличчя його було червоне і ніби зовсім замерзле. Обидва вони, як Кузьмичов, так і о. Христофор, їхали тепер продавати вовну. Прощаючись з домочадцями, вони тільки що ситно закусували пампушками з сметаною і, незважаючи на ранню пору, випили... Настрій в обох був прекрасний.
Крім тільки що описаних двох і кучера Дениска, що невтомно стьобав пару моторних гнідих коненят, у бричці був ще один пасажир — хлопчик років дев'яти, з темним від смаги й мокрим від сліз обличчям. Це був Єгорушка, племінник Кузьмичова. З дозволу дядька та благословення о. Христофора він їхав кудись вступати до гімназії. Його матуся, Ольга Іванівна, вдова колезького секретаря й рідна сестра Кузьмичова, любивши освічених людей і благородне товариство, ублагала свого брата, що їхав продавати вовну, взяти з собою Єгорушку й віддати йог
Коли бричка проїжджала повз острог, Єгорушка глянув на вартових, що тихо ходили коло високої білої сті-ци, на маленькі заґратовані вікна, на хрест, що блищав на даху, і згадав, як тиждень тому, в день Казанської божої матері, він ходив з матусею до острожної церкви на храм; а ще раніше, на Великдень, він приходив до острогу з кухаркою Людмилою і з Дениском і приносив туди куличі, крашанки, пироги і печеню; арештанти дякували й хрестились, а один з них подарував Єгорутдці олов'яні запонки власного виробу.
Хлопчик придивлявся до знайомих місць, а ненависна бричка бігла повз них і залишала усе позаду. За острогом промайнули чорні, закопчені кузні, за ними затишне зелене кладовище, обнесене камінною оградою; з-за огради весело виглядали білі хрести і надгробки, які ховаються в зелені вишневих дерев і здаля скидаються на білі плями. Єгорушка згадав, що, коли цвіте вишня, ці білі плями зливаються з вишневим цвітом у біле море, а коли вишні достигають, білі надгробки і хрести бувають обсипані багряними, як кров, цятками. За оградою під вишнями день і ніч спали Єгорущин батько і бабуся Зінаїда Данилівпа. Коли бабуся померла, її поклали в довгу, вузьку труну і накрили двома п'ятаками їй очі, які не хотіли заплющуватися. До своєї смерті вона була жива і носила з базару м'які бублики, посилані маком, а тепер вона спить, спить...
А за кладовищем диміли цегельні. Густий чорний дим великими клубами йшов з-під довгих очеретяних покрівель, пришіюснутих до землі, і ліниво здіймався вгору. Небо над заводами і кладовищем було темне, і великі тіні від клубів диму повзли полем і через дорогу. В диму коло покрівель рухалися люди і коні, вкриті червоним пилом...
За заводами кінчалося місто і починалося поле. Єгорушка востаннє оглянувся па місто, припав обличчям до ліктя Дениска й гірко заплакав...
— Ну, не паревівся ще, рево! — сказав Кузьмичов.—" Знову, пестунчику, заслинився! Не хочеш їхати, то залишайся. Ніхто ж силою не тягне!
— Нічого, нічого, брат Єгор, нічого...— забурмотів скоромовкою о. Христофор.— Нічого, брат... Покладайся на бога... Не по лихо їдеш, а по добро. Вчення, як кажуть, світ, а невчення — тьма... Істинно так.
— Хочеш вернутися? — спитав Кузьмичов.
— Хо... хочу,— відповів Є горушка, схлипуючи,
— То й вернувся б. Однаково даремно їдеш, сім верст пішки по шмат кишки.
— Нічого, нічого, брат...— казав далі о. Христофор.— Богу молись... Ломоносов так само з рибалками їхав, однак з нього вийшла людина на всю Європу. Науки, що сприймаються з вірою, дають плоди, богу угодні. Як сказано в молитві? Творцеві на славу, а батькам нашим на втіху, церкві і вітчизні па користь... Отак-бо...
■ Користь усяка буває...— сказав Кузьмичов, закурюючи дешеву сигару.— Інший двадцять років навчається, а ніякого пуття.
— Це бував.
— Кому наука на користь, а кого тільки з розуму збиває. Сестра — жінка нетямуща, намагається все по-бла-го родному і хоче, щоб з Є горка вчений вийшов, а того не розуміє, що і я при 'своїй роботі міг би Єгорка навіки ощасливити. Я це вам на те кажу, що коли всі підуть в учені та в благородні, тоді нікому буде торгувати і хліб сіяти. Всі з голоду повмирають.
— А коли всі торгуватимуть і хліб сіятимуть, тоді нікому буде наук доходити.
І, гадаючи, що обидва воші сказали щось переконливе і поважне, Кузьмичов і о. Христофор зробили серйозні обличчя і одночасно кашлянули. Деписко, що прислухався до їхньої розмови й нічого не зрозумів, труснув головою і, підвівшись, стьобнув обох гнідих. Настала мовчанка.
Тим часом перед очима тих, що їхали, стелилася вже широка, безмежна рівшша, перетята пасмом горбів. Товплячись і визираючи один з-за одного, ці горби зливаються у височину, що тягнеться праворуч від шляху аж до обрію і зникає в ліловій далечині; їдсш-їдеш і ніяк не розбереш, де вона починається і де кінчається... Сонце вже виглянуло ззаду з-за міста і тихо, без клопоту узялося до своєї роботи. Спочатку далеко спереду, де небо сходиться з землею, коло могилок і вітряка, їло здаля схожий на маленького чоловічка, який вимахує руками, поповзла по землі широка яскраво-жовта смуга; за хвилину така сама смуга засвітилася трохи ближче, поповзла праворуч і охопила горби; щось тепле торкнулося Єгорущипої спини, смуга світла, підкравшися ззаду, шмигнула через бричку і коні, помчала пазустріч іншим смугам, і раптом весь широкий степ скинув з себе райкову півтінь, усміхнувся й заблищав росою.
Зжате жито, бур'ян, молочай, дикі коноплі — все, побуріле від спеки, руде і напівмертве, тепер, умите росою й приголублене сонцем, оживало, щоб знову зацвісти. Над шляхом з веселим криком літали степові пташки, в траві перекликалися ховрахи, десь далеко ліворуч плакали чайки. Табун куріпок, сполоханий бричкою, зірвався й з своїм м'яким "тррр", полетів до пагорбів. Коники, цвіркуни, скрипалі і вовчки завели в траві свою рипучу одноманітну музику.
Але минув якийсь час, роса випарувалася, повітря застигло, і обманутий,степ набув свого похмурого липневого вигляду. Трава похилилася, життя завмерло. Засмаглі пагорби, буро-зелені, здаля лілові, з своїми спокійними, як тінь, тонами, рівнина з туманною далечінню й перекинуте над ними небо, яке в степу, де иема лісів і високих гір, здається страшенно глибоким і прозорим, уявлялися тепер безмежними, заціпенілими від туги...
Як душно і сумно! Бричка біжить, а Єгорушка бачить усе те саме — небо, рівнину, горби... Музика в траві притихла. Степові пташки полетіли, куріпок не видно. Над збляклою травою від нічого робити літають граки; всі вони схожі один на одного і роблять степ ще одноманітнішим.
Летить шуліка над самою землею, плавно змахуючи крилами, і раптом спиняється в повітрі, наче задумавшись про нудьгу життя, потім стріпує крильми й стрілою лине над степом, і незрозуміло, навіщо він літає і чого йому треба. А вдалині махає крилами вітряк...
Для різноманітності майне в бур'яні білий череп або камінь, виросте на мить сіра кам'яна баба або висохла верба з синьою сиворакшею на верхній'гілці, перебіжить дорогу ховрашок — і знов біжать повз очі бур'яни, горби, граки...
Та ось, хвалити бога, назустріч їде віз з снопами. На самому верху лежить дівка. Сонна, зморена спекою, підводить вона голову й дивиться на зустрічних. Дениско задивився на неї, гніді простягають морди до снопів, бричка, завищавши, цілується з возом, і колюче колосся, як віником, проїжджає по циліндру о. Христофора.
— На людей їдеш, пухла! — гукає Дениско.— Ач, морду розперло, немов джміль укусив.
Дівка сонно усміхається і, поворушивши губами, знову лягає... А ось па горбі з'являється самотня тополя; хто її посадив, і навіщо вола тут — бог його знає. Від її стрункої постаті й зеленого одягу важко відірвати очї. Чи щаслива ця красуня? Улітку спека, взимку холод та хуртовини, восени страшні ночі, коли бачиш тільки пітьму і не чуєш нічого, крім безпутного, сердито виючого вітру, а головне — весь вік сама, сама... За'тополею яскраво-" жовтим килимом від верхівки горба аж до шляху тягнуться смуги пшениці. На горбі хліб уже скосили і склали в копи, а внизу ще тільки косять... Шість косарів стоять рядом і махають косами, а коси весело блискають і в такт, усі разом, звучать: "вжжи, вжжи!" З рухів жінок, що в'яжуть снопи, з облич косарів, з блиску кіс видно, що спека палить і душить. Чорний собака з висолопленим язиком біжить від косарів назустріч бричці, мабуть, з наміром загавкати, але спиняється на півдорозі й байдуже дивиться на Дениска, який погрожує йому батогом: жарко гавкати! Одна жінка підводиться і, взявшись обіруч за змучену спину, проводжає очима кумачеву сорочку Єгорушки. Чи то червоний колііз їй сподобався, чи згадала вона про своїх дітей, а тільки довго стоїть вона нерухомо й дивиться вслід...
Та ось промайнула й пшениця.