ДІЙОВІ ОСОБИ
Прозоров Андрій Сергійович.
Наталія Іванівна, його наречена, потім дружина.
Ольга
Маша його сестри.
Ірина
Кулигін Федір Ілліч, учитель гімназії, чоловік Маші.
Вершинін Олександр Гнатович, підполковник, батарейний командир.
Тузенбах Микола Львович, барон, поручик.
Солоний Василь Васильович, штабс-капітан.
Чебутикін Іван Романович, військовий лікар.
Федотік Олексій Петрович, підпоручик.
Роде Володимир Карлович, підпоручик.
Ферапонт, сторож з земської управи, старий.
Анфіса, нянька, стара 80 років.
Дія відбувається в губернському місті.
дія перша
У будинку Прозорова. Вітальня з колонами, за якими видно великий зал. полудень; на дворі сонячно, весело. У залі накривають стіл для сніданку. Ольга в синьому форменому платті вчительки жіночої гімназії, весь час поправляє учнівські зошити, стоячи на ходу; Маша в чорній сукні, з капелюшком на колінах, сидить і читає книжку; Ірина в білій сукні стоїть задумавшись.
Ольга. Батько помер рівно рік тому, якраз в цей день, п'ятого травня, в твої іменини, Ірина. Було дуже холодно, тоді йшов сніг. Мені здавалося, я не переживу, ти лежала непритомна, як мертва. Але ось минув рік, і ми згадуємо про це легко, ти вже в білій сукні, обличчя твоє сяє ...
Годинник б'є дванадцять.
І тоді також били годинник.
Пауза.
Пам'ятаю, коли батька несли, то грала музика, на кладовищі стріляли. Він був генерал, командував бригадою, тим часом народу йшло мало. Втім, був дощ тоді. Сильний дощ і сніг.
Ірина. Навіщо згадувати!
За колонами, в залі біля столу показуються барон Тузенбах, Чебутикін і Солоний.
Ольга. Сьогодні тепло, можна вікна тримати навстіж, а берези ще не поширювали. Батько отримав бригаду і виїхав з нами з Москви одинадцять років тому, і, я добре пам'ятаю, на початку травня, ось в цю пору, в Москві вже все в цвіту, тепло, все залито сонцем. Одинадцять років минуло, а я пам'ятаю там все, як ніби виїхали вчора. Боже мій! Сьогодні вранці прокинулася, побачила масу світла, побачила весну, і радість захвилювалася в моїй душі, захотілося на батьківщину пристрасно.
Чебутикін. Ще чого!
Тузенбах. Звичайно, дурниця.
Маша, задумавшись над книжкою, тихо насвистує пісню.
Ольга. Не свисти, Маша. Як це ти можеш!
Пауза.
Тому, що я кожен день в гімназії і потім даю уроки до вечора, у мене постійно болить голова і такі думки, точно я вже постаріла. І справді, за ці чотири роки, поки служу в гімназії, я відчуваю, як з мене виходять щодня по краплях і сили і молодість. І тільки зростає і міцніє одна мрія ...
Ірина. Виїхати в Москву. Продати будинок, покінчити все тут і — в Москву ...
Ольга. Так! Швидше в Москву.
Чебутикін і Тузенбах сміються.
Ірина. Брат, ймовірно, буде професором, він все одно не стане жити тут. Тільки ось зупинка за бідної Машею.
Ольга. Маша буде приїжджати до Москви на все літо, кожен рік.
Маша тихо насвистує пісню.
Ірина. Бог дасть, все влаштується. (Дивлячись у вікно.) Гарна погода сьогодні. Я не знаю, чому у мене на душі так світло! Сьогодні вранці згадала, що я іменинниця, і раптом відчула радість, і згадала дитинство, коли ще була жива мама! І які чудові думки хвилювали мене, які думки!
Ольга. Сьогодні ти вся сіяєш, здаєшся надзвичайно красивою. І Маша теж красива. Андрій був би хороший, тільки він погладшав дуже, це до нього не йде. А я постаріла, схудла сильно, тому, мабуть, що серджуся в гімназії на дівчаток. Ось сьогодні я вільна, я вдома, і у мене не болить голова, я відчуваю себе молодше, ніж вчора. Мені двадцять вісім років, тільки ... Все добре, все від бога, але мені здається, якби я вийшла заміж і цілий день сиділа вдома, то це було б краще.
Пауза.
Я б любила чоловіка.
Тузенбах (Солоне). Такий ви дурниця говорите, набридло вас слухати. (Входячи в вітальню.) Забув сказати. Сьогодні у вас з візитом наш новий батарейний командир Вершинін. (Сідає у піаніно.)
Ольга. Ну що ж! Дуже рада.
Ірина. Він старий?
Тузенбах. Нема нічого. Найбільше, років сорок, сорок п'ять. (Тихо награє.) Мабуть, хороший хлопець. Чи не дурний — це безсумнівно. Тільки каже багато.
Ірина. Цікава людина?
Тузенбах. Так, нічого собі, тільки дружина, теща і дві дівчинки. Притому одружений вдруге. Він робить візити і всюди говорить, що у нього дружина і дві дівчинки. І тут скаже. Дружина якась божевільна, з довгою девічеськой косою, говорить одні пишномовні речі, філософствує і часто робить замах на самогубство, очевидно, щоб насолити чоловікові. Я б давно пішов від такої, але він терпить і тільки скаржиться.
Солоний (входячи з зали до вітальні з Чебутикін). Однією рукою я піднімаю тільки півтора пуда, а двома п'ять, навіть шість пудів. З цього я роблю висновок, що дві людини сильніше одного не вдвічі, а втричі, навіть більше ...
Чебутикін (читає на ходу газету). При випаданні волосся ... два золотника нафталіну на півпляшки спирту ... розчинити і вживати щодня ... (Записує в книжку.) Запишемо-с! (Солоне.) Так ось, я кажу вам, пробочка встромляється в пляшечку, і крізь неї проходить скляна трубочка ... Потім ви берете щепоточку найпростіших, звичайна квасцов ...
Ірина. Іван Романич, милий Іван Романич!
Чебутикін. Що, дівчинка моя, радість моя?
Ірина. Скажіть мені, чому я сьогодні така щаслива? Точно я на вітрилах, наді мною широке блакитне небо і носяться великі білі птахи. Чому це? Від чого?
Чебутикін (цілуючи їй обидві руки, ніжно). Птах моя біла ...
Ірина. Коли я сьогодні прокинулася, встала і вмилася, то мені раптом стало здаватися, що для мене все ясно на цьому світі і я знаю, як треба жити. Милий Іван Романич, я знаю все. Людина повинна працювати, працювати в поті чола, хто б він не був, і в цьому одному полягає сенс і мета його життя, його щастя, його захоплення. Як добре бути робочим, який встає вдосвіта й б'є на вулиці камені, або пастухом, або вчителем, який вчить дітей, або машиністом на залізниці ... Боже мій, не те що людиною, краще бути волом, краще бути простою конем, тільки б працювати, ніж молодою жінкою, яка встає о дванадцятій годині дня, потім п'є в ліжку кави, потім дві години одягається ... о, як це жахливо! У спекотну погоду так іноді хочеться пити, як мені захотілося працювати. І якщо я не буду рано вставати і працювати, то відмовте мені у вашій дружбі, Іван Романич.
Чебутикін (ніжно). Відмовлю, відмовлю ...
Ольга. Батько привчив нас вставати о сьомій годині. Тепер Ірина прокидається о сьомій і, по крайней мере, до дев'яти лежить і про щось думає. А особа серйозне! (Сміється.)
Ірина. Ти звикла бачити мене дівчинкою, і тобі дивно, коли у мене серйозне обличчя. Мені двадцять років!
Тузенбах. Туга за працею, о Боже мій, як вона мені зрозуміла! Я не працював жодного разу в житті. Народився я в Петербурзі, холодному і дозвільному, в родині, яка ніколи не знала праці і ніяких турбот. Пам'ятаю, коли я приїжджав додому з корпусу, то лакей стягав з мене чоботи, я вередував в цей час, а моя мати дивилася на мене з благоговінням і дивувалася, коли інші на мене дивилися інакше. Мене оберігали від праці. Тільки навряд чи вдалося оберегти, чи! Прийшов час, насувається на всіх нас громада, готується здорова, сильна буря, яка йде, вже близька і скоро здує з нашого суспільства лінь, байдужість, упередження до праці, гнилу нудьгу. Я буду працювати, а через якісь двадцять п'ять — тридцять років працювати буде вже кожна людина. Кожен!
Чебутикін. Я не буду працювати.
Тузенбах. Ви не береться до уваги.
Солоний. Через двадцять п'ять років вас вже не буде на світі, слава богу. Років через два-три ви помрете від шляк, або я скиплю і всаджу вам кулю в лоб, ангел мій. (Виймає з кишені флакон з парфумами і обприскує собі груди, руки.)
Чебутикін (сміється). А я справді ніколи нічого не робив. Як вийшов з університету, так не вдарив пальцем об палець, навіть жодної книжки не прочитав, а читав тільки одні газети ... (Виймає з кишені іншу газету.) Ось ... Знаю по газетам, що був, між іншим, Добролюбов, а що він там писав — не знаю ... Бог його знає ...
Чути, як стукають в підлогу з нижнього поверху.
Ось ... Звуть мене вниз, хтось до мене прийшов. Зараз прийду ... стривайте ... (Поспішно йде, розчісуючи бороду.)
Ірина. Це він щось придумав.
Тузенбах. Так. Пішов з урочистої фізіономією, очевидно, принесе вам зараз подарунок.
Ірина. Як це неприємно!
Ольга. Так, це жахливо. Він завжди робить дурниці.
Маша. У лукомор'я дуб зелений, золота ланцюг на дубі тому ... І золотий ланцюг на дубі тому ... (Встає і наспівує тихо.)
Ольга. Ти сьогодні невесела, Маша.
Маша, наспівуючи, надягає капелюх.
Куди ти?
Маша. Додому.
Ірина. Дивно ...
Тузенбах. Йти з іменин!
Маша. Все одно ... Прийду ввечері. Прощай, моя хороша ... (Цілує Ірину.) Бажаю тобі ще раз, будь здорова, будь щаслива. За старих часів, коли був живий батько, до нас на іменини приходило щоразу по тридцять — сорок офіцерів, було шумно, а сьогодні тільки півтора людини і тихо, як в пустелі ... Я піду ... Сьогодні я в мерехлюндіі, невесело мені, і ти не слухай мене. (Сміючись крізь сльози.) Після поговоримо, а поки прощай, моя мила, піду куди-небудь.
Ірина (незадоволена). Ну, яка ти ...
Ольга (зі сльозами). Я розумію тебе, Маша.
Солоний. Якщо філософствує чоловік, то це буде філософістіка або там софістика; якщо ж філософствує жінка або дві жінки, то вже це буде — потягни мене за палець.
Маша. Що ви хочете цим сказати, жахливо страшна людина?
Солоний. Нічого. Він ойкнути не встиг, як на нього ведмідь насів.
Пауза.
Маша (Ользі, сердито). Не Реви!
Входять Анфіса і Ферапонт з тортом.
Анфіса. Сюди, батюшка мій. Заходь, ноги у тебе чисті. (Ірині.) З земської управи, від Протопопова, Михайла Івановича ... Пиріг.
Ірина. Дякуємо. Подякуй. (Бере торт.)
Ферапонт. Чого?
Ірина (голосніше). Подякуй!
Ольга. Нянечка, дай йому пирога. Ферапонт, йди, там тобі пирога дадуть.
Ферапонт. Чого?
Анфіса. Підемо, батюшка Ферапонт Спірідонич. Підемо ... (Виходить з Ферапонтом.)
Маша. Не люблю я Протопопова, цього Михайла Потапича або Івановича. Його не слід запрошувати.
Ірина. Я не запрошувала.
Маша. І прекрасно.
Входить Чебутикін, за ним солдат з срібним самоваром; гул подиву і невдоволення.
Ольга (закриває обличчя руками). Самовар! Це жахливо! (Виходить в залу до столу.)
Ірина. Голубчик Іван Романич, що ви робите!
Тузенбах (сміється).