І все буде чудово

І ВСЕ БУДЕ ЧУДОВО

Було чути, як у ванні дзюрчала вода. Ми дивились на подарунки, розкидані на ліжку, де мама загортала їх у кольоровий папір,— на кожному написано ім'я, щоб дідусь одразу побачив, чий це, коли зніматиме їх з ялинки. Там були подарунки для всіх, крім дідуся, бо мама вважала, що він вже надто старий, щоб сподіватися подарунків.

— А це твій,— сказав я.

— Гаразд,—кинула Розі,—краще біжи у ванну, як тобі мама звеліла.

— А я знаю, що всередині,— не втерпів я.— І тобі міг би сказати, якби захотір-

Розі подивилась на свій подарунок.

— Скоро сама дізнаюсь,— відповіла вона.

— А я б розказав, що в ньому, якби ти дала мені нікель — вів я далі.

Розі подивилась вн свій подарунок.

— В мене нема нікеля,— мовила вона.— Але вранці після різдва буде: містер Родні подарує.

— Ну, тоді ти сама знатимеш, що там, і нічого мені не даси,— сказав я.— Піди та позич нікель у мами.

— Зараз же йди митися,— звеліла вона.— Тобі аби гроші! Якщо в двадцять років ти не станеш багатієм, то хіба лише через те, що до того часу скасують гроші, або тебе просто вже не буде на світі.

Отже, я пішов митися, а коли повернувся, подарунки ще були розкидані на ліжку, і в кімнаті стояв

1 Американська нікелева монета вартістю 5 центів.

святковий запах. Завтра ми всі сядемо в поїзд і поїдемо до дідуся; тоді нарешті настане вечір, а з ним різдво, дідусь почне знімати з ялинки подарунки і називатиме наші імена, а серед подарунків є один, що його я на свої власні десять центів купив для дядька Родні. А згодом, може, дядько Родні відкриє дідусеву шафу, ковтне дідусевих ліків і, як це сталося минулого різдва, дасть мені аж чверть долара, а не жалюгідного нікеля, як улітку, коли ми робили бізнес з місіс Такер,—і все буде чудово. Або, може, навіть дасть аж півдолара,— і я відчув, що і мені ось-ось урветься терпець.

— Хай йому чорт, я більше не можу чекати,— сказав я.

— Що, що?— гукнула Розі.— Ось мама дізнається, що ти лаявся, буде тобі!

— Якщо даси мені нікель, я сам їй про це розповім,— сказав я.

— Лягай спати! — наказала Розі.— Ще семи років нема, а вже лається!

— Гаразд, я розкажу, що в твоєму подарунку. Тільки пообіцяй не видавати мене мамі... А нікель віддаси після різдва,— сказав я.

— Ти знову за своє!— гримнула Розі.— Лягай спати! Уявляю, який ви можете зробити мені подарунок, коли про рідного діда забули!

— Дідусеві подарунки не потрібні,—сказав я.— Він старий.

— Он як! — сказала Розі.— Старий, ще б пак! А якби усі вирішили, що ти малий отримувати гроші, тоді що б Ти сказав? Га?

Розі погасила світло й пішла геть. Але в каміні горів вогонь, і я бачив подарунки: для дядька Родні та бабусі, тітки Луїзи та тітчиного чоловіка дядька Фре-да, для сестрички Луїзи, братика Фреда та для нашої куховарки Розі. А може, й справді хтось повинен був подбати про подарунок для дідуся, можливо, тітка Луїза, бо вони ж із дядьком Фредом живуть у дідуся, а може, дядько Родні: він же теж живе з дідусем.

Дядько Родні завжди робить святкові подарунки мамі й татові, але, якби він почав купувати подарунки ще й дідусеві, всі, мабуть, сказали б, що він марно розтринькує гроші. Якось, коли я спитав маму, чому дідусь так гнівається, дивлячись, як дядько Родні дає їй подарунка, тато почав реготати, а мама сказала, що татові повинно бути соромно, бо то ж не провина дядька Родні, що щедроти переганяють прибутки. Тато сказав: "Так, звісно не провина", і додав, що зроду-віку не бачив людини, яка б прагнула розбагатіти більше, ніж дядько Родні, і водночас так уперто уникала будь-якої праці. Він сказав, що нехай мама пригадає, що трапилося два роки тому, а дядько Родні нехай дякує, що народився під щасливою зіркою, бо знайшлася-таки людина, щедроти якої теж на п'ятсот доларів перегнали прибутки. Тоді мама сказала, що вона не поділяє татові думки, нібито дядько Родні вкрав ці гроші, бо це просто злісні наклепи, і що татові це добре відомо, але сам тато жалкує, що позичив йому ці п'ятсот доларів, коли йшлося про добре ім'я родини, то нехай скаже, і дідусь якось дістане цю суму і поверне її татові. Після цього мама почала плакати, а тато казав: "Ну, годі, годі", а мама плакала і говорила, що дядько Родні ще дитина, і, може, саме тому тато його ненавидить, а тато промовляв: "Ну, годі, годі, заради господа бога!"

Але мама і тато не знали, що дядько Родні робив бізнес влітку минулого року, коли жив у нас, а мешканці Моттстауна не мали й найменшого уявлення про те, що він працював і на різдво, коли я вперше допомагав йому і одержав за це чверть долара. Дядько Родні казав, що коли він з більшою охотою робить бізнес із жінками, ніж з чоловіками, то нікому нема до цього діла, навіть самому містеру Такеру. Потім він зауважив, що я ж не розповідаю нікому, де працює мій тато, а я відповів, що всім людям і так відомо, що тато має платні стайні, і зайве про це комусь розповідати. Тоді дядько сказав: "Гаразд, це варто нікеля", і спитав, чи хочу я й надалі заробляти гроші, чи, може, йому краще найняти когось іншого. Я промовчав. Від мене вимагалось небагато: стежити за будинком Та-керів крізь щілини в паркані, класти свого кашкета на хвіртці, коли містер Такер кудись ішов, і знімати, коли він повертався. Але я завжди знімав його раніше, бо дядько Родні довго у місіс Такер ніколи не затримувався; за якусь годину він виходив від неї, і ми повертались додому, а там дядько розповідав мамі, як далеко ми сьогодні ходили на прогулянку, і мама казала, що це дуже корисно для дядькового здоров'я. Вдома дядько давав мені нікель. Тоді, на різдво, у Моттстауні, коли він робив бізнес з іншою жінкою, я одержав аж чверть долара, але це трапилося всього один раз, а тепер він може мені дати навіть півдолара. Я вже більше не мав сили чекати.

На світанку я одягнув святковий костюмчик і побіг до парадних дверей виглядати екіпаж, а потім пішов на кухню спитати у Розі, чи не час вже їхати. Розі сказала, що і за дві години їхати буде ще рано, але в ту ж мить ми почули, як біля дверей зупинився екіпаж, і я подумав, що вже таки час їхати і що все буде чудово: ми поїдемо до дідуся, настане вечір, а потім і завтрашній день, і, може, цього разу в мене буде аж півдолара і, хвала Ісусу, усе буде чудово. Тут вибігла мама і сказала, що до поїзда лишилося дві години, а вона навіть не встигла одягнутися, а Джон Поль відповів:

— Так, мем.

І сказав, що його прислав тато, звелівши переказати мамі, що приїхала тітка Луїза, і щоб мама поспішала. Ми поклали в екіпаж кошика з подарунками, я умостився на козлах поруч з Джоном Полем, мама посередині. Вона весь час розпитувала про тітку Лу-їзу, а Джон Поль відповідав, що тітка приїхала найманою каретою і тато піщов з нею до готелю снідати, бо з Моттстауна вона виїхала ще вдосвіта.

Може, тітка Луїза для того й приїхала до Джеф-ферсона, щоб допомогти татові та мамі купити подарунка для дідуся?

— Бо для всіх інших у нас є подарунки,— сказав я.—А подарунка для дядька Родні я купив на власні гроші.

Тут Джон Поль почав реготати, я спитав:

— Чого ти?

А він відповів, що я навряд чи зможу подарувати дядькові Родні те, що йому треба. Я знову спитав: "Чому?", а Джон Поль відповів, що тільки мій батько міг би подарувати дядькові Родні те, що йому треба, якби примусив його працювати.

І тоді я йому розповів, що торік дядько і так працював ціле літо, коли гостював у нас. Тут Джон Поль перестав сміятися і сказав, що у дядька, мабуть, була дуже цікава і приємна робота — недарма він працював день і ніч. Я відповів, що зараз дядько Родні працює в Компресорній асоціації, а Джон Поль, зареготавши вголос, сказав, що всієї асоціації не вистачить, щоб приборкати дядька Родні. В цей час мама гукнула, щоб ми прямували до готелю, а Джон Поль сказав:

— Ні, тато наказав їхати просто до стайні і чекати на нього там.

Ми поїхали до готелю, звідки вийшла тітка Луїза і тато. Тато допоміг тітці влізти у екіпаж, і вона одразу ж почала плакати, а мама питала:

— Луїзо! Луїзо! Що таке? Що трапилося?

На що тато відповів:

— Стривай, не забувай, що тут нігер.

Тобто Джон Поль. Ну, так воно і є: хотіли купити подарунок для дідуся і не вийшло.

Отже, ми поїхали не на станцію, а до стайні, пересіли в шарабан, і тато опустив завіски на віконцях, щоб жінки могли наплакатись досхочу, а потім наказав Джонові Полю бігти додому переказати Розі, щоб та поклала у валізку татів святковий костюм і їхала поїздом. Отож Розі таки здорово пощастило. А ми так і не потрапили на поїзд, а поїхали просто по дорозі. Тато сам поганяв коней і питав:

— Та чи знає хто-небудь, де він сховався?

Тітка Луїза на мить заспокоїлась і відповіла, що вчора він не прийшов вечеряти, а після вечері з'явився, і у неї одразу защеміло серце, коли вона почула в холі його кроки. Дядько Родні мовчав, аж поки вони не зайшли до його кімнати і не зачинили дверей; лише тоді він сказав, що йому потрібні дві тисячі доларів, а тітка Луїза відповіла, де щ вона може знайти аж дві тисячі? Тоді дядько сказав: "Спитай у Фреда (це тітчин чоловік) та Джорджа (це тато), а вони нехай здобувають хоч з-під землі". Далі тітка Луїза сказала, що в неї знов защеміло серце, і вона промовила: "Родні! Горе нам з тобою..." А дядько почав лаятись і сказав: "Не рюмсай, хай йому чорт!", а тітка спитала: "Родні! Що ти знову накоїв?" Але раптом почули вони, як грюкнули двері, і тітка Луїза, глянувши на дядька, одразу зрозуміла, в чому річ, навіть ще до того, як побачила містера Прутта з шерифом. Вона сказала: "Не кажіть батькові! Старий цього не переживе!.."

— Кого, кого?— спитав тато.— Якого містера?

і— Містера Прутта,—відповіла тітка і знову схлипнула.—Це президент Компресорної асоціації. Вони приїхали до Моттстауна минулої весни. Ти його не знаєш.

Отже, вона відчинила двері і побачила містера ЇІрутта з шерифом. Тітка почала благати містера Прут-та і поклялася, що дядько Родні нікуди з дому не піде, доки не приїде тато. Містер Прутт сказав, що він жалкує, що все це трапилося напередодні різ два, але заради тітки Луїзи та дідуся він почекає кінця свят, якщо тітка пообіцяє, що дядько Родні не втече з Моттстауна.

Тітка на власні очі бачила у містера Прутта чек, підписаний дідусевим ім'ям, і навіть вона одразу побачила, що підпис було підроб...