Дядько Віллі

ДЯДЬКО ВІЛЛІ

І

Я знаю, що люди кажуть. Вони кажуть, що я не сам утік з дому, а мене зманив той божевільний, і що якби я не вбив його перший, то не минуло б і тижня, як він убнв би мене. Але вірніше було б, якби вони сказали, що це наші джефферсонські праведниці спровадили дядька Віллі з міста, а я подався за ним і зробив те, що зробив, бо знав, що то він востаннє вирвався на волю, адже якби його знову злапали, то вже назавжди й довіку,—отоді б вони мали слушність. Бо ніхто не зманював мене, і зовсім дядько Віллі не був божевільний, навіть після всього того, що йому заподіяли. Ніхто мене не силував іти; в цьому так само не було потреби, як і не було потреби дядькові Віллі умовляти мене: він знав, що я піду й так. І я пішов, бо кращої за дядька Віллі людини не знав у світі, бо навіть жінки і ті пе здолали його, бо, незважаючи на них, він якось так закрутив своє життя, що воно завжди давало йому втіху, і до останньої хвилини ця втіха не покидала його, і я тоді був при ньому і допоміг йому. А так прожити мало кому щастить, чи то чоловіків узяти, чи то жінок, навіть і тих жінок, котрі ласо пхають носа до чужих утіх.

Він нікому не доводився дядьком, але всі ми, і дорослі теж, називали його — хто вголос, хто подумки — дядьком Віллі. Родичів у нього ніяких не було, окрім сестри в Техасі, одруженої з нафтовим мільйонером. Жив він край міста в старому чепурному білому будиночку, де й народився, жив самотньо із старим негром на ім'я Джоб Вайлі, ще старішим, ніж він сам.

Цей негр куховарив, прибирав у домі й підсобляв у аптеці, яку заснував ще батько дядька Віллі і яку дядько Віллі вів без нічиєї допомоги, як не рахувати цього самого старого Джоба. За дванадцять-чотирна-дцять років (поки ми були дітьми Гі підлітками), коли він вільно прожив собі з морфієм, ми добре надивилися на нього. Нам подобалося заходити до ного аптеки, де завжди був холодок, панували тиша й напівтемрява, бо віл ніколи не мі?а вікон,— вій так і казав: нащо, мовляв, оздоблювати вітрини, коли однаково ніхто нічого не побачить, зате ж спекота всередину не забереться.

Клієнтів він тільки й мав, що мешканців довколишніх ферм, які купували готові патентовані ліки в пляшечках, та негрів, які купували карти й гральні кості. З рецептом до нього, мабуть, років із сорок ніхто не приходив, та й торгівля содовою в аптеці була зовсім нікудишня, бо ж це старий Джоб мив склянки, змішував сиропи й робив морозиво ще з тих часів, коли батько дядька Віллі заснував аптеку в тисяча вісімсот п'ятдесят якомусь там році; тож тепер старий Джоб, звісно, вже недобачав, хоча тато казав, що навряд чи старий Джоб уживає наркотиків, це просто через те, що він день і ніч ковтає повітря, яке видихає дядько Віллі.

Та хоч би там як, а нам морозиво смакувало, надто коли ми розігрівалися, награвшись у м'яча. В місті у нас була спілка із трьох команд, і дядько Віллі за кожен матч нагороджував переможців м'ячами, кийками для гри чи захисними масками, дарма що сам жодного разу не подивився, як ми граємо. Отож після матчу обидві команди, а то й усі три, заявлялися до його закладу дивитись, як переможці одержуватимуть призи. Там ми також їли морозиво, а потім усі гуртом заходили за рецептурний прилавок і приглядались, як дядько Віллі зацалює маленьку спиртівку, наповнює шприц і закасує рукав, виставляючи на видноту цілу хмару дрібних голубих цяточок від ліктя й далі під сорочку.

А другого дня бувала неділя, ми чекали в себе на подвір'ях, коли він проходитиме, і разом ішли до недільної школи. Дядько Віллі йшов з нами, в той самий клас, що й ми, і там сидів собі, поки ми вголос читали. Містер Барбер, що викладав у недільній школі, ніколи не викликав його. Потім урок закінчувався і ми розмовляли про бейсбол до наступного дзвінка; дядько Віллі весь час не озивався й словом, а тільки сидів собі, чепурний і акуратний, з чистим комірцем без краватки,— важив він усього лиш фунтів сто десять, і очі його за скельцями окулярів трохи сльо-зилися, як ото сочиться, бува, тріснуте яйце. А тоді ми всі гуртом ішли до аптеки, доїдали морозиво, що лишилося від суботи, після чого заходили за рецептурний прилавок і знову приглядалися до дядька Віллі. Та сама спиртівка, закасана святкова сорочка, шприц, що поволі входить у посинілу шкіру на руці, хто-не-будь запитує:

— А це не боляче? — і він відказує:

— Ні, це приємно.

II

І от його примусили, щоб кинув морфій. Він уживав його сорок років, казав він нам якось, тепер— йому було шістдесят, попереду хіба що років десять, не більше,— тільки цього він уже не казав нам, але чотирнадцятирічні підлітки й самі таке знають. Отож його примусили, щоб кинув. Та й не багато часу на це пішло. Почалося все в неділю вранці, а в п'ятницю вже й скінчилося.

Ми тільки посідали в класі, і містер Барбер тільки розпочав урок, як раптом з'являється превелебний Шульц, пастор, нахиляється до дядька Віллі й уже тягне його,— ми не встигли й оглянутися, як він уже тягне його з місця і каже таким тоном, як ото проповідники промовляють до чотирнадцятирічних хлопців, навіть мазунчикам таке не подобається, справді:

— Я знаю, брате Крісчене, що вам прикро буде залишити клас брата Барбера, але давайте-но краще з вами підемо до брата Міллера та послухаємо, що він нам скаже гарного й для душі втішного.

А дядько Віллі силкується вирватись, і оглядається до нас, і кліпає своїми млистими очима, промовистішими за його слова: "Що це таке? Що це таке, люди добрі? Чого вони від мене хочуть?"

Ми знали не більше за нього. У нас щойно скінчився урок, але про бейсбол того дня якось не говорилося. Ми пройшли повз нішу, де збирався клас містера Міллера, в якому читали біблію, і побачили, як превелебний Шульц, своїм недільним звичаєм, сидить у гурті мирян, мовби він простий смертний, як і решта присутніх, а проте якось серед них вирізняється, так що й нема йому потреби рухатись чи говорити, щоб нагадати їм, що він не простий смертний. Мені щоразу при цьому згадується перше квітня одного року, коли міс Келеген перевірила присутніх, а тоді зійшла з учительської кафедри, промовила: "Сьогодні я буду за ученицю" — й сіла на порожнє місце, тоді давай викликати учнів по черзі, щоб вони підходили до дошки й вели урок далі. І це була б добра розвага, якби не знаття, що завтра вже буде не перше квітня, та й післязавтра теж. Отже, дядько Віллі сидіз біля превелебного Шульца, зіщулений ще більше, ніж звичайно, і мені пригадалося, як минулого літа везли до божевільні в Джексоні одного селюка на ім'я Банд-рен, а він зовсім не був аж настільки несповна розуму, щоб не знати, куди його везуть; і сидів він біля вікна вагона, прикутий наручниками до гладкого заступника шерифа, що палив собі сигару.

Нарешті недільні урокн скінчилися, і ми вийшли надвір, чекаючи на дядька Віллі, щоб разом іти до аптеки їсти морозиво. Але він не з'явився. Він не вийшов, поки не скінчилася відправа — такого ще ніколи не бувало ні на нашій пам'яті, ні на пам'яті дорослих, як казав мені пізніше тато. Аж ось ми побачили, як він виходить, з одного боку його затисла під руку місіс Мерідю, а з другого — превелебний Шульц, і він оглядається на нас, як і того разу, і очі його так само промовисті, тільки вже розпачливі: "Люди добрі, що це таке? Що це таке, люди добрі?" Превелебний Шульц підштовхує його до машини місіс Мерідю, і місіс Мерідю каже голосно, наче з амвона:

— А тепер, містере Крісчен, ви поїдете до мене додому, я вас почастую скляночкою свіженького лимонаду, потім ми гарненько пообідаємо курятинкою, а тоді ви гарненько подрімаєте у мене в гамаку, а тоді прийдуть брат і сестра Шульци, і ми собі гарненьке покуштуємо морозива...— А дядько Віллі каже:

— Ні, ні, стривайте, пані! Стривайте! Мені треба до аптеки, приготувати ліки, що я обіцяв на сьогодні...

Але вони таки впакували його в машину, а він тільки оглядався на нас, та так і зник з очей, сидячи в машині поруч із місіс Мерідю, як ото Дарл Банд-рен із заступником шерифа в поїзді. Вона, мабуть, тримала його за зап'ясток, та ще й так міцно, що куди там твої наручники, а погляд дядька Віллі в наш бік був розгублений і пройнятий розпачем.

Бо він уже на годину спізнився з тим своїм шприцом, а коли йому таки пощастило надвечір вирватися від місіс Мерідю, він спізнився вже на цілих п'ять годин, тож тепер не здатен був навіть устромити ключа в замок, через що його й прилапала місіс Мерідю з превелебним Шульцем. Цього разу він уже нічого не казав і не оглядався, а тільки одчайдушно виривався, наче напівдика кішка. Дядька Віллі замкнули в його ж таки домі, і місіс Мерідю послала телеграму його сестрі в Техас. Три дні дядько Віллі не показувався в місті, бо місіс Мерідю та місіс Говіс удень і вночі по черзі стерегли його, поки приїде сестра. Тоді саме були канікули, в понеділок ми проводили матч, а надвечір дивимось — аптека все замкнена, і так вона була замкнена й у вівторок, і аж тільки в середу надвечір ми побачили дядька Віллі, як він щодуху мчав до аптеки.

Він був без сорочки, не поголений і ніяк не міг попасти ключем у замок, тільки важко дихав, ойкав та примовляв:

— Нарешті вона вклалася, нарешті вклалася,— аж поки хтось із нас узяв ключа й відімкнув двері. Довелося нам і спиртівку розпалити, і шприц наповнити; голка цього разу входила під шкіру не повільно, а так рвучко, наче він хотів нею проштрикнути й саму кістку. Додому він не пішов. Він сказав, що йому й тут спати не мулько; тоді дав нам грошей і випустив нас через задні двері; ми купили йому сендвічів та пляшку з кавою в кав'ярні, а його так там і залишили.

Наступного дня заявилися місіс Мерідю, превелебний Шульц і з ними ще три дами. Вони привели з собою поліційиого інспектора, котрий висадив їм двері, місіс Мерідю вхопила дядька Віллі за барки і давай торсати його та сичати:

— Ах ти ж ледащо! Ах ти ж ледащо! Від мене вшитися, га?! — а превелебний Шульц усе приказував:

— Заспокойтеся, сестро, заспокойтеся,— а інші три дами верещали:

— Містере Крісчен! Дядьку Віллі! Віллі! — залежно від того, котра якого віку та скільки жила в Джеф-ферсоні.

Того вечора приїхала його сестра з Техасу, і ми, проходячи перед будинком, бачили на ґанку жінок, як вони сновигали взад-вперед, і вряди-годи превелебного Шульца, що вирізнявся серед них, як і в біблійному класі містера Міллера.