Нескошені квіти
Я в лузі свіже сіно ворушив.
Косар його зарання накосив.
Високі трави зрізала коса,
Коли на них ще сяяла роса.
Я косаря між трав знайти хотів:
Чи не зачую де мантачки спів?..
Самотньо він косив поміж низин,
І я також лишався сам один.
— Так і повинно бути, — мовив я, —
У нас робота в кожного своя.
І тут метелик знявся з-між кущів,
І на прозорих крильцях полетів,
Шукаючи між скошених отав
Ті кольори, що він запам'ятав.
Де в'яла квітка зрізана в траві,
Забився він у злеті коловім.
А потім враз пропав з очей моїх, —
І знов явивсь на крильцях голубих...
Із думкою про таїну землі,
Не кваплячись, узявсь я за граблі,
Та погляд мій метелик перейняв
Туди, де квітів пломінь розбуяв,
Де край покосу, біля джерела
Коса смертельна квіти обійшла.
І я пішов, щоб там, край комишів.
Збагнуть, чому ж косар їх полишив.
Йому до серця квіточки були,
І він їх пощадив, аби цвіли.
Він залишив їх зовсім не для нас —
Так радував його ранковий час!
І все ж відчув я у душі тепло.
Його мені світання пролило.
І вже мені ранковий птах співа,
З косою знов шепочеться трава,
Уже я не самотній, — брат і друг
Прийшов до мене на широкий луг.
Я з ним копиці веселіш кладу,
І в затінок спочити з ним іду,
Розмова дружня ллється під кущем,
Відвертості я відчуваю щем...
— І нарізно, — до нього мовлю я, —
Ми трудимось, немов одна сім'я.