Притчі

Генрик СЕНКЕВИЧ

ПРИТЧІ

З польської переклав Василь ЛАПТIЙЧУК

ДВІ ЛУКИ

Були собі дві країни, що простяглися обік одна одної, розділені тільки прозорою річкою. Береги їхні полого знижувалися до річки, утворюючи неглибокий брід, ніби маленьке озерце з тихим і кришталевим плесом. Крізь блакитну глибочінь виднілося золотаве дно, з якого тяглися вгору стебла лотосів, що розквітали над водною гладінню рожевим та білим цвітом; довкола тих лотосів вели свій невпинний танок різнобарвні метелики та бабки, а у вітті прибережних пальм і вище, в осяяному сонячним промінням повітрі, срібноголосими дзвіночками витьохкували пташки.

І саме тут був Перехід з однієї країни в іншу.

Перша країна називалася Лукою Життя, а друга — Лукою Смерті.

Обидві сотворив найвищий і наймогутніший Брахма, який у Країні Життя настановив владарювати милосердного Вішну, а в Країні Смерті — мудрого Шіву.

І сказав Брахма:

— Чиніте так, як вважатимете за потрібне!

І ось у країні, що належала Вішну, завирувало життя. Почало сходити й заходити сонце, настали дні й ночі, глибини морські стали здійматися й опадати; небом попливли важкі, набряклі дощем хмари, земля поросла лісами й на ній зароїлися люди, звірі та птахи. А щоб усе живе могло плодитись і множитись, сотворив милосердний бог і Кохання, якому поклав водночас бути і Щастям.

А тоді Брахма закликав до себе Вішну й мовив йому:

— Нічого довершенішого за небо, яке я сотворив, ти на землі вже не вигадаєш. Тож іди відпочивай, і нехай істоти, що ти їх назвав людьми, надалі снують нитку життя без твоєї допомоги.

Послухався Вішну веління Брахми, й люди відтоді стали самі дбати про себе. З їхніх добрих помислів постала Радість, а із злих — Смуток. Люди з подивом побачили, що життя — не безнастанні радощі, а ту нитку Життя, про яку казав Брахма, прядуть ніби дві прядки, і в однієї — усміх на обличчі, а в другої — сльози на очах.

Прийшли тоді люди до Вішну й почали жалітися:

— Тяжко нам жити в смуткові, владико наш! А той відказав:

— Нехай вас розважить Кохання!

Люди почули таке й пішли заспокоєні, бо Кохання і справді розраджувало їхній Смуток, такий мізерний супроти Щастя, що його давало Кохання — годі було навіть перейматися цим.

Та Кохання водночас і велика матір Життя, тож хоч і великою була країна Життя, де владарював Вішну, для юрмищ людських невдовзі забракло і лісових ягід, і меду гірських бджіл, і плодів на деревах. Тоді найкмітливіші взялися корчувати ліси, розорювати поля, сіяти збіжжя та збирати врожаї.

І ось так постала на землі Праця. Люди мусили взятися до неї, вона стала не лише засадою Життя, а й мало не самим Життям. Але з Праці зродився і Труд, а з Труда — Втома. Гурти людей знову потяглися до трону Вішну.

— Володарю наш! — здіймали вони в благанні руки. — Труд послабив наші тіла, а Втома розлилася по наших кістках. Час би вже й перепочити трохи, але Життя все змушує і змушує нас трудитись.

На що Вішну відповів:

— Великий Брахма не дозволив мені розвивати Життя далі. Але в моїй владі створити таке, що було б перепочинком, перервою після тяжкої праці.

І сотворив Сон.

Люди вдячно сприйняли той дарунок і невдовзі визнали, що він — чи не найблагословенніший з усіх дарунків, отриманих із рук божих.

Сон поглинав людські турботи й скрухи, покріплював на силі стомлених. Сон, як лагідна мати, осушував сльози журби й окривав наче легеньким серпанком забуття. Тож люди не могли надякуватися:

— Будь благословенний, Сну, ти ж бо навіть ліпший за справжнє Життя! І на одне лише нарікали, що не триває Сон вічно, що настає пробудження,

а тоді — знову праця, знову труд і знову втома.

Прикрість ця так стала дошкуляти людям, що вони знову подалися до Вішну.

— Володарю наш! — почали благати його. — Дав ти нам добро велике й невимовне, але все ж не довершене. Зроби так, аби Сон тривав вічно.

Вішну насупив свої божественні брови, наче аж розгніваний їхнім зухвальством, а тоді проказав;

— Цього вже я не можу вам зробити. Та якщо хочете, переправтеся через річку на той бік і там знайдете те, що шукаєте.

Люди послухали тієї ради й юрмами потяглися до плеса, а вже звідти стали дивитися на протилежний бік річки.

За ясним і тихим, за гаптованим квітом плесом простягалася Лука Смерті, або ж Країна Шіви.

Не сходило й не заходило там сонце, не було дня і ночі, а все довкола затоплювало одноманітне лілове сяєво. Жоден предмет там не відкидав тіні, бо те сяяння проникало скрізь і видавалося справжньою сутністю всього.

Країна та не була пустельною: скільки сягав зір, тяглися там долини та пагорби, а на них — купки ряснокроних дерев, скрізь в'юнилися клубовища плюща й винограду. Але і скелі, і стовбури дерев, і стрункі стебла рослин були майже прозорі, немов виліплені із загуслого прозорого скла.

Листя плюща ледь лисніло під вранішньою зорею, і все тут було дивне, незвичне, упокоєне якимось незнаним на Луці Життя супокоєм — прозористе й ніби занурене в осяйну задуму, ніби мрійливе й приспане блаженним безпробудним сном.

Прозоре повітря не порушував бодай найлегший легіт, не ворушилася жодна квітка, не тріпотів жоден листочок.

І люди, що з галасом і лементом прибули до того плеса, враз притихли, побачивши ті застиглі простори, й тільки шепотіли вражено:

— Яка там тиша! І як усе спочиває в отому сяянні!

— О так, там спокій і вічний сон...

А деякі, найбільш стомлені, по хвилі мовили:

— Ходімо туди шукати вічного спокою!

І рішуче ступили у воду. Веселкове плесо ніби враз розступилося перед ними, аби їм було легше переходити на протилежний берег. А ті, хто лишився на березі, застережливо загукав їм услід, охоплені раптовою тугою. Але ті навіть не озирнулися, ішли вперед легко й охоче, вочевидь щокрок більше заворожені чарами дивного краю.

А ще людський тлум на цьому березі постеріг, що постаті тих, які відходили, дедалі ніби прозорішали й яснішали, мовби розтавали у всюдисущій ясності, що виповнювала Луку Смерті.

І коли люди перейшли через плесо, то почали вмощуватися на спочинок серед тамішнього квітування, під деревами та в узніжжі скель. Очі їхні були заплющені, а обличчя сповнилися не лише невимовним спокоєм, а й таким безмежним щастям, що його на Луці Життя не приносило навіть Кохання. Тож ті, хто лишився на цьому березі, побачивши таке, й собі мовили задумано:

— Незрівнянно солодша й краща, певно, Країна Шіви...

І дедалі більшими гуртами почали переходити на протилежний берег. З якоюсь аж ніби врочистістю ступали водою юрми старих і літніх людей; чоловіки ішли з жінками, матері вели за руку малих дітей, за ними квапилися юнаки та дівчата. Тисячі і мільйони люду переходили через Тихе Плесо, поки врешті Лука Життя майже зовсім спорожніла. Тоді Вішну, обов'язком якого було охороняти Життя, приголомшений власною, зродженою у гніві радою і не знаючи, що робити, поспішив до найвищого Брахми.

— Сотворителю,— мовив йому,— рятуй Життя! Край Смерті ти зробив таким світлим, таким привабливим і щасливим, що люди полишають моє царство й переселяються туди.

— Невже так нікого й не лишилося в твоїй країні? — запитав Брахма.

—Тільки один юнак і одна дівчина, сотворителю! Вони нестямно кохають одне одного і ладні зректися вічного спокою, аби тільки бачити одне одного і бути завжди разом.

— Чого ж ти хочеш від мене?

— Зроби Країну Смерті не такою привабливою і щасливою. Бо інакше й ті двоє, які лишилися, покинуть мене слідком за іншими, щойно минеться весна їхнього кохання.

Брахма замислився на хвильку, а тоді стрепенувся:

— Ні, не можу я зменшити краси й щастя в Країні Смерті! Але щоб урятувати Життя, вчиню трохи інакше: відтепер люди переходитимуть на той бік не так охоче.

Сказав так і зіткав із пітьми непроникну запону. Потім сотворив дві страхітливі істоти, одну з яких назвав Біль, а другу — Тривога. І наказав їм обом тримати ту запону при Переході.

Відтоді на Луці Вішну знову завирувало Життя. Бо хоч Країна Шіви й лишилася такою ж ясною, погідною та щасливою, як і раніше, проте люди стали трохи боятися Болю й Тривоги при Тихому Плесі.

Будь Благословенна!

Ясної місячної ночі великий і мудрий Крішна глибоко замислився і мовив:

— Я гадав, що найдовершеніший на землі витвір — людина, і помилявся. Он нічний вітерець погойдує квітку лотоса, а яка ж вона прекрасна — довершеніша від усіх живих істот... Ось під сріблистим місячним світлом розтулилися її пелюстки, очей не одірвеш... Таки-так, немає серед людей нічого схожого,— повторив він із скрушним зітханням. Але відразу ж подумав уголос:

— А чого б це я, божество, та не годен силою свого слова сотворити істоту, яка б між людьми була тим, що й лотос між квітів? Тож нехай буде вона на радість людям і землі! Лотосе, обернися на живу дівчину й постань переді мною!

Затремтіла тоді легесенько хвиля, ніби торкнута крилом ластівки, ніч ніби посвітлішала, місяць на небі засяяв яскравіше, голосніше заспівали нічні птахи, а тоді нараз умовкли. І сталося диво з див: перед Крішною постав лотос у людській подобі.

Аж сам Крішна невимовно вразився.

— Була ти озерною квіткою, — мовив, — а відтепер будь квіткою моєї мислі. І — промовляй!

І дівча юне зашепотіло тихо-тихо, як ото шемрають пелюстки лотоса, коли їх цілує літній легіт:

— Паночку, ти перетворив мене на живу істоту. Але де ж накажеш мені жити? Не забувай, паночку, що бувши квіткою, я тремтіла на кожен повів вітерцю й огортала себе листочками. Я боялася, паночку, злив і буревіїв, громів і блискавиць, боялася навіть пекучого промінця сонця. Ти звелів мені бути втіленим лотосом, тож я зберегла колишню свою природу, а тепер, паночку, боюся я землі й усього, що є на ній... Де ж накажеш оселитися мені? Крішна звів мудрі очі до зірок, подумав хвилю, а тоді запитав:

— Хочеш оселитися на гірських вершинах?

— Там сніги й холоднеча, паночку, боюся я...

— Тоді... тоді я збудую тобі кришталевий палац на озерному дні.

— У глибинах озерних звиваються вужі та інші потвори. І там я боюся, паночку.

— А хочеш степів неозорих?

— Ой, паночку, таж вихорі й смерчі витоптують степ, наче той табун дикий...

— То що ж мені з тобою робити, втілена квітко? Ага, в печерах Еллори живуть святі пустельники... Хочеш жити в печерах, далеко від світу?

— Темно там, паночку, боюся я...

Крішна присів на камінь, підпер голову рукою і задумався.