Янгол

Малюнок з сільського життя

Коли поховали Калікстову, в містечку Деришкурах почалася в костьолі вечірня служба, а після неї залишилося ще кільку бабів, щоб доспівати молитви. Була лише четверта година опівдні, але взимку о четвертій уже смеркає, отож у костьолі стояв присмерк. Великий вівтар цілком потопав у теміні; дві свічки ще жевріли біля дароносиці, але миготливі вогники ледве освітлювали золоті дверцята, а над ними — ноги розіп'ятого на хресті Ісуса, прибиті великим гвіздком. Головка цвяха вирізнялася на вівтарі круглою блискучою цяткою. Решту свічок щойно згасили, і над ними снувалися тоненькі пасма диму, наповнюючи повітря церковними пахощами воску.

Біля підніжжя вівтаря порались дід і хлопчик. Один підмітав, другий стягав килим з приступок. Коли баби переставали співати, чути було, як дід пошепки сердито лає хлопчика та як об запорошені снігом шибки б'ються горобці, яким було в дворі холодно й голодно.

Жінки з молитовниками сиділи на лавах біля входу. Там було б ще темніше, якби жінки не засвітили кілька лойових свічок, щоб легше було читати. Одна свічка вихоплювала з присмерку прикріплену до передньої лави корогву, на якій були намальовані грішники в пекельному полум'ї, а біля них чорти. На інших корогвах зовсім не можна було розрізнити малюнків.

Баби на лавах не співали, а сонними, втомленими голосами бурмотіли псальму, в якій весь час повторювалися слова:

А як надійде остання година,

Ублагай, мати, за нас свого сина…

Костьол, оповитий присмерком, корогви над лавами, зморшкуваті, жовті обличчя бабів, мерехтливі вогники свічок, наче пригноблені навколишньою темінню, — все це викликало якесь сумне й гнітюче, почуття. Похмурі слова заупокійної молитви якраз пасували до цього.

Часом баби переставали співати; одна з них підводилася з лави й тремтячим голосом проказувала: "Богородице, діво, радуйся". Інші підхоплювали: "Господь з тобою…" Але через те, що сьогодні поховали Калікстову, вони щоразу додавали: "Царство небесне й вічний супокій подай, господи, умерлій рабі твоїй і сотвори їй вічну пам'ять".

Дочка Калікстової, Марися, сиділа на лаві серед бабів. На свіжу могилу її матері зараз тихо сіявся пухнастий сніг, але дівчинці було лише десять років, і вона, здавалося, не відчувала ні своєї втрати, ні співчуття, яке могла викликати в людей. її личко з великими блакитними очима було по-дитячому спокійне й навіть байдуже. На ньому відбивалося лише деяке зацікавлення — і нічого більше. Розкривши рота, вона з великою увагою дивилася на корогву, де було намальоване пекло з грішниками, потім переводила погляд у глиб костьолу, а потім — на шибки, в які цокали дзьобиками горобці.

Очі дівчинки бездумно дивилися на все. Тим часом баби почали вдесяте сонно бурмотіти:

А коли настане остання година…

Дівчинка накручувала на палець пасмо свого білявого волоссячка, заплетеного ззаду в дві кіски, тонесенькі, як мишачі хвостики: їй було нудно. Та от увагу її привернув дід. Він вийшов на середину костьолу й став смикати вузлувату вірьовку, яка звисала із стелі. Дзвонив він за упокій душі Калікстової, та робив це зовсім машинально; мабуть, думав у цей час про щось інше.

Але подзвіння означало також, що вечірня служба скінчилась. Баби, повторивши востаннє своє прохання про легку смерть, вийшли на ринок. Одна з них вела за руку Марисю.

— Куликова, — спитала в неї інша, — що ж ви робитимете з дівчам?

— А що з нею робити? їде в Ліщинці з поштою Войтек Маргула, то він її й одвезе. А хіба що?

— Що ж вона робитиме в Ліщинцях?

— Та моя ж голубонько! Оте саме робитиме, що й тут. Звідки прийшла, туди нехай і йде. Та й пані з маєтку сироти не прожене, пустить десь переспати в кутку.

Отак розмовляючи, вони йшли майданом до шинку. Смеркало дедалі дужче. Була тиха зимова погода; небо запнули хмари; в повітрі віяло вогкістю, розталим снігом. Із стріх капотіло, ринок укривала розчовгана грязюка, всуміш із снігом та соломою. Містечко, з його нужденними, облізлими будиночками, було таке ж незатишне й похмуре, як і костьол. Де-не-де у вікнах мерехтіли вогники; рух на вулицях вже вщухнув, і тільки в шинку катеринка награвала оберек[1].

Вона грала, закликаючи гостей. У шинку не було нікого. Жінки зайшли, випили горілки. Куликова й Марисі дала півчарки, приказуючи:

— Випий, бо ти сирота! Не буде вже тобі ні від кого добра в житті. Слово "сирота" нагадало бабам про смерть Калікстової.

— Будьмо здорові, тітко Куликова! Пийте! — сказала Капустинська.— Ох, мої ж ви любі! Як її грець узяв, вона й зітхнути не встигла. Панотець прийшли сповідати, а вона уже й задубіла.

Куликова підхопила:

— Я ж давно казала, що вона на тонку пряде. Минулої неділі прийшла до мене, а я їй кажу: "Ой Калікстова, Калікстова, віддали б ви краще Мариську в маєток". А вона: "Одна в мене донька, одиначка, не віддам її нікому". Та, видно, вже млосно їй було, почала хлипати, а потім у канцелярію пішла до війта метрику Марисі брати. Чотири злотих і шість грошей заплатила. "Для донечки, каже, не шкода". Ой людоньки! Очі в неї вже й так були витріщені, а після смерті витріщилися ще дужче. Хотіли закрити їх — і не могли. Казали люди, що вона й після смерті на свою дитину дивиться.

— Вип'ємо, кумо, з того жалю ще півкварти!

Катеринка все награвала оберек. Баби трохи захмеліли. Куликова примовляла жалібним голосом: "Бідолашко моя, бідолашко!", а Капустинська згадала, як умирав її чоловік.

— Як умирав, то вже так зітхав, так зітхав, так зітхав, — казала вона, чимраз дужче розтягаючи слова й мимоволі впадаючи в спів. Потім ухопила мелодію оберека, взялася в боки й заспівала:

Він зітхав, зітхав, зітхав,

Ой, дана! Так зітхав!

‘ І раптом гірко заплакала, кинула шість грошей катеринщикові й випила ще горілки. Куликова теж розчулилася, але над Марисею.

— Пам'ятай, сирітко, що тобі панотець казали, коли матінку твою снігом присипали в могилі: над тобою — янгол… — Тут вона раптом замовкла, глянула навколо ніби з подивом і з раптовою енергією додала:

— Кажу, янгол — значиться, янгол!

Ніхто їй не перечив. Марися, кліпаючи своїми бідними, дурнуватими оченятками, уважно дивилася на неї, а Куликова казала далі:

— Ти сирітка: нечистому до тебе — зась! Сиріт завжди янгол пильнує. Він добрий. Ось на тобі десять грошей. Іди хоч і пішки в Ліщинці, все одно втрапиш — янгол тебе доведе.

Капустинська заспівала:

Під крилами схова тебе навіки

Небесний янгол, світлий, ясноликий…

— Тихо! — гримнула Куликова й знову звернулась до Марисі: — Кажи, дурненька, хто тебе пильнує?

— Янгол, — тонесеньким голоском відповіла дівчинка.

— Сирітонько ти моя, ягідко, хробачок божий! Янгол тебе пильнує, з крилечками, — вкрай розчулилася Куликова й, схопивши дівчинку, з щирим, хоч і п'яним почуттям, притулила її до грудей.

Дівчинка заплакала. Може, в цю мить в її нерозумній голівці, в серці, яке ще не знало, де добро, де зло, народився якийсь невиразний здогад.

Шинкар уже міцно спав за прилавком, на гнотах лойових свічок понаростали гриби; катеринщик перестав грати: його тішила сцена, що відбувалася в нього перед очима.

В шинку залягла тиша. Та раптом перед дверима зачовгали в грязюці копита й хтось гукнув на коні:

— Тпрр!

До шинку зайшов Войтек Маргула із засвіченим ліхтариком в руці. Поставивши його на підлогу, він став бити руками об поли, щоб зігрітися, а потім гукнув шинкареві:

— Дайте-но півкварти!

— Маргуло, анцихристе! — обізвалась Куликова.— Відвези дівча до Ліщинців.

— Авжеж, одвезу, бо мені наказали, — відповів Маргула й, придивившись до жінок, додав: — Ну й нахлебталися ж ви… наче…

— Хай тебе грець візьме!.. — огризнулася Куликова.— Кажу тобі: обережно з дівчам — значить, обережно. Вона ж сирітка. Знаєш, шелихвосте, хто її пильнує?

Але Войтек не відповів — його цікавість привернуло щось зовсім інше, а саме: чарка з горілкою.

— Хай вам… — почав він, але не доказав, вилив горілку в рот, скривився, плюнув і, ставлячи чарку, невдоволено буркнув: — Та це ж чистісінька вода… Ану, дайте ще з іншої пляшки!

Шинкар налив з іншої. Войтек випив і скривився ще дужче.

— Гей, араку у вас немає?

Маргулі, очевидно, погрожувала та ж сама небезпека, що й бабам. Слід, проте, взяти до уваги, що саме в цей час власник деришкурівського маєтку готував для одного журналу докладний і вичерпний трактат під назвою: "Право землевласників на винний відкуп — основа суспільного ладу". Отож Войтек мимоволі сприяв зміцненню суспільного фундаменту, тим більше, що шинок, в якому він пив, належав саме цьому поміщикові.

Зміцнивши суспільний фундамент принаймні разів у п'ять, Войтек забув навіть про свій ліхтар, в якому згасла свічка, але про Марисю не забув. Узявши півсонну дівчинку за руку, він буркнув:

— Ходім ти, почваро!

Баби позасинали в кутку, й ніхто не попрощався з Марисею. Звичайна річ: мати її залишилась на кладовищі в Деришкурах, а вона їхала в Ліщинці.

Вони вийшли, сіли в санки; Маргула гукнув: "Вйо!" — й коні рушили. Спершу санки ледве сунули по містечковій грязюці, та незабаром коні винесли їх у неозорі білі поля. Тут їхати було зовсім легко — сніг навіть не рипів під полозками. Лише зрідка пирхав кінь та десь дуже далеко гавкали собаки.

Їхали вони, їхали. Войтек поганяв коні й наспівував собі під ніс: "Пам'ятаєш, поганцю, що мені обіцяв…" Та незабаром замовк і став куняти. Хитнувся раз, другий… Йому снилося, наче його б'ють у Ліщинцях за те, що він загубив сумку з листами, отож вряди-годи Войтек прокидався й бурмотів крізь сон: "А хай вам!"

Марися не спала: їй було холодно. Широко розкритими очима дивилась вона на білі поля, які щоразу затуляла чорна Войтекова спина. Дивилась і думала: "Матуля померли", і бачила, мов наяву, бліде, худе матулине обличчя з витріщеними очима. Дівчинка невиразно відчувала, що дуже, дуже любила свою матулю, але матулі вже нема й ніколи не буде. Адже вона, Марися, на власні очі бачила, як її заривали в землю в Деришкурах. Марися, може б, заплакала, згадавши це, але в неї змерзли ноги, й вона заплакала вже з холоду.

Морозу, щоправда, не було, але в повітрі стояв пронизливий холод, як завжди у відлигу. У Войтека, принаймні хоч в шлунку, був чималий запас тепла, здобутого в шинку. Він-бо так навтішався в шинку, що його вже не могло засмутити ніщо в світі.

Не засмутило його й те, що коні, потрапивши в ліс, спершу уповільнили крок, хоч дорога була набагато краща, а потім шарпнули вбік і перекинули санки в придорожню канаву.