На маяку

Одного разу сталося так, що наглядач маяка в Аспінваллі — місті поблизу Панами — пропав безвісти. Це сталося в бурю, і тому всі подумали, що бідолаха, мабуть, вийшов на край скелястої кручі, де стоїть маяк, і його змило хвилями. Ця думка була тим імовірніша, що наступного дня не знайшли й човна, який стояв у невеличкій скелястій затоці. Таким чином на маяку звільнилась посада наглядача, і його треба було підшукати якнайшвидше, бо цей маяк мав велике значення й для місцевого руху, і для пароплавів, що йшли з Нью-Йорка до Панами. Затока Москітів рясніє піщаними обмілинами й острівцями, між якими тяжко пройти навіть удень, а вночі, коли на морі, зогрітім тропічним сонцем, здіймається туман, пробратися майже неможливо. Тоді єдиним дороговказом для численних суден буває світло маяка. Обов'язок знайти нового наглядача впав на консула Сполучених Штатів у Панамі, а це був чималий клопіт: по-перше, тому що підшукати кандидата на цю посаду треба було протягом дванадцяти годин; по-друге, тому що цей майбутній кандидат мав бути винятково сумлінною й чесною людиною, отож не можна було брати абикого; і, нарешті, кандидатів на цю посаду взагалі не траплялося. Життя на маяку дуже нелегке, й воно нітрохи не приваблювало ледарюватих людей півдня, звиклих до бродяжництва. Наглядач на маяку — майже в'язень. Залишати свій скелястий острівець він може тільки в неділю, йому щодня привозять човном з Аспінвалля харчі й свіжу воду; але човняр негайно ж повертається назад, і на всьому острівці, завбільшки приблизно з морг, не залишається нікого. Наглядач живе на маяку й повинен стежити за порядком і чистотою; вдень він дає сигнали пароплавам, вивішуючи різноколірні прапори, відповідно до показань барометра, а ввечері засвічує ліхтар. Це була б не дуже складна справа, якби не те, що до вершечка вежі, де міститься ліхтар, треба пройти понад чотириста високих стрімких східців, а цю подорож наглядачеві інколи доводиться робити по кілька разів на день. Взагалі — це чернече життя, навіть більше — пустельницьке. І тому не дивно, що містер консул Ісак Фальконбрідж мав страшенний клопіт із цією справою, не знаючи, як йому знайти доброго наступника небіжчикові. Легко зрозуміти його радість, коли цей наступник несподівано прийшов до нього ще того ж самого дня. Це був чоловік уже старий, років сімдесяти або й більш, але ще міцний, стрункий, з військовою виправкою. Волосся в нього було зовсім біле, шкіра смуглява, мов у креола, але блакитні очі свідчили, що він аж ніяк не належить до жителів півдня. Обличчя його було пригнічене й смутне, але чесне.

Прибулий з першого погляду сподобався містеру Фальконбріджеві. Залишалося тільки проекзаменувати його. Між ними почалася така розмова:

— Звідки ви?

— Я — поляк.

— Що ви робили досі?

— Блукав по світу.

— Наглядач повинен сидіти на маяку.

— Мені потрібен відпочинок.

— Чи ви служили де-небудь? Є у вас посвідка про сумлінне виконання обов'язків на урядовій службі?

Старий витяг з-за пазухи збляклий клапоть шовку, схожий на шматок старого прапора, розгорнув його й сказав:

— Ось мої посвідки. Цього хреста я одержав у 1830 році. Другий — іспанський: його дали мені за участь у карлістській війні[1]; третій — французький хрест Почесного Легіону; четвертого я одержав в Угорщині[2]. Потім я бився в Сполучених Штатах проти Південної армії[3], але там не дають хрестів. Ось посвідка.

Фальконбрідж узяв папірець і почав читати.

— Гм! Скавінський… Це ваше прізвище!.. Гм! "Під час штикової атаки власноручно захопив два прапори…"— Ви були хоробрим солдатом.

— Я зможу також бути сумлінним наглядачем на маяку.

— Там треба по кілька разів на день підійматися на вежу. У вас міцні ноги?

— Я пішки пройшов "плени"[4].

— All right! Ви обізнані з морською службою?

— Три роки служив на китобійному судні.

— Бачу, ви мали кілька професій.

— Не мав тільки спокою.

— Чому?

Старий знизав плечима.

— Така моя доля…

— Однак мені здається, що ви надто старі для цієї роботи.

— Сер! — раптом заговорив старий схвильовано.— Я дуже втомився й змучився. Як бачите, мені довелося багато пережити. Ця посада саме така, про яку я мрію; я старий — мені потрібен спокій! Коли б я тільки міг сказати собі: тут ти зупинишся надовго, це твій порт. Ах, сер, це залежить тільки од вас! Удруге така посада мені вже не трапиться. Яке щастя, що я опинився в Панамі! Благаю вас… Богом клянуся, я зараз, мов той корабель, котрий втоне, якщо не зайде в гавань… Вщасливте старого; присягаюсь, я людина чесна, але… досить вже з мене цих поневірянь…

Блакитні очі старого дивилися з таким палким благанням, що Фальконбрідж, який мав добре, просте серце, зворушився.

— Well! — мовив він.— Я приймаю вас. Від цієї хвилини ви — наглядач маяка.

На обличчі Скавінського спалахнула невимовна радість.

— Дякую!

— Ви можете сьогодні ж вирушити на маяк?

— Так точно.

— Тоді — good bye!.. Ще одне слово: за перший недогляд вас буде звільнено з роботи.

— All right!

Того ж самого вечора, коли сонце скотилося по той бік перешийка, а після променистого дня відразу, без смеркання, настала ніч, новий наглядач вже був, мабуть, на місці, бо маяк, як завжди, кинув на воду снопи яскравого світла. Ніч була спокійна, тиха, справжня тропічна, насичена стріблястою млою, що утворювала круг місяця велике, райдужне коло з м'якими, розпливчастими краями. Тільки море хвилювалося: починався приплив. Скавінський стояв на балконі, біля величезного ліхтаря, схожий знизу на маленьку чорну цятку. Він намагався зібрати думки та обміркувати своє нове становище. Але мозок його був ще надто пригнічений, щоб міркувати спокійно. Мабуть, щось таке відчуває зацькований звір, коли втече від мисливців на якусь неприступну скелю або в печеру.

Нарешті настав час спокою! Почуття безпеки сповнювало невимовною насолодою змучене серце. Тепер, на цій скелі, старий міг глузувати з давніх блукань, поневірянь і нещасть. Він і справді був мов той корабель, якому буря трощила щогли, шматувала вітрила, шпурляла з-під хмар аж на дно, шарпала на всі боки, заливала піною — а він усе-таки прибився до гавані!

Картини цієї бурі одна по одній пропливали в спогадах — і ще ти— хішим здавалося майбутнє, яке на нього тут чекало. Про частину своїх неймовірних пригод Скавінський розповів Фальконбріджу, але не згадав про тисячу інших. Уже таке було його щастя… Де б він не напнув свій намет, де б не розпалив вогнище, щоб оселитися надовше, — відразу ж якийсь несамовитий вітер виривав кілки намету, гасив вогонь, а його самого підхоплював і мчав кудись на згубу.

Зараз, поглядаючи з вежі на освітлені хвилі, старий згадував усе, що йому довелося пережити. Він бився в чотирьох частинах світу, перебрав у мандрах майже всі професії. Працьовитий і сумлінний, він не раз відкладав гроші, але завжди витрачав їх усупереч усім передбаченням та найбільшій обережності. Він мив золото в Австралії, шукав діаманти в Африці, був урядовим стрільцем у Східній Індії. Раз йому пощастило придбати невеличку ферму в Каліфорнії, але посуха знищила посіви. Пробував торгувати з дикими племенами в центральній Бразилії, але пліт його розбився на Амазонці, а сам він, без зброї, майже голий, кілька тижнів блукав у джунглях, харчувався дикими плодами, щохвилини ризикуючи загинути в пащі хижого звіра.

Згодом Скавінський відкрив кузню в Телені, в Арканзасі, та спалахнула пожежа, і кузня згоріла разом з усім містом. Після цього він служив матросом на пароплаві, який курсував між Багією та Бордо, потім іще працював гарпунником на китобійному судні: обидва судна розбилися. Якось пощастило йому придбати на заощаджені гроші невеличку фабрику сигар у Гавані, але його обікрав компаньйон, коли Скавінський лежав хворий на жовту пропасницю.

Нарешті старий приїхав до Аспінвалля, і тут начебто мали скінчитися всі поневіряння. Що могло спіткати його на цьому скелястому острівці? Сюди ж не могли досягти ні вода, ні вогонь, ні люди. Зрештою від людей Скавінський бачив небагато лиха і частіше зустрічав добрих, ніж злих.

Та його наче переслідували всі чотири стихії. Друзі, з якими він зустрічався на життєвому шляху, казали, що йому просто не щастить, і цим пояснювали все.

А й справді, невдач було так багато, що когось іншого вони вже давно б зломили…

Але Скавінський мав індіанське терпіння і якусь невичерпну спокійну силу опору, властиву людям чесним і справедливим. Свого часу в Угорщині Скавінського тяжко поранили багнетом, бо він не схотів схопитися за стремено ворога й гукнути: "Здаюсь!" Отак само не скорявся він і в нещасті. Ліз і ліз угору вперто, наче мурашка; зіштовхували його сто разів — він спокійно розпочинав сто першу мандрівку. Недаремно ж його звали диваком. Цей старий солдат, опалений хтозна— якими пожежами, загартований у горі, битий і кутий, мав серце дитини. Під час епідемії на Кубі він заслаб тільки тому, що роздав хворим увесь свій запас хініну, не залишивши собі ні грана.

Була в ньому ще й та дивна риса, що після стількох розчарувань він ніколи не втрачав надії й завжди вірив, що все буде гаразд. Узимку Скавінський завжди бадьорішав і пророкував сам собі великі події, а потім нетерпеливо дожидав і роками жив думкою про них. Але зими минали одна по одній, і Скавінський дочекався тільки того, що в нього побіліла голова. Нарешті він постарів — став утрачати енергію. Терпіння вже скидалося на сумну покірливість, колишній спокій обернувся на нервову вразливість, і загартований солдат несподівано став плаксієм, здатним проливати сльози з усякого приводу. До того ж час від часу його охоплювала жахлива туга за батьківщиною, і напад цієї туги могла викликати будь-яка дрібничка: табунець ластівок або сірих птахів, схожих на горобців, сніг у горах, мелодія, схожа на чуту колись у рідному краї…

Нарешті Скавінським заволоділо тільки одне прагнення — прагнення спокою. Воно поглинуло його, увібрало в себе інші бажання й надії. Цей вічний мандрівник мріяв тепер тільки про одне — спокійний куток, де він міг би нарешті відпочити й тихо чекати своєї останньої години. Може, саме через те, що дивовижні примхи долі кидали його по всіх морях і країнах, майже не даючи перепочинку, старому здавалося, що найбільше щастя в світі — мати змогу припинити мандри.