"Вона чарівлива. Ви музика, і вона звабила вас своїм голосом, справді прегарним, коли вона бере верхні ноти, ніби очікуючи акомпанементу вашого сі-дієзу. Її нижній регістр мені подобається менше: очевидно, це пов'язане з триярусною будовою її чудернацької тонкої шиї, яка все пнеться та пнеться догори. Зате її силует, на відміну від цих сумнівних подробиць, мені подобається більше. Вона шваля, вміє орудувати ножицями, так ось, хай вистриже для мене з паперу свій силует".
Чарлі не слухав цієї хвали; він залишався байдужий до захоплених відгуків про свою наречену. Баронові він відповів: "Гаразд, малий, я намилю їй голову, більше вона так не скаже". Коли чудовий скрипаль називав де Шарлюса "малим", він не забував, що здався б йому на сина. Він говорив це не так, як сказав би Жюп'єн, а з тією простотою, що за певних стосунків вимагає, аби перекреслення вікової різниці мовчазно випереджало симпатію. Симпатію вдавану в Мореля; в інших – симпатію щиру. Саме в цю добу пан де Шарлюс отримав листа: "Любий Паламеде! Коли ми з тобою побачимося? Дуже тужу за тобою і часто про тебе думаю. Твій до останку – П'ЄР". Пан де Шарлюс сушив собі голову, метикуючи, хто б то воно з його родичів дозволив собі писати так запанібрата. Певна річ, той має йому бути добре знаний, проте рука невідома. Всі княжата, яким готський альманах присвячує кілька рядків, кілька днів крутилися в голові пана де Шарлюса. Нарешті адреса на звороті конверту все з'ясувала; автор листа був "стрілець" із картярського клубу, куди іноді заглядав пан де Шарлюс. Той "стрілець" не вважав за зухвальство писати в такому тош до пана де Шарлюса, навпаки, барон йому вельми імпонував. Йому здавалося, що було б сухо не "тикати" тому, хто не раз його цілував і тим самим – уявляв він у своїй наївності – засвідчив свою щиру прихильність. У глибу душі пан де Шарлюс був у захваті від такого панібратства. Якось він навіть провів уранці маркіза де Вогубера, аби показати йому листа, а тим часом тільки Богові відомо, як барон не любив блукати вулицями з маркізом де Воґубером! Бо той, озброєний моноклем, одно розглядав зустрічних молодиків. Ба більше, почуваючи себе вільніше з бароном, він говорив мовою, від якої пана де Шарлюса пересмикувало. Він переіначував на жіночий лад усі чоловічі імена та ще й через свою пришелепкуватість уважав цей жарт за дуже дотепний і знай заходився сміхом. А що вельми дорожився своїм дипломатичним постом, то пісні й такі смішні міни, які він корчив на вулиці, зараз же зганяв з обличчя відрух ляку: ану ж його кривляння побачить хтось із вищого світу, а надто з міністерства. "Диви, яка ловкенька телеграфісточка, – кидав він, штовхаючи ліктем похмурого барона, – я знав її, але потім вона, паскудниця, дійшла до розуму! О, посильний із"Ґалереї Лафаста", чи ж не диво, га! Леле, директор з міністерства торгівлі! Аби тільки не помітив мого жесту! Ще нашепче міністрові, а той мене – в пасив, а я ж не пасивний, щоб йому пасувати". Пан де Шарлюс нетямився з люті. Нарешті, щоб скоротити цю кляту прогулянку, він наважився дістати листа й дати прочитати послові, але попрохав його нікому не пробалакатися, бо хотів навіяти думку, що Чарлі ревнивець, а отже, його кохає. "Головне, – додав він тоном невиправного добряги, – не нашкодити".
Перш ніж вернутися до Жюп'єнової майстерні, автор вважає за потрібне сказати, як би йому було прикро, коли б читача шокували такі химерні образи. З одного боку (що не так важливо), багато хто гадає, ніби в цій книжці аристократію виведено звироднілішою за інші верстви. Нехай і так, але нічого дивного тут нема. Найдавезніші родини, зрештою, втілюють у червоному крюкастому носі й випнутому підборідді – характерні ознаки дивної для всіх "раси". Але серед таких стійких і дедалі виразніших рис є й риси незримі, а саме: нахили й уподобання.
Серйознішим тут підходом – аби лише його довести – було б сказати, що все це нам чуже і що треба черпати поезію з того, що нам близьке. Звичайно, мистецтво, добуте з простої буденщини, існує і його ділянка, може, найбільша. А проте, далебі, високі поняття, навіть краса можуть породжуватися вчинками і формами свідомости такими далекими від наших почуттів і вірувань, що до нас вони не доходять; вони відкриваються нам як безглузде видовисько. Що може бути поетичнішого, ніж Ксеркс[13], Даріїв син, який звелів парити різками море за те, що воно поглинуло його кораблі?
Одне напевне: Морель, користаючися з влади, яку врода давала йому над дівчиною, переказав їй – нібито від себе – баронове зауваження, бо вираз "спарю чайку" геть-то зник із жилетної, як назавше зникає з салону найближча подружка, яку хтось приймав щодня і з якою з тієї чи іншої причини порізнився або яку прагне сховати і зустрічатися таємно. Пан де Шарлюс був задоволений зникненням "спарю чайку", він побачив у цьому доказ свого впливу на Мореля і вибавлення одної-однісінької плями на досконалостях молодої дівчини. Врешті, як усі люди його десятка, бувши щирим другом Мореля та його майже нареченої, їхнім палким сватальником, він був не від того, щоб роздмухувати між ними більш чи менш безневинні звади, а сам, стоявши поза – і понад – цими звадами,доставався олімпійцем, достоту, як його брат Базен. Морель заявив панові де Шарлюсу, що кохає Жюп'єнову сестреницю і хоче з нею женитися; барона ж тішило те, що він супроводжує в цих візитах свого юного приятеля, граючи ролю майбутнього весільного батька, поблажливого й скромного. Він розкошував душею.
Сам я переконаний, що "спарю чайку" походило від самого Мореля і що в любовному засліпленні молода кравчиха перейняла його від коханого, хоча цей вислів і різав вухо, коли лився потік її гарної мови. Її меткий язик у парі з добрими манерами, протекція пана де Шарлюса – все це привело до того, що багато її клієнток ставилися до неї як до приятельки; запрошували на обід, уводили до свого кола, а дівчина на все питалася дозволу в барона, та ще й у такі дні, які його влаштовували. "Молода швачка у світі? – вигукне хтось. – Годі в таке повірити!" За подібного підходу, так само малоймовірне те, що Альбертина одвідувала мене колись опівночі, а нині живе зі мною. І, може, таке було б неймовірне з іншою, але не з Альбертиною, кругом сиротою, яка жила так вільно, що спершу я взяв її в Бальбеку за коханку посильного, дівчину, чиєю найближчою родичкою була пані Бонтан, яка ще в пані Сванн дивувалася єдино поганим манерам сестрениці, а тепер заплющувала очі, надто якщо це могло звільнити її від Альбертини, запевняючи їй багатий шлюб, з якого б і тітка підлаталася. (У найвищому світі вельможні й зубожілі матері, підшукавши синові багату наречену, живуть коштом молодят, дістають у подарунок хутро, авто, гроші синової, але саму її не люблять, хоча й уводять у світ.)
Можливо, настане день, коли швалі (особисто мене це не шокує) вийдуть у світ. Жюп'єнова сестриниця, бувши винятком, не могла ще виступати очевидною провісницею, одна ластівка не робить весни. Хоч би там що, а колись навіть скромне становище Жюп'єнової сестриниці в товаристві когось зачіпало, то тільки не Мореля, бо він у дечому виявляв таку несосвітенну глупоту, що не лише вважав дівчину, в тисячу разів розумнішу від нього, за "дурненьку" (може, тільки тому, що та кохала його), а й мав за шукачок пригод, перебраних швачок у ролі дам вельми високопоставлених осіб, які її гостили і запрошення яких вона приймала з усією скромністю. Природно, то були не Ґерманти, навіть не їхні знайомі, а багаті, елегантні буржуазки, такі вільнодуми, що не вважають за ганьбу приймати в себе кравчиню, й заразом досить сервілістичні, аби знаходити втіху в тім, щоб протеґувати дівчині, яку його високість барон де Шарлюс одвідує (з найкращими намірами) кожен Божий день.
Кому задум цього шлюбу подобався найбільше, то це баронові, тепер він гадав, що Морель від нього не втече. Здається, ніби Жюп'єнова сестриниця, трохи не дитиною, "вкусила гріха". І пан де Шарлюс, вихваляючи її перед Морелем, був би й радий відкрити очі своєму другові (на того напав би сказ), щоб у такий спосіб посіяти незгоду. Бо пан Шарлюс, хоча й страшенний вовкодух, уподібнювався до багатьох добрих людей, які вихваляють когось, щоб довести власну доброту, але стережуться як вогню спасенних і нечастих на людських устах слів, здатних запевнити згоду. Попри це, барон уникав усіляких інсинуацій, і то з двох причин. "Якщо я відкрию Морелеві, – казав він собі, – що його наречена не безгрішна, його самолюбство буде вражене, він матиме на мене серце. А потім, хто його знає, чи не закоханий він у неї? Якщо я промовчу, той солом'яний вогонь швидко погасне, я керуватиму їхніми взаєминами по своїй уподобі, він кохатиме її не більше, ніж я цього захочу. Якщо ж я розповім про колишній гріх його судженої, хто мені ручиться, що мій Чарлі не такий закоханий, щоб стати ревнивцем? Тоді, з моєї власної вини, легенький флірт, – чом би й не фліртувати собі любесенько, без поважних наслідків! – переросте в велике кохання, а великим коханням не покеруєш". З цих двох причин пан де Шарлюс зберігав мовчанку, скромну тільки про людське око, хоча, з другого боку, й заслуга його була немала, бо мовчати таким людям, як він, майже надсильна мука.
Зрештою молода особа була гожа, і пан де Шарлюс, якому вона до душі слалася, волів би мати сотки її фотографій. Розумніший за Мореля, він з утіхою чув імена світських дам, яких вона візитувала і яких його соціальне чуття ставило дуже високо. Проте він остерігався (аби зберегти владу) признатися в цьому Чарлі, бо той із хамською тупістю й далі вірив, що поза його "класом скрипки" та Вердюренами існують лише Ґерманти, кілька родин майже королівського коліна, що їх перелічив був барон, а вся решта для нього була саме "шумовиння" і "послід людський". Ці вирази пана де Шарлюса Чарлі брав дослівно.
Чому пан де Шарлюс, якого даремно цілий рік очікували до себе посли та дукині, який не обідав із принцом де Кроєм лише тому, що це ім'я не заслуговувало на першенство, чому пан де Шарлюс водився не з вельможними дамами, не з аристократами, а з сестреницею жилетника? Найперше тому, що там був Морель.