Калейдоскоп

Першим же ударом бік ракети розрізало, наче консервним ножем. Людей жбурнуло в порожнечу, і вони розсипалися, звиваючись, мов зграйка сріблястих рибок. Вони опинились у морі пітьми, а корабель — мільйон уламків – мчав далі, мов рій метеоритів, у пошуках утраченого сонця.

– Барклі, Барклі, де ти?

Вони перегукувалися, мов діти, що заблукали, загубилися в холодній ночі.

– Буде, Буде!

– Капітане! [273]

Бібліотечна книга

– Холлісе, Холлісе, це Стоун.

– Стоуне, це Холліс. Де ти?

– Не знаю. Звідки мені знати? Де верх, до ішз? Я падаю. Боже, я падаю!

Воші падали, мов камінці в колодязь. Наче їх метнули з велетенської пращі. І тепер вони були вже не люди, а тільки голоси — різні голоси, безтілесні, схвильовані, сповнені жаху чи покірливості долі.

– Ми розлітаємося в різні боки.

То була правда. Холліс, перекидаючись у порожнечі, зрозумів – це правда. Зрозумів – і якось байдуже примирився з цим. Вони розлучаються, в кожного своя дорога, ніщо ніколи вже не об'єднає їх знову. Всі вони були в герметичних космічних скафандрах, прозорі шоломи захищали бліді обличчя, але піхто не встиг пристебнути енергоустановок. З ними кожен став би в космосі маленьким рятувальним човном; міг би врятуватися сам і допомогти іншим; можна було б зібратися разом, відшукати один одного; вони стали б людським острівцем і щось придумали б. Л так вони просто метеори, кожен сам по собі, і кожен безглуздо мчить назустріч своїй невідворотній долі.

Спливло хвилин десять, поки минув перший напад жаху, поступившись байдужому спокою. Порожнеча, наче величезний похмурий ткацький верстат, почала сплітати химерні питки голосів – вони схрещувалися, розходилися, вимальовувався остаточний візерунок.

– Холлісе, це я, Стоун. Скільки ми ще зможемо переговорюватися по радіо?

– Це залежить від того, з якою швидкістю ми розлітаємося в різні боки.

– Я думаю, ще з годину. [274]

– Може, іі так, – байдуже і спокійно відгукнувся Холліс.

– А що, власне, сталося? – запитав він через хвилину.

– Наша ракета вибухнула, оце і все. З ракетами таке часом трапляється.

– Куди ти летиш?

– Здається, я вріжуся в Місяць.

– А я – в Землю. Повертаюся до старої матінки Землі зі швидкістю десять тисяч миль на годину. Згорю, мов сірник. —Холліс подумав про це з дивною приреченістю. Він наче відокремився від власного тіла й байдуже дивився, як воно падає, падає крізь порожнечу, так колись давно, дуже давно він дивився взимку, як падають перші сніжинки.

Решта людей мовчали, думали про те, що з ними сталося, і падали, падали, і вже не могли перемінити своєї долі. Навіть капітан мовчав, бо не знав такої команди, не знав такого плану, які могли б виправити їхнє становище.

– Ох, як далеко падати! Як далеко падати, далеко, далеко, далеко, – пролунав чийсь голос– Я не хочу помирати, не хочу помирати, далеко падати...

– Хто це?

– Не знаю.

– Мабуть, Стімсон. Стімсоне, це ти?

– Далеко, далеко, я не хочу... О боже, я не хочу!

– Стімсоне, це Холліс. Стімсоне, ти чуєш мене?

Тиша, а вони падають поодинці, хто куди.

– Стімсоие!

– Так, – відповів той нарешті. [275]

– Стімсоне, не падай духом. Всі ми вскочили в халепу.

– А я не хочу бути тут. Я хочу вибратися звідси.

– Може, нас ще знайдуть.

– Мене знайдуть, мусять знайти, – сказав Стімсон. – Я не вірю, не вірю, не може такого бути, щоб не знайшли!

– Авжеж, пе просто поганий сон, – озвався хтось.

– Заткни пельку! – сказав Холліс.

– Ходи сюди й заткни мені пельку, – сказав той самий голос Це був Еплгейт. Він засміявся – певимушрпо, весело, ніби нічого й не скоїлося. – Ходи-іто сюди й заткни мені пельку!

Холліс уперте відчув своє безсилля. Шалений гнів охопив усе його єство, він віддав би все, аби добратися до Еплгейта Впродовж багатьох років збирався він це зробити, а тепер надто пізно. Тепер Енлгейт — лише голос у навушниках.

Падаєш, падаєш, падаєш...

Раптом, наче вони щойно усвідомили весь жах того, що відбулося, двоє закричали на відчай душі. Як у кошмарі. Холліс побачив: один пропливає зовсім близько і кричить, кричить...

– Замовкни!

Здавалося, до чоловіка можна було дотягнутися рукою; він кричав, кричав нестямно. Ніколи він не замовкне. Цей крик лунатиме на мільйони миль, куди тільки сягають радіохвилі, мучитиме всіх їх, заважатиме їм перемовлятися.

Холліс простяг руки. Так буде краще. Ще одне зусилля – і він доторкнувся до чоловіка. [276]

Схопив ного за щиколотку, підтягнувся, і ось уже дивиться йому в обличчя. Л топ кричить, відчайдушно чіпляється за нього, як потопельник. Крик заповнює Всесвіт.

"Чи так, чи так, – думав Холліс. – Однаково його вб'є Місяць, чи Земля, чи метеорит, тож чому не зараз?"

Він щосили ударив залізним кулаком по прозорому шолому збожеволілого. Крик урвався. Холліс відштовхнувся від трупа – і той полетів геть, кружляючи, падаючи...

І Холліс падає, падає в порожнечу, і решта мчать у довгому, нескічеішому падінні.

– Холлісе, ти ще тут?

Холліс не відповів, але обличчя його спаленіло.

– Це знов я, Еплгейт.

– Чую, Еплгейте.

– Давай поговоримо. Однаково нема чого робити.

Втрутився капітан.

– Годі базікати. Треба поміркувати, як викрутитися з цієї біди.

– А може, ви заткнете пельку, капітане? — запитав Еплгейт.

– Що-о?

– Те, що чуєш, капітане. І не лякай мене своїм званням, ти за десять тисяч миль од мене, тож нічого клеїти дурня. Як каже Стім-сон, нам далеко падати.

– Послухайте, Еплгейте!

– Та відчепись ти! Я починаю бунтувати. Мені втрачати нічого, хай тобі чорт! Кораблик у тебе був поганенький, і капітан з тебе поганенький, тож зичу тобі ввігнатися в Місяць і скрутити собі в'язи.

– Наказую замовкнути! [278]

– Давай, давай, наказуй! – За десять тисяч миль Еплгейт усміхнувся. Капітан мовчав. А Еплгейт вів далі: ~– Про що це ми :і тобою балакали, Холлісе? А, так, пригадав. Тебе я теж ненавиджу. Та ти й сам знаєш. Давним-давно знаєш.

Холліс безпорадно стиснув кулаки.

– Хочу тобі щось розповісти, – сказав Еплгейт. – Трохи розрадити тебе. Я був одним із тих, хто голосував проти тебе, коли ти п'ять років тому домагався посади в Ракетній компанії.

Поруч блиснув метеорит. Холліс опустив очі – йому відтяло кисть лівої руки. З рани цебеніла кров. З скафандра миттю вийшло повітря. Затамувавши подих, він правою рукою потягнув застібку під ліктем лівої, зашморгнув рукав і відновив герметичність. Усе відбулося так швидко, що він навіть не встиг здивуватися. Його нічого вже не могло здивувати. Герметичний скафандр одразу ж наповнився повітрям. Холліс затяг застібку ще дужче, наче джгут, і кров, яка била фонтаном, зупинилася.

Усе це він зробив мовчки, за кілька жахливих секунд. А інші тим часом перегукувалися. Один із них, Леспір, торохтів без угаву: мовляв, має дружину на Марсі, ще одну на Вене-рі, і що – на Юпітері, і грошей у нього скільки хочеш, і життя він прожив чудово – пиячив, грав у карти, жив собі на втіху. Вони всі падали, а він торохтів, торохтів. Падав назустріч смерті й згадував колишні щасливі дні.

Все було напрочуд дивно. Порожнеча, тисячі миль порожнечі, і в ній – голоси. Нікого не видно, лише тремтять радіохвилі, намагаючись розворушити й людей. [279]

– Ти гпіваг.шся, Холлісе?

– Ні.

Він справді не гнівався. Байдужість знову охопила Його, він став ніби нечутливий камінь, приречений вічно падати в нікуди.

– Ти завжди намагайся зробити кар'єру, Холлісе. І ніколи не розумів, чому тобі так не таланить. Так ось, це я викреслив тебе зі списку перед тим, як мене самого викинули геть.

– Ат, байдуже, – промовив Холліс. Йому й справді все було байдуже. Все минуло. Коли життя позаду, воно здається яскравим фільмом, що майнув па екрані, – всі забобони, всі пристрасті зібралися докупи, спалахнули її осяяли на мить порожнечу, і не встигнеш крикнути – ото був щасливий день, а той нещасливий, оце добре обличчя, а це неприємне, – як плівка вже згоріла дотла, екран погас.

І тепер, оглядаючись із цієї останньої життєвої межі, він шкодував лише, що доводиться передчасно вмирати, – йому хотілося жити, жити! Невже всі перед смертю почувають те саме – ніби й не жили? Невже життя таке коротке – не встигнеш ковтнути повітря, а всьому вже край? Невже воно всім здається таким незбагненно коротким, чи тільки йому тут, у порожнечі, коли залишаються лічені години, щоб усе обмізкувати, все осягнути?

А Леспір знай теревенив:

– Так, я славно пожив. Маю дружину на Марсі, і ще одну на Венері, і ще на Юпітері. Всі вони багаті, а як догоджали мені! Пив я скільки хотів, а одного разу програв у карти двадцять тисяч доларів!

"А тепер ти тут, – думав Холліс. – У мене нічого такого не було. Поки я був живий, то [280] заздрив тобі, Леспіре. Поки в мене було щось попереду, я заздрив, що в тебе жінки, що в тебе таке превеселе життя. Жінок я боявся, тому і втік у космос, але весь час думав про них і заздрив, що в тебе їх багато, і грошей багато, і ти весело марнуєш життя. Але тепер, коли ми всі падаємо, я більше тобі не заздрю, бо й для тебе все закінчено, ніби нічого й не було". Холліс витягнув шию і закричав у мікрофон:

– Усе, кінець, Леспіре! Мовчанка.

– Ніби нічого й не було, Леспіре!

– Хто це? – Леспірів голос затремтів.

– Це я, Холліс.

Він поводився підло. Відчував, що це підло, безглуздо й підло – помирати. Еплгейт дошкулив йому, тепер він хотів дошкулити комусь. Еплгейт і космос – вони обоє боляче поранили його.

– Ти вклепався, як і всі ми, Леспіре. Всьому кінець. Ніби й ие жили, га, Лесніре?

– Неправда.

– Коли всьому кінець, то ніби нічого ніколи й не було. Чим зараз твоє життя краще за моє? Зараз найважливіше тільки те, що з нами скоїлось. А хіба тобі зараз краще, ніж мені? Кажи, краще?

– Так, краще!

– Чому ж це?

– А тому! Мені є що пригадати! – обурено крикнув здалеку Леспір, обіруч чіпляючись за дорогі серцю спомини.

І це була правда. Холліса наче холодною водою обдало, і він зрозумів: Леспір мав рацію. Між мріями й спогадами велика різниця. Він лише мріяв про те, що Леспір мав і про [281] що тепер згадус. Ця думка краяла Холлісові душу, повільно, безжалісно роздирала її.

– Ну, а тепер яка тобі з цього радість? — крикнув він Леспірові навздогін. – Коли всьому кінець, коли все минуло, – яка від цього радість? Тобі зараз по краще, ніж мені.

– Я помираю спокійно, – озвався Леспір.