Переклад цього оповідання люб'язно надано перекладачем, Єгором Авраменко
Йти серед тиші, яка була в місті о восьмій годині туманного вечора листопада, ступити на криву, потріскану бетонну доріжку, пройти по стиках між плитами, що заросли травою і йти своїм шляхом, заховавши руки в кишені — це те, що містер Леонард Мед дуже любив робити. Він ставав на розі перехрестя та вдивлявся вниз на залиті місячним сяйвом тротуари, вирішуючи куди йти, хоч це й не мало жодного значення; він був один або майже один в цьому світі 2053 року. І, зробивши остаточне рішення, обравши шлях, він йшов ним, випускаючи холодну пару з рота, ніби смалив сигару.
Іноді він гуляв годинами і повертався додому тільки опівночі. На його шляху він зустрічав будинки з темними вікнами, і це було ніби кладовище, де ледве мерехтіли світляки за вікнами. Здавалося, що сірі фантоми раптово з'являлися на стінах кімнат, що не були завішені незважаючи на те, що була ніч. З відчинених вікон цих будинків, що схожі на склепи, чутно було шепіт та гомін.
Містер Леонард Мед зупинявся, підіймав свою голову, слухав, дивився та йшов кривим тротуаром далі, не видаючи жодного звуку. Ще давно він обачно змінив свої туфлі на кросівки через те, що собаки невеликими зграями супроводжували його гавканням — спалахували вогні, з'являлися обличчя, і вся вулиця супроводжувала одиноку фігуру, його самого, раннього вечора листопада.
У цей особливий вечір він прямував на захід, у бік прихованого моря. У повітрі був чарівний кришталевий іній, він поколював ніс та змушував спалахувати легені, ніби вони були новорічною ялинкою. Можна було відчути, як холодне сяйво то з'являється, то щезає всередині. Він прислухався до слабкого шелесту свого легкого взуття, ідучи осіннім листям. Із здивуванням та тихим посвистом, він роздивлявся випадковий листок, його скелетоподібну структуру в нечастому світлі ліхтарів, відчуваючи іржавий запах.
— Агов! — йдучи шепотів він до кожного будинку на кожному боці вулиці. — Що там на Каналі 4, Каналі 7, Каналі 9? Де поспішають ковбої, а де кавалерія Сполучених Штатів, що за сусіднім пагорбом прямує на допомогу?
Вулиця була тихою та порожньою, його тінь рухалась ніби тінь яструба в Середньовіччі. Якщо він заплющував очі і стояв завмерши, то уявляв себе в центрі звичайної безвітряної пустелі Аризони без жодного будинку в найближчих тисячах миль, і тільки засушені русла річок, вулиці, складали йому компанію.
— Що там зараз? — запитував він у будинків, помітивши свій наручний годинник. — О пів на дев'яту вечора? Час дюжини найрізноманітніших вбивств? Вікторини? Новин? Падіння коміка зі сцени[1]?
Чи то був сміх, що долинав із залитого місячним сяйвом будинка? Він завагався, але пішов, коли нічого більше не відбулось. Він наступив на надзвичайно нерівну ділянку тротуару. Квіти та трава пробивались крізь бетон. За десять років, що він гуляв вночі або вдень, за тисячі миль, він не зустрів жодної людини. Жодної за увесь цей час.
Він вийшов на транспортну розв'язку у формі листка конюшини, де дві головні траси вели до міста, проте навкруги була цілковита тиша. Зазвичай тут має бути багато автівок, відкриті заправки, шум та постійна боротьба за місце, ніби шелест хрущів. Слабкий запах розлітався з їхніх вихлопних труб у всіх напрямках. Але зараз ці автомагістралі були як струмки в сухий сезон, лише каміння та місячне сяйво.
Він повернувся назад на бічну вулицю, кружляючи в напрямку свого будинку. Він був у кварталі від місця призначення, коли одинока автівка незабаром повернула в його бік та засліпила його білим світлом. Він стояв у трансі, ніби нічна моль, приголомшена сяйвом, а потім притягуючись до нього. Металічний голос сказав йому:
— Стійте на місці! Нікуди не рухайтесь!
Він зупинився.
— Підніміть ваші руки вгору!
— Але… — сказав він.
— Руки вгору! Інакше ми вистрілимо!
Поліція, власне, була досить рідкісним явищем. В місці з трьома мільйонами жителів була лише одна поліцейська машина, так? Ще рік тому, 2052, у рік виборів, влада зменшила кількість автомобілів з трьох до одного. Злочинність зникала. Більше не було потреби в поліції, за винятком цієї самотньої машини, що блукала порожніми вулицями.
— Ваше ім'я? — сказало поліцейське авто металічним голосом.
Він не міг побачити людей всередині через яскраве світло.
— Леонард Мед, — сказав він.
— Голосніше!
— Леонард Мед!
— Різновид діяльності або професія?
— Я думаю, що мене можна назвати письменником.
— Немає професії, — сказало поліцейське авто, кажучи саме до себе.
Світло тримало його нерухомо, ніби музейний експонат, його груди прокололо, ніби голкою.
— Можна сказати і так, — сказав Містер Мед.
Він не писав уже роками. "Журнали та книги більше не продавалися. Все відбувалось у будинках-склепах",— продовжував він свої роздуми.
Ці "склепи", погано освітлені телевізором, де люди сиділи, ніби мертві, де сіре або різнокольорове світло ніби торкалося їхніх облич, але насправді ніколи цього не робило.
— Немає професії, — сказав механічний голос, шиплячи. — Що ви зараз робите?
— Гуляю, — сказав Леонард Мед.
— Гуляєте!
— Просто гуляю, — сказав він спокійно, проте його лице похололо.
— Гуляєте, просто гуляєте, гуляєте?
— Так, сер.
— Куди ви йдете? Навіщо?
— Я гуляю просто для того, щоб подихати повітрям. Щоб озирнутися навколо.
— Ваша адреса?
— Південна вулиця Сент Джеймс, 11.
— Але ж повітря є у вас удома, ви ж маєте кондиціонер, містере Мед?
— Так.
— І ви маєте екран для перегляду у вас удома, щоб дивитись будь-що, містере Мед?
— Ні.
— Ні? — настала тиша, що вже сама по собі була обвинуваченням.
— Чи одружені ви, містере Мед?
— Ні.
— Не одружений, — сказав поліцейський голос.
Місяць був ясним і стояв високо в небі серед зірок, будинки були темними та тихими.
— Я нікому не потрібен, — сказав Леонард Мед посміхаючись.
— Не розмовляйте допоки вас не спитають!
Леонард Мед чекав посеред холодної ночі.
— Просто гуляєте, містере Мед?
— Так.
— Але ви не пояснили задля чого.
— Я пояснив. Щоб вдихнути свіжого повітря, щоб озирнутися навколо, щоб просто пройтися.
— Наскільки часто ви це робите?
— Кожної ночі впродовж років.
Поліцейське авто стояло посеред вулиці з ледь чутним шипінням з гучномовця.
— Добре, містере Мед, — сказало воно.
— Це все? — спитав він ввічливо.
— Так, — сказав голос. — Сюди.
Роздався тихий скрип, клацання. Задні двері поліцейської автівки відкрилися. — Сідайте.
— Стривайте, але ж я нічого не зробив!
— Сідайте всередину.
— Я протестую!
— Містере Мед.
Він пішов, ніби несподівано сп'янівши. Проходячи повз лобове скло машини, він зазирнув усередину. Як він і очікував, усередині нікого не було: ні на передньому сидінні, ні взагалі.
— Сідайте всередину.
Він приклав руку до дверей і сів ззаду. Це була маленька камера, маленька чорна в'язниця з ґратами. Тут пахло залізом. Тут пахло різким антисептиком. Тут було занадто чисто і твердо. Тут не було нічого м'якого.
— Якби у вас була дружина, що могла надати вам алібі, — мовив залізний голос, — проте…
— Куди ви мене повезете?
Авто завагалось, чи радше дзвінко клацнуло, ніби ця інформація була на перфокартці[2] перед його електричними "очима".
— До Психіатричного Центру Вивчення Регресивних Тенденцій.
Він усе зрозумів. Двері м'яко закрилися. Поліцейська автівка рушила повз нічні провулки, освітлюючи шлях своїми фарами.
За мить вони проїхали будинок на одній з вулиць, один будинок у цілому місті темних будинків, проте все освітлення цього будинку було увімкнено, кожне вікно було наповнене яскравим жовтим сяйвом. Таким теплим серед холодної темряви.
— Це мій будинок, — сказав Леонард Мед.
Ніхто не відповів йому.
Автомобіль рухався порожніми вулицями-руслами річок все далі й далі, залишаючи порожні вулиці з порожніми тротуарами без жодного звуку або руху увесь залишок спокійної ночі листопада.
За Р. Бредбері (1951)
Переклав з англійської Є. Авраменко
[1] Зазвичай сцена в залі, де виступає комік вища за місця глядачів, тож випадково з неї можна впасти. Це явище є досить незвичайним і про це можуть розповісти в новинах. (Тут і далі прим. пер.)
[2] Перфокарта – носій інформації, що використовувався до початку 1980-х.