Покара без злочину

Рей БРЕДБЕРІ

ПОКАРА БЕЗ ЗЛОЧИНУ

— Ви хочете вбити свою дружину? — спитав смагляволиций за столом.

— Так. Тобто ні... Точніше, я хотів би...

— Ім'я?

— Її чи моє?

— Ваше.

— Джордж Гілл.

— Адреса?

— Одинадцята південна, Сент-Джеймс, Гленв'ю.

Чоловік за столом незворушно записував.

— Ім'я вашої дружини?

— Кейт.

— Скільки їй років?

— Тридцять один.

Питання посипались одне за одним. Колір волосся, очей, шкіри, улюблені парфуми, талія, розмір одягу й взуття...

— Ви маєте її стереофото? Запис на плівку її голосу? Бачу, маєте. Чудово. Тепер...

Це тривало цілу годину. Джорджа Гілла всього вкрило потом.

— Так... — Смагляволиций підвівся і похмуро подивився на клієнта. — Отже, ви не відмовляєтесь від свого наміру?

— Ні.

— Тоді підпишіть ось тут... — Чоловік за столом зітхнув. — Ви знаєте, що це протизаконно?

— Так.

— І що фірма не відповідає за можливі наслідки?

— Ради бога! — скрикнув Джордж. — Ви вже й так мало не всю душу вивернули, кінчайте скоріше!

Чоловік за столом ледь посміхнувся.

— Поки приготують копію, мине дев'ять годин. Ви тим часом можете поспати, це заспокоїть вам нерви. Третя дзеркальна кімната ліворуч до ваших послуг.

Джордж повільно й беззвучно рушив до тієї дзеркальної кімнати. Там ліг на голубу оксамитову канапу, і від ваги його тіла ввімкнувся механізм, що приводив у дію дзеркала на стелі. Якийсь лагідний голос замугикав: "Спи... спи... спи..."

Джордж пробурмотів:

— Кейт, я не хотів сюди приходити. Це ти мене примусила. Це ти винна. Боже, краще б я сюди не приходив, сидів би вдома. Я не хочу тебе вбивати!

Поволі обертаючись, дзеркала тихенько дзумотіли.

Джордж спав.

Уві сні він помолодшав, йому знов було сорок один рік, удвох з Кейт вони гасали по зеленому пагорбку, неподалік стояв вертоліт, яким вони прилетіли сюди на пікнік. Вітер маяв волосся Кейт золотистими пасмами, і вона сміялась. Тримаючись за руки, вони цілувались, цілком байдужі до їжі. Вони, здавалося, забувши про все на світі, читали одне одному вірші.

Потім інші сцени. Швидка зміна барв, політ. Вони з Кейті летять над Грецією, над Італією і Швейцарією, стоїть така погожа довга осінь 1997 року. Вони летять і летять.

І раптом якийсь кошмар. Кейті і Леонард Фелпс. Джордж аж скриків крізь сон. Як це сталося? Звідки цей Фелпс узявся? Чому він звалився їм на голову? Чому життя не може бути просте й добре? Чи все від того, що вони такого різного віку? Джорджеві під п'ятдесят, а Кейті така молода, така молоденька! Чому це, чому?!

Сцена була незабутньо яскрава. Леонард Фелпс і Кейт у зеленому парку за містом. Джордж з'явився на алеї саме вчасно, щоб побачити, як вони цілуються.

Спалах люті. Сутичка. Спроба вбити Леонарда Фелпса.

Нові й нові дні, нові кошмари.

Джордж Гілл, ридаючи, прокинувся.

— Містере Гілл, для вас усе приготовлено.

Гілл незграбно підвівся. Зиркнув на себе у високому й непорушному тепер дзеркалі — вигляд він мав анітрохи не молодший від своїх літ. То була страшна помилка. В такому віці брати молоду дружину — все одно що втримати грудочку цукру у воді. Він гидливо приглянувся до свого тіла. Обвислий живіт. Обвисле підборіддя. Забагато сивини на голові й замало енергії у м'язах...

Смагляволиций провів його до другої кімнати.

Джордж Гілл сахнувся:

— Кімната Кейті!

— Ми намагаємось робити бездоганно.

— Її кімната, все достеменно до дрібниці!

Джордж Гілл підписав чек на десять тисяч доларів. Чоловік узяв чек і вийшов.

У кімнаті було тихо й затишно.

Джордж сів і помацав пістолет у кишені. Купа грошви. Тим-то багачі й можуть собі дозволити розкіш "очищувального вбивства". Насильство без насильства. Вбивство без убивання. Джорджеві полегшало. І раптом прийшло заспокоєння. Він втупився в двері. Цієї хвилини він дожидав довгих півроку, і тепер нарешті вона настала. Зараз увійде сюди прегарний робот, маріонетка на дротиках, і тоді...

— Привіт, Джордже.

— Кейті!

Джордж зірвався на ноги.

— Кейті! — видихнув він.

Вона зупинилася на порозі. На ній була звійна зелена сукня, на ногах — виткані золотом сандалі. Іскристе волосся спадало на її шию, очі ясніли блакиттю.

Цілу хвилину Джордж не міг видобути з себе ні слова.

— Ти прекрасна, — нарешті вражено промовив він.

Голос його звучав звільна і якось неприродно.

— А хіба я можу бути інакшою?

— Дай-но я роздивлюсь тебе.

Він невпевнено простяг перед собою руки, як це робить сновида. Серце мляво билося. Він важко рушив до неї, немов долаючи товщу води навколо. Потім обійшов її з усіх боків, ледь доторкнувся.

— Ти що, не надивився на мене за всі ці роки?

— Таки не надивився, — відповів він, і очі його наповнилися слізьми.

— То про що ж ти збирався поговорити зі мною?

— Дай мені час, ради бога, почекай трошки. — Він сів і приклав до грудей тремтячі руки.

Примружився.

— Це неймовірно. Наче ще одне видиво. Як вони тебе такою зробили?

— Нам заборонено про це говорити, щоб не порушувати ілюзії.

— Це якісь чари.

— Це наука.

Доторк її був теплий. Нігті на пальцях у неї вилискували, мов перламутр. Ніяких швів, ніякого ґанджу. Він дивився на неї і пригадував слова з "Пісні над піснями", яку вони читали вдвох у ті давні добрі часи. Ти прекрасна, моя люба. Ти прекрасна! Очі твої — голубки за твоїм покривалом. Твої губи — немов кармазинова стьожка, і твоя бесіда мила. Твої перса, як двоє оленяток-близнят, що серед лілей пасуться. Жодної вади нема в тобі.

— Джордже!

— Що? — Очі його були склисті.

Йому закортіло поцілувати її в уста.

Мед і молоко у тебе під язиком, і запах твоїх шат мов запах з Лівану.

— Джордже!

Оглушливий гул у вухах. Уся кімната йде обертом.

— Зараз, зараз, хвилиночку.

Він стріпнув головою, відганяючи той гул.

Які бо гарні твої ноги у сандалях, о князівно! Круглота твоїх стегон мов намисто, руками мистецькими виточена.

— І як вони це зробили? — вихопилось у нього. — І так швидко!

За дев'ять годин, поки він спав. Перетоплене золото, найтонші годинникові пружини, діаманти, блистки, сухозлотиця, розкішні рубіни, рідке срібло, мідні нитки? А які це металеві комахи випряли її волосся? Розтопили жовтий вогонь і потім остудили?..

— Слухай, коли ти й далі так поводитимешся, я піду, — сказала вона.

— О ні, не йди!

— Тоді ближче до діла, — холодно промовила вона. — Ти хотів поговорити зі мною про Леонарда.

— Дай мені хвилинку, поки я оговтаюсь.

— Ні, зараз, — наполягала вона.

Гнів у ньому не знати де й подівся, розвіявся від самої її появи. Він почував себе, як хлопчисько з брудними думками.

— Чого ти хотів побачитись зі мною? — суворо запитала вона.

— Ради бога!

— Ти мусиш сказати. Це через Леонарда, так? Ти ж знаєш, що ми з ним кохаємось.

— Кейт, перестань! — Він заткнув пальцями вуха. Вона невблаганно провадила своє:

— Ти знаєш, що я тепер весь час із ним. Ми вдвох об'їздили всі ті місця, де колись я бувала з тобою. Пригадуєш ту галявину на Монте-Верде? Ми були там удвох минулого тижня. А місяць тому ми з ним літали в Афіни, взяли з собою ящик шампанського...

Він облизав губи.

— Ти не винна, ні, ти не винна! — Він підвівся і взяв її долоні. — Ти така незвичайна, ти... зовсім не вона! Це все вона винна, а не ти. Ти — зовсім інша!

— А от і ні, —відказала жінка. — Я — це і є вона. Я поводжусь тільки так, як вона поводиться. Жодна часточка в мені не чужа їй. У нас із нею ті самі нахили й мотиви.

— Але ж ти нічого того не робила, що вона!

— Робила. Я цілувала його.

— Ти не могла цього робити, ти тільки-но народилася!

— Нехай і так, проте я народилася з її минулого і з твоєї пам'яті.

— Послухай, —заблагав він, торсаючи її, щоб привернути до себе увагу. — Невже не можна знайти якийсь спосіб, ну скажімо, щоб я заплатив більше грошей і забрав тебе з собою? Ми б поїхали в Париж, у Стокгольм чи куди тільки ти захочеш!

Вона засміялася.

— Маріонетки тільки наймаються. Вони ніколи не продаються.

— Але в мене є гроші!

— Таке вже не раз пробували. Це безглуздо. І неможливо. Навіть те, що ми тут робимо, незаконне, ти сам знаєш. Власті й так нас ледве терплять.

— Я тільки одного хочу — бути з тобою, Кейті!

— Але це зовсім неможливо — саме тому, що я Кейті, вся, до найменшої цятки, — Кейті. Та й, крім того ж, конкуренція. Маріонеткам не дозволяється виходити за межі приміщення: надмірна прискіпливість може викрити секрети фірми. Та годі вже про це. Я тебе попереджала, що на ці теми не треба говорити. Ти порушуєш ілюзію. І вийдеш звідси, не задовольнивши своєї потреби. Ти гроші заплатив? Тож і роби те, задля чого прийшов.

— Я не хочу тебе вбивати!

— Якась частка твоєї волі хоче цього. Ти просто стримуєш її, не дозволяєш їй переважити.

Він витяг з кишені пістолет.

— Старий дурень, і чого я сюди приходив! Ти така гарна!

— Сьогодні ввечері у мене побачення з Леонардом.

— Замовкни!

— А завтра вранці ми удвох вилітаємо до Парижа.

— Ти чула, що я сказав?

— Потім до Стокгольма. — Вона звабливо засміялась і поплескала його по підборіддю. — Отак, мій череватенький.

Щось похмуре заворушилося в ньому, його обличчя зблідло. Він бачив, до чого йдеться. Прихований гнів, відраза й ненависть пульсували в його мозку, а втовчене телепатичне плетиво в її чарівливій голові сприймало ті смертодайні імпульси. Ця маріонетка з її невидимими пружинами! Та це ж він сам породжував усі її слова!

— Пузанчик! А колись же ти був нівроку.

— Перестань! — вигукнув він.

— Та ти ж старе порохно, а мені лише тридцять один. Ах, Джордже, сліпак ти — пустив намарне всі ці роки й дав мені нагоду знову закохатись! А Леонард дуже милий, правда ж?

У нестямі він підніс пістолет.

— Кейті!

— Голова його з чистого золота... — прошепотіла вона.

— Кейті, мовчи! — закричав він.

— Кучері у нього закучерені й чорні як ворон, руки його — стовпці золоті, оздоблені берилом...

Як вона вгадала ці слова! Адже це йому в голові вони снувались, як могла вона прикладати їх до нього?!

— Не примушуй мене стріляти, Кейті!

— Щоки його немов пахуча грядка, — пробурмотіла вона, з заплющеними очима плавно рухаючись по кімнаті. — А лоно його — твір мистецький зі слонової кості, вкритий сапфірами, ноги його — колони мармурові...

— Кейті! — заволав він.

— Уста його — солодощі...

Гримнув постріл.

— ...Такий мій любий...

Ще постріл.

Вона впала.

— Кейті, Кейті, Кейті!

Ще чотири кулі вгородив він в її розпростерте тіло.

Вона лежала, конвульсивно здригаючись.