— Вирішила, що було би незле, якби ви, Ларіоне, стали моїм чоловіком...
— Вашим чоловіком?.. — запинаючись, повторив Ларіон.
— Ви, певно, жартуєте, бо ж не могло спасти на думку нашій вродливій Теодозії після десяти чи й більше років свободи... Та ні, звичайно ж, ні...
— Таки спало... — не дала збити себе з пантелику вдова.
— Я й справді хочу вийти знову заміж і саме за Вас, Ларіоне, якшо Ви нічого не маєте супроти...
— Як би я міг мати шось супроти, — пролепетів молодий селянин ще розгубленіше. — Навпаки. Ви не тільки багата, Теодозіє, але й вродлива молодиця, дуже вродлива, та й розумна, створена для того, аби віддавати розпорядження й тримати у своїх руках господарство. Я радо стану Вам за чоловіка, служитиму, так би мовити, в усьому... і... Що ж це я хотів сказати?..
— Тобі бракує сміливости свататися до Теодозії, — докинула вона насмішкувато. — Я так і думала, тому сама посваталася до тебе, і ти від мене не втечеш. Щойно оця мотузка опиниться на твоїй шиї, я поведу тебе додому, наче вола.
— Так воно й може бути, — зітхнув Ларіон. — Наче вола на бойню. Чи Ви уже цілком забули добре відомого усім Кирила?..
— Не кажи мені про того мерзенника!
— Але ж цей мерзенник убив Вашого чоловіка, а Вашому женихові, Акентієві Провові повісив на плечі жебрацький міх. Я уже відчуваю на своїй шиї зашморг, як засуджений до шибениці. Я не можу зважитися...
— То ти такий самий хлоп, як і Акентій! — гнівно скрикнула охоча до женячки вдова. — Ти порожня гарбузова голова! Ану йди сюди!
— Та я... Ах! Я не знаю... — зітхав Ларіон, чухаючи голову.
— Не зітхай, — знову почала Теодозія. — Бо ще чого доброго розтанеш, як сніговик, коли його пригріє сонце.
Ти мені годишся. Як тільки матиму тебе, то вже приструнчу, так приструнчу, ходитимеш, як по шнурочку. Я не боюся. Погоджуйся, ось моя рука і слово...
— Ох, Теодозіє, — заговорив Ларіон, милуючись нею. — Як Ви мені подобаєтеся. Навіть не уявляєте, яка це мука... Та якщо вже так має бути... Усе треба залагодити в повній таємниці і дуже швидко. А тоді я вже все стерплю, хай хоч чорти мене вхоплять.
— Ось бачиш, Ларіоне, тепер ти говориш, як і належить,
— вдоволено вигукнула Теодозія. — Бери мене. Вона підвелася і простягла Ларіонові свою руку. Потім вони ще обговорили подробиці, випили міцної
горілки, а тоді Ларіон провів нас до хреста, де перетиналися шляхи.
— Чим це скінчиться? — запитав я Теодозію, коли ми йшли удвох полями, на яких зеленіла молода пшениця.
— Чим скінчиться? — відказала вона весело. — Я дотримую даного слова. Що мені думати про інше...
— Кирило здатний на все через тебе, він це вже довів.
— Хай стережеться мене, — вибухнула жінка несподіваним гнівом, очі у неї люто заблищали, а брови насупилися.
— Він має впертого лоба і не поступиться, хоче мати мене за жінку. Вроїв же собі таке!... Тож саме тому я виберу іншого, йому назло. Хай собі хоч волосся повисмикує чи голову проломить, я тим не турбуватимуся. Мені добре так, як є. Ось тільки мій чоловік опиниться у мене в хаті, побачите тоді, як я приструнчу обох. Вони ходитимуть мені в ярмі, крок за кроком, як я того схочу, а я поганятиму тим упрягом.
— Добре. Я розумію, шо тобі приносить втіху, мати у своїх руках двох чоловіків, — заперечив я. — Але ж скільки та втіха протриває? А потім що? Ти, тільки ти одна могла б порятувати Кирила. У ньому є добре зерно, він вартує десятьох хлопів. Ти б зуміла зробити з нього добру людину...
— Але я не хочу!.. — тупнула вдова ногою.
Однієї неділі Теодозія та Ларіон у супроводі старостів, дружб і дружок завітали до мене, щоб запросити на весілля. Вони тричі, як велить стародавній звичай, вклонилися і попросили мого благословення.
— Отже, Ви зважилися, — промовив я вражено.
— Сьогодні панотець оголосив про наші заручини, — відповіла Теодозія. — По обіді вінчання.
— Дай Боже, щоб усе добре обійшлося, — додав Ларіон. Він був стурбований, великі краплі поту виступили йому на чолі.
— А Кирило?
— Ми щойно від нього, запрошували на весілля...
— Але ж, Теодозіє...
— Чом би й ні? Він навіть не здивувався. Почастував нас горілкою й обіцяв прийти.
— Було б добре...
Дорогою до хати нареченої я зустрів Кирила. Він гарно убрався, виштрамувався, у руках тримав великий букет квітів, інший букетик застромив собі за пояс, солом'яного бриля прикрасив кольоровими стрічками. Очі його дивно полискували, він то спинявся і, здавалося, про щось роздумував, то рвався вперед, наспівуючи якусь сороміцьку весільну пісеньку.
Я наздогнав його.
— Що це з тобою? — гукнув я здалеку. Він обернувся до мене.
— Навіваю собі весільний настрій.
— То ти йдеш на весілля?
— Гадаю, так, — відказав Кирило. — Вона ж запросила мене, а сама аж сяяла віл вдоволення.
— Дозволь, Кириле, дати тобі пораду, — мовив я. — Не йди до неї, бо не минути біди.
— Станеться тільки те, що має статися, на все Божа воля! — скрикнув Кирило і кілька разів поспіль глибоко зітхнув.
Потім ми йшли мовчки поруч аж до самого млина, перед яким стояла строката юрба весільних гостей і здивовано оглядала нас. Кирило підійшов до гурту дівчат і заходився жартувати з ними, ніби йому зазвичай грати роль веселуна на весіллях. Заграли музики, зацигикали скрипки, сфальшувала сопілка, заплакали цимбали, а бас гуготів, наче роздратований ведмідь. З-за музикантів вийшов наречений, старости, один із дружбів та співачки, усі з квітами, усі вдоволені, тільки Ларіон потупив очі, помітивши Кирила.
Перед хатою нареченої за давнім звичаєм вони заспівали, випрошуючи дозволу увійти, arte не довго, двері розчинилися, і на поріг вийшла святково вбрана Теодозія із заквітчаним пишним золотавим волоссям.
— Досить! Досить! Не має потреби довго просити! — вигукнула вона. — Я охоче впущу вас до господи.
Кирило зціпив зуби і скоса зорив на неї. Він бачив, якою гарною вона була, гарною до болю, удруге втраченою, і цього разу вже назавжди. Та все ж він залишився на перший погляд спокійним і разом з усіма ввійшов досередини.
Теодозія, за звичаєм, узяла Ларіона за руку, і вони кожному гостеві тричі вклонилися, просячи благословення.
Коли наприкінці підступили до Кирила, Теодозія усміхнулася і мовила:
— Яка втіха, що Ви прийшли, буде по-справжньому весело, як того хоче Бог.
— Так, буде весело. Того хоче Бог, — відказав Кирило і теж усміхнувся.
Наречені вклякнули перед Кирилом, він поклав долоню Теодозії на голову і мовив:
— Хай сповниться усе те, чого я Вам бажаю.
— Дай Боже! — вигукнули усі разом.
— Амінь! — промовила Теодозія голосно, а побагряніло-му Ларіонові "амінь" застряг у горлі.
Доки весільний похід з музиками на чолі простував до церкви, я шепнув Теодозії:
— Він і так розлючений, не доводь його до краю. Вона звела угору брови і нічого не сказала. Ларіон
зітхнув.
Коли священик склав їхні руки докупи і поєднав навіки, Кирило кілька разів згідливо кивнув. Проходячи повз нього уже законною Ларіоновою дружиною, вона прискіпливо глянула на нього, і була в тому погляді глибока насолода від сподіяного! Перед самим млином, коли усі посунули до хати, вдова схопила Кирила за руку.
— Ну, як тобі, Кириле?
— Добре, добре.
— То хай так і буде, — сказала вона швидко і тихо, тільки я й почув ті слова. — Хай усе залишається, як є, а ти будеш приходити до мене, коли тільки захочеш. Хоч і завтра... ну... а може ше й нині?..
І Теодозія скоренько прошмигнула в хату. Ми увійшли.
У одній кімнаті стояли зсунені докупи столи, накриті тонкими скатертинами та заставлені мисками з ковбасою, шинкою, печенею, колачами та бабками, зеленими пляшками сливовиці та угорським вином. Друга кімната була цілком порожня. У сінях стали музиканти, а доки старости та старше покоління гостей сідали до святкового столу, хлопці й дівчата почали танцювати.
На чолі стола сиділи молодята, а кожний з гостей статечно підходив до них і передавав якийсь подарунок. Останнім підвівся з припічка, де він сидів самотою, Кирило і з вишуканим поклоном під загальний напружений смішок простягнув їй свій дарунок — маленький вишитий пантофель.
Потім усі гості підвелися і, галасливо повторюючи побажання, випили за здоров'я молодих, а останні краплі на денці вихлюпнули до стелі.
Настала' ніч.
Ларіон напився вже до нестями, коли, обвивши свою дружину за стан, викинув повний келих у вікно, аж забряжчала розбита шибка, і крикнув:
— Пора, дівчата, пора!
Одразу ж змовкли музики. Дружки випровадили молодь, шо веселилася й танцювала у сусідній кімнаті, приготували молодятам весільне ложе, а співачки виводили тим часом стару сумовиту й невимовно гарну пісню для нареченої. Кирило підвівся, швидко вихилив дві чарки горілки, а тоді вистрибнув на стіл посеред мисок, бутлів та чарок, які враз затанцювали, попадали додолу і з дзвоном порозбивалися, наче на кораблі, що потрапив у шторм.
Почулися крики, сміх та прокльони, та ось крізь них пробився дзвінкий голос Кирила.
— Я хочу заспівати вам весільної, — вигукнув він. — Замовкніть усі!
Кирило тупнув ногою по столі, аж жовтава горілка бризнула в обличчя молодій подружній парі та гостям.
На якусь мить запанувала цілковита тиша, Теодозія грізно підвелася з-за столу. Кирило стояв, не зводячи з неї погляду, схрестивши над нею руки і заспівав сороміцької:
Горда пава, горда пава Посватала одуда. Віть, віть, віть, віть!
— Віть! Віть! Віть! — вторував, регочучи, хор.
— Одуда, — лепетів Ларіон, не випускаючи свого ослона, його очі оскліли, наче в мерця.
— Одуда, — повторив Кирило. — Кого ж іще? І співав далі:
Та хоч і мав він пишний чуб, пишний чуб Вона розкаялася враз! Ой ураз! Віть! Віть! Віть! Віть!
— Віть! Віть! Віть! — насміхався хор.
— Хто тут одуд? — верескнув Ларіон, встав, але знову гупнув на стілець, та врешті спромігся звестися на ноги, опершись руками на стільницю.
— Ти одуд, хто ж іще? — викрикував Кирило. — А ця пихата пава взяла тебе, бо ти багатий, а я — жебрак, злидар, злодій. Однак весільне ложе приготували для мене, бо я її любчик!
Знявся жахливий гармидер, Ларіон схопив Кирила за ногу, але той штовхнув жениха на підлогу, скочив на нього і заходився топтати. Гості накинулися на одурілого від Любови та ревности розбійника, випхали його з хати, нагородивши численними штурханами в спину.
— Ну, я вам відплачу! Усім відплачу! — видушив із себе Кирило, задихаючись.
Старости підвели Ларіона, якому текла з носа кров.
— Отак йому! — ревів Ларіон.