— Я готова...
— Домовленість залишається в силі...
— Звичайно. Якщо вже я пообіцяла...
— Ось доручення... — я поклав папір на стіл.
— Кому Ви хочете віддати голос? — запитала вдова, відчиняючи креденс і виймаючи звідти пляшечку із запліснявілим чорнилом. Потім взялася шукати перо.
— Наш кандидат... — я назвав ім'я, — запропонований комітетом у Львові, тямущий освітянин і гідний похвали чоловік.
— Цього достатньо,— мовила мудра вдова. — Нам у цій бідній країні бракує добрих шкіл. Якби кожен селянин умів хоча би читати, писати й рахувати, це би уже щось вартувало. Але цього замало. Наш депутат мав би добиватися того, щоб народ навчали й іншого, скажімо, ведення сільського господарства на науковій основі, астрономії, щоб простий люд знав, як виникла наша Земля, звідки береться буря й град, щоб селянам розповідали про парові машини, залізницю та телеграф, про права та закони, без знання яких не обійтися в житті, про історію наших пращурів. Та Ви самі це краще знаєте, слід розповсюджувати добрі й корисні книжки за низькими цінами, доступними найбід-нішим. Бачте, ось у мене два часописи, "Слово" і "Зоря", маю і книжки, підручники з геології, природознавства та інші. Ось гляньте... Бо ж треба щось знати про світ.
Теодозія підійшла до столу і розмашисто підписала доручення. Вона писала, насупивши брови, ледь розтуливши уста й затамувавши подих, з серйозністю й поважністю королеви, наче 6 підписувала смертний вирок державному зрадникові, який наважився зневажити її Величність...
— Ойой! Ойойой! — скимлів тим часом Акентій Пров. Із безмежною зневагою вона глянула на нього через плече, ледь обернувши голову.
— Гляньте, пане, того людця у кутку, того нікчему я хотіла взяти за чоловіка. Перестань врешті скигліти, Акен-тію, бо інакше я тебе приструнчу, як дворового пса.
— Ойой! — лементував Акентій. — Як мені не скиглити, коли мене зруйновано! Жебрак, справжній жебрак! Як же мені не лементувати у твоїй хаті? Хіба ж не через тебе мені оте все пороблено? Хай проклятий буде той день, коли я народився, хай проклятий буде той день, коли я запізнався з тобою, хай проклятий буде той день, коли твар у мені перемогла людину, і я подумав собі, пся кров, що мушу мати жінку, хай проклятою буде та година, коли я сказав тобі: "Теодозіє, я хочу взяти тебе заміж, якщо буде на те твоя воля".
— Де ти навчився так клясти, може, у своєму шинку, у єврея? — запитала спокійно вдова.
— Ох! Якби ж то ти тоді відмовила! — голосив жалюгідний жених.
— Ви дали свою згоду? — перепитав я майже злякано. — Дали згоду вийти заміж... за оцього... Ні...
— Я знаю, що Ви хочете сказати!
— Одумайтеся.
— Нема про що думати. Я сказала, шо хочу взяти собі чоловіка, хіба не так я сказала, Акентію?
— Так... Так воно й було...
— Ну? Я ж не казала "Так", навпаки — я сказала "Ні", ти, шмаркачу, скиглію, плаксива бабо! Йди собі й голоси на похоронах, там за твої сльози й голосіння платитимуть гроші, від мене ж не одержиш ні шеляга, — і вдова клацнула перед його носом пальцями. — Ти постраждав через мене? Що ж, це було б не найгіршою бідою, я б стримала своє слово, мого добра вистарчило б на двох, а так замість відшкодування матимеш глузи, клянуся Богом і Святою Богородицею. Я не візьму тебе за мужа, ще й висмію перед усіма, — і вона знову клацнула пальцями Акентієві перед носом.
— Не візьмеш мене? — перепитав Акентій Пров, раптом заспокоївшись, із невимовним здивуванням.
— Ні.
— Завіщо я тоді втратив свій маєток, коней, корів, збіжжя?
— Гадаю, не через мене? — відказала Теодозія. — Але ти втомлюєш пана, поговорімо про щось інше...
— Ні, не треба про інше! — скрикнув Акентій. — Пан буде такий ласкавий і вибачить нам за це. Так, пане, я втратив усе через оцю жінку, усе. Я був заможним господарем, дівчата так і стріляли поглядами у мій бік, а зараз я жебрак, і все через неї. Чуєте, вона хоче відмовитися від мене та ще й віддати на сміх...
— Ви жебрак, Акентію? Як це зрозуміти? — дивувався я.
— Ах! Усе дуже просто, пане, — почав розповідати Акентій. — Я, осел, почав упадати за цією жінкою, і вона прихильно прийняла мої залицяння, а я, дурень, не зважив на Кирила, який через неї убив її чоловіка, а тепер є її любчиком. Ну хіба ж я не дурень?..
— Звичайно, ти дурень, несусвітній дурень, — долинув чийсь голос через відчинене вікно.
То був Кирило. Усі обернули голови до нього. Акентій затрусився усім тілом. Теодозія усміхнулася, ганебне становище її жениха вочевидь приносило їй втіху.
— Хіба я не повівся з тобою, як з ослом, — не вгавав Кирило, — якого треба добряче відгамселити, аж він послухається. Я забрав у тебе корів, одну по одній, я вкрав у тебе коней, твій новий сукняний сердак, розкішні чоботи, годинника, твої векселі та цінні папери, усе, і зробив це сам. Я відчинив шлюзи і спустив воду у ставі, яка затопила твої посіви, знищив увесь твій урожай. Я це зробив і зроблю кожному, хто посміє залицятися до цієї молодиці. Але ж ти, впертий тупий віслюк, не відступився і ще, здається, не прийшов до голови за розумом. То може, тебе забити, як Максима Гащука?
Після тих слів Кирило ускочив через вікно до хати і вхопив бідолашного Акентія за патли.
Я намагався вгамувати його, а Теодозія заходилася сміхом.
Акентій щосили пручався, щоб вивільнитися з цупких рук Кирила, але дати здачі кривдникові не смів.
— На Бога! — пролепетів він. — Ти ж замордуєш мене, відпусти! Я звільню тебе від даного, слова, Теодозіє, тільки відпусти, відпусти!
— Шмата! — крикнула горда вдова, обурено випроставшись.
— То ти, хотів узяти її за жінку, ти! — зарепетував Кирило і взявся гамселити нещасного залицяльника. — Ти хотів її цілувати, ну то маєш, — і вдарив його у лице. — Ти хотів знімати чобітки з її ніг, то маєш іще! — і знову вдарив того ногою. — Ще хочеш, то маєш іще!
А Теодозія собі сміялася та підбадьорювала Кирила, коли той лупцював Акентія по спині:
— Ще! Ще, Кириле! Потрощ йому ребра!
Врешті розбійник підняв ледь живого Акентія у повітря, добре труснув ним і викинув через вікно у потік, тільки бризки здійнялися. Акентій борсався у воді, мов пес, видряпався на протилежний берег, обтрусився і щодуху кинувся навтьоки через поле.
— Таким ти мені подобаєшся, — мовила Теодозія. — Він звільнив мене від даного слова зі страху перед тобою. Я принесу тобі вина, Кириле. Сама піду у погріб і принесу.
І вона знову голосно зареготала.
А Кирило сів у кутку, зціпив зуби і мовчав.
— Якщо так потриває і далі, то ця жінка доведе тебе до шибениці, — сказав я до нього. — Візьми себе в руки, знайди собі щось, якесь чесне заняття, я дам тобі роботу, праця заліковує всі рани і вчить людину сприймати буття з усіма його прикрощами, розчаруванням, болем спокійно, мовчки. Так-так, праця — джерело безмежної радости, я не раз у цьому пересвідчувався, коли життя ставало нестерпним.
— Я хочу працювати, але... — відказав Кирило.
— Зважся на щось.
— Я уже зважився.
Повернулася Теодозія з пляшкою вина і відкоркувала її. Розбійник не зводив з неї очей, якими промовляла його душа, благаючи милосердя.
— Я виконаю усе, шо Ви кажете, буду працювати і стану чесною та порядною людиною, якшо вона буде мені за жінку... Без неї я не зможу...
— Чуєш, Теодозіє, — звернувся я до неї. — Ти можеш порятувати його...
— Не варто зусиль, — відрізала вдова. — Поговорімо про щось інше.
— Ти готова взяти на свою совість, якщо усе "це скінчиться бідою? — спитав я докірливо.
— Готова, — відповіла вона спокійно. — І навіть прийду подивитися, коли його вішатимуть.
Я стенув плечима і рушив до дверей. Вдова провела мене.
— Ти не кохаєш його? — запитав я уже надворі.
— Тільки його й кохаю, нікого іншого.
— То у чому ж річ?
— Йому потрібна добра різка для послуху. Та й нащо мені виходити за нього заміж, за лайдака, неробу, злидаря, він і так від мене нікуди не дінеться. Він тільки видається грізним, а у мене той ведмідь їсть з рук, наче маленьке курча.
Одного травневого ранку, коли востаннє приморозило, я мав намір поїхати на завод, аби зробити несподіванку робітникам і своєю появою пришпорити їх. Отоді на дорозі я зустрів Теодозію. Вона була у повному строї галицької селянки, у високих чобітках, строкатій шаляновій спідниці, червоній корсетці та довгому синьому сукмані. Голову пов'язала яскраво-червоною хусткою, шию унизала великими разками червоного коралового намиста. Отак убрана вдова була схожа на якусь азійську володарку.
Вона здалеку усміхалася мені і смикала за мотузок маленьке плямисте теля, шо впиралося і не хотіло йти.
—Куди це Ви прямуєте, гарна вдовице?
— Веду теля до різника, — відповіла молодиця, глузливо скрививши уста. — А замість нього приведу собі чоловіка до хати.
— Жартуєте?
— Та ні, не жартую.
— Ви й справді хочете заміж?
— Цього разу насправді.
— Не можу повірити.
— Я довго роздумувала і, гадаю, зробила добрий вибір,
— мовила жінка байдужим тоном. — Візьму собі за чоловіка Ларіона Родзанка.
— Одумайтеся.
— Він заможний, має гарну господарку, — вела вона далі. — До того ж молодий і вродливий, а це також не зле.
— Але ж, Теодозіє, подумайте, чим це може скінчитися...
— Я все обдумала.
— А Кирило...
— При чому тут Кирило... — відповіла вона незворушно.
— Він зможе ходити до мене, скільки йому заманеться, лиш би Ларіон нічого не помітив...
— Ви направду не маєте серця...
— Що мені серце, — вигукнула Теодозія. — Ларіон багатій, а Кирило може жебракувати у нього під дверима, якщо не захоче більше красти.
— Ви вірите у це? Та він скоріше зважиться на злочин...
— Ну тоді його впіймають і уб'ють, мов скаженого пса, або ж повісять, а я... я обіцяла йому, шо прийду подивитися на страту...
— Не хочу вірити, що ви візьмете Ларіона за мужа, — промовив я після хвилі мовчанки.
— То й не вірте.
Я пішов з нею до різника і дивився, як вона холоднокровно допомагала євреєві убивати бідну тварину, що тремтіла і мукала у передчутті смерти.
Потім я провів удовицю до Ларіона Родзанка, який притьмом прибіг з поля, загледівши нас здалеку.
Ми увійшли до його хатини.
— Кланяюся Вам, пане добродію, — почав Родзанко. — І Вам, Теодозіє. Яка приємна справа привела Вас до мене?
Теодозія сіла на дерев'яний ослін, який стояв посеред хати, і прискіпливо дивилася своїми гострими зеленими очима на Ларіона.
— Я б хотіла вийти заміж, — сказала вона.